«Ми повернулися з того світу, і Бог дарував нам радість повноцінного подружнього життя» - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 28.16 € 34.25
«Ми повернулися з того світу, і Бог дарував нам радість повноцінного подружнього життя»

«Не думайте, що у нас ідеальне життя. Але ми все переборюємо з Божою поміччю».

Фотоколаж Олександра ДУРМАНЕНКА.

«Ми повернулися з того світу, і Бог дарував нам радість повноцінного подружнього життя»

Ці щирі слова прозвучали від лучан Андрія та Інни, які падали, як кажуть, нижче плінтуса, вважай, помирали через свою згубну пристрасть. Але Господь почув їхні молитви і порятував грішні душі

«20 років із 43 я викинув на вітер»

Наше з Андрієм знайомство почалося ще торік влітку. Чоловік якось сам прийшов у редакцію до ведучої рубрики «Любить. Не любить!» і сказав, що хотів би розповісти свою непросту історію. Сьогодні, мовляв, у нього є сім’я — ​дружина, дитина, яких він любить, про яких дбає. А був час, коли  не покидала думка про самогубство. Оскільки Андрій збирався наступного дня їхати на заробітки у Польщу, то ми домовилися зустрітися для розмови з ним і його дружиною Інною вже тоді, як повернеться додому. Так і сталося. Правда, при зустрічі чоловік сказав:
— Я готовий свідчити зі сторінок газети про своє покаяння, про те, як прийшов до Бога і знайшов свою любов. Ось тільки мама, яка свого часу через мене дуже настраждалася, проти такого мого публічного одкровення… 
Отже, зійшлися ми на тому, що я не називатиму прізвища своїх героїв, а імена зміню… 
— Я ріс звичайним хлопцем, — ​каже Андрій. І в той же час, мабуть, особливим. Любив малювати, багато (дуже багато!) читав. Цікавився книжками про релігію — ​все шукав істину. Займався і магією, й іншими дурницями, які завели мене в прірву.
У своєму житті я бачила багато і любила по-своєму. А тепер для мене найважливішим було, щоб мій чоловік любив Бога.
Це були 1990-ті роки. Почалося в Андрія, коли мав 16–17 літ, з алкоголю. А там і наркотики спробував. І на 8–10 років застряг у трясовині, з якої нібито й хотів вибратися, але ніщо не допомагало — ​ні лікування, ні замовляння…
— Мама що тільки не робила, аби врятувати мене, — ​пригадує чоловік. — ​І до ворожок навіть зверталася. Але це тільки погіршувало ситуацію. Мені в потилицю вже дихала та, «з косою». Я чудово розумів, чим усе може закінчитися. Але, чіпляючись за життя, думав, що в мене все буде добре, — ​матиму ще дружину, машину… Перший раз я покаявся, коли мені було років двадцять. У час просвітління в одному із сіл Маневиччини, де жила моя бабуся, прочитав Євангеліє і прозрів. Там же пішов до церкви баптистів і прийняв хрещення. Мав одружуватися з дочкою пастора, але весілля не відбулося. Поїхав до Луцька і… зірвався. Настав страшний період. Я розривався між своїм падінням і тим, що колись покаявся, але не зміг залишитися у вірі. Це був мій відступ, знехтування Божою благодаттю.
У кінці 1990-х — ​на початку 2000-х Андрій двічі пробував створити сім’ю. Одружувався. У першому шлюбі народилася дочка, у другому — ​син. Усе думав, як міркує зараз, що дружина, дитина його зупинять і старе життя залишиться десь у минулому. І мати, як пригадує, раділа — ​весілля справляла, тішилася, що «нарешті син заживе нормальним життям». Але, зізнається Андрій, який із нього тоді був чоловік?! Грошей не приносив — ​навпаки, з хати міг потягнути щось, аби купити «дозу». Йшов з дому, гуляв, а дружина залишалася з малою дитиною. Тож і перший, і другий шлюб розпався. Тепер дочці вже вісімнадцять, синові — ​чотирнадцять. У них із батьком нормальні стосунки. А тоді не думав про дітей.
— Був час, коли я вже не коловся, — ​розповідає Андрій, — ​а пив. Якщо кажуть, що людина впала нижче плінтуса, то цим «плінтусом» для мене був алкоголь. Колись я переживав, щоб не вийти у місто в не адідасівських кросівках, а як почав пити, то збайдужів до таких тонкощів. Міг піти і в гумових шлапаках, бо одна думка була — ​як швидше добратися до «точки», до склянки. Ночував у підвалах, з наркодиспансеру не вилазив. Уже сам ішов туди, щоб зняли «ломку». Але й там примудрявся пити. Сьогодні я розумію, що зі своїх 43 років 20 я викинув на вітер. Були моменти, коли  відчував, що вмираю. Але завжди просив Господа спасти мою душу. Звертався до нього, промовляючи: «Не може ж бути, що ось так піду із життя…»
Саме в цей період, коли «падати далі було вже нікуди», у наркодиспансер прийшли дівчата із церкви Християн віри євангельської «Віфєзда» («віфєзда» — ​з грецької «дім милосердя»). 
— Вони запросили послухати їхню проповідь, — ​пригадує той день Андрій. — ​Я пішов, послухав. І попросив помолитися за мене. Сталося так, що ми подружилися. І після лікування за порадою однієї з віруючих я поїхав у Володимир-Волинський — ​у «Дім милості». Жив у реабілітаційному центрі. Потім було покаяння. Алкоголю і наркотиків не стало у моєму житті. Бог забрав усе чуже в одну мить. І на роботу влаштувався у Володимирі-Волинському. Згодом до Луцька повернувся зовсім іншою, як був, людиною. 

«Зустрілися, як уже позбавилися згубної залежності»

Андрій та Інна пам’ятають той день, коли вони познайомилися. Це був початок 2016-го. Сталося так, що вони їхали з Луцька на зібрання до церкви «Віфєзда» у село Крать Турійського району в одному бусі. Інна відвідувала іншу церкву Християн віри євангельської, але одна з віруючих запросила її із собою. Жінка розповідає:
— Уже шість років, як я покаялася і прийняла хрещення. А до цього багато літ пропадала. З дитинства так склалося, що батька не мала (він то був, але мною не цікавився), а мама хворіла, тож змалку я належала сама собі. Куди вітер подув — ​туди мене й несло, як кажуть. Усе починалося класично: компанія підлітків, нібито безневинні слабоалкогольні напої, потім — ​міцніші, а там і наркотики. 
У 23 роки Інна вийшла заміж. Але, як вважає, справжнього сімейного життя так і не знала. Чоловік із того ж середовища, де перевага віддавалася кайфуванню. Може, народження дитини щось змінило б, та вагітність виявилася позаматковою. Була важка операція. Невдовзі — ​і розлучення. 
— Хоча раз у раз, — ​каже жінка, — ​як і багато хто з таких же людей, я себе обманювала, вважаючи, що зможу сама відмовитися від своєї згубної пристрасті. Але знову й знову зривалася. І було ще гірше, як до цього. Я й раніше знала віруючих, але сама не вникала у суть їхньої віри. І ось це сталося. Перш мій брат покаявся, потім я. Прийшла до Бога і наша мама (на жаль, уже покійна), побачивши, що ті зміни, які відбулися з її дітьми, можливі лише з волі Господа. Мама знала, які ми з братом були і як буквально в один день ніби заново народилися…
Яка вона, любов, що привела до шлюбу двох колись залежних людей? Коли про це зайшла мова, Інна сказала:
— Наші з Андрієм стосунки розвивалися дуже швидко. У своєму житті я бачила багато і любила по-своєму. А тепер для мене найважливішим було, щоб мій чоловік любив Бога. Це основа, принцип, за яким шукала свою половинку, будучи у віці Ісуса Христа. І знайшла. Я знаю недоліки Андрія, але не зважаю на них. І це не розум підказує не бачити цих недоліків — ​сам Господь так керує. Бо якби я зупинилася, почала оцінювати людську суть Андрія, то б не вийшла за нього заміж. Хоч відверто скажу, що в мене характер ще, може, гірший, ніж у мого чоловіка, і недоліків у мене більше, як у нього. Я це розумію. Потрібен час, щоб ми змінилися. Бо ж ми нібито повернулися з того світу.  

«Якщо люди люблять, то повинні служити одне одному»

11 листопада 2016-го Андрій та Інна одружилися. У колі найрідніших, близьких людей пройшло таїнство вінчання. Все було дуже просто, без розкоші, до якої і не прагнули. Мати Андрія прийняла невістку дуже добре, бо, як каже чоловік, розуміла, що це вже його свідомий вибір — ​вибір віруючої людини. Тобто не під впливом алкоголю чи наркотиків, як це було у перших шлюбах.
— А головне те, — ​мовить Андрій, — ​що Інна прийняла мене з усіма моїми хворобами і недоліками — ​з тим багажем, який накопичився за 40 літ життя. Вона сказала: «Ти — ​мій чоловік, і ми з тобою будемо разом до останніх своїх днів…» 
Що для того потрібно, аби ось так, без будь-яких умов, прийняти одне одного? З приводу цього чоловік згадує біблійне:
— Господь каже: якщо ви любите одне одного, то повинні служити одне одному. Якщо я люблю, то роблю щось для близької людини. Тобто любов — ​це є дія: стараюся забезпечити дружину і дитину, турбуватися про них, допомагати в побуті. Той же посуд помити, прибрати у квартирі — ​не лише обов’язки дружини. Дрібниці, але з них складається наше життя.
Великою втіхою у сім’ї є син, який народився у листопаді 2017 року. При згадці про нього жінка говорить:
— Ми одружилися, і через місяців три я завагітніла. Ці місяці були суцільною молитвою. Якщо чесно, то вже не думала про народження дитини, перенісши важку операцію у першому шлюбі. Але все ж настала та хвилина, коли промовляла одну єдину молитву: «Господи, якщо я маю стати матір’ю, то дай мені дитину зараз». Cама — ​пізня дитина, тож знаю, як це, коли мама ​— в літах і хвора, а дитя ще не виросло. І в цей період сталося диво — ​я завагітніла. Мої молитви Бог почув.
Інна й Андрій вдячні Господу, що послав їм одне одного. Чоловік каже:
— Хто б мене ще терпів… — і тут же додає: — Не думайте, що у нас ідеальне життя. Але ми все переборюємо з Божою поміччю, з його любов’ю. Якби не ця любов, то наші характери брали б, як кажуть, своє. 
…До речі, перш як розмовляти зі своїми героями, я на їхнє запрошення побувала на зібранні у церкві «Віфєзда» міста Луцька. Була промова пастора, були молитви вірян, в яких вони славили Бога і просили його благословення на добрі справи. Були свідчення молодих чоловіків, які колись опинилися на дні, але зуміли із поміччю Всевишнього розпочати нове життя. І було бажання моїх героїв розповісти про своє падіння і друге народження, щоб ще комусь, хто пропадає, допомогти.