Галина МАКАРУК: «Тепер можу і вмирати» - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 26.96 € 30.47
Галина МАКАРУК:  «Тепер можу і вмирати»

Скоро 80 років мине, як ця жінка топче стобихівські стежки.

Фото: Олександра ДУРМАНЕНКА.

Галина МАКАРУК: «Тепер можу і вмирати»

Ці слова ми почули від жінки, яку по праву можна назвати берегинею села Стобихва, що в Камінь-Каширському районі. Так сказала Галина Іллівна, розповідаючи про здійснення мрії свого життя — ​відкриття пам’ятного знака односельчанам, які загинули в роки Другої світової війни

«Я і люблю своє село, і ненавиджу»

У Стобихві я вже бувала. Бо не могли журналістські дороги не привести в село (а колись містечко, що мало Магдебурзьке право), яке за свою трьохсотлітню історію не раз було приречене на вимирання. Тож на сторінках нашої газети розповідала про «маленьку Швейцарію», як ще називають цей куточок із його чистими джерелами, що живлять Стохід, і світлими та щирими людьми, які тут живуть. А ще ж хорошим приводом для репортажу було те, що в цьому селі у 1980-х роках знімали фільм про Миколу Вавилова, — ​і тоді його мешканці стали акторами.

Щоразу в числі героїв публікацій була Галина Макарук. Бо ж вона — ​жінка з поетичною душею — ​і про ті чисті джерела розказувала так, як ніхто, і вражень від зйомок кінострічки, що відтворює українське село під час Голодомору 1933 року, у неї дуже багато. Річ у тім, що вона не лише сама була акторкою, — ​у її хаті майже всі приїжджі столичні артисти ночували. Ми багато спілкувалися з Галиною Іллівною. Я вихоплювала з нашої розмови те, що було на той момент «на тему», і розуміла, що маю вернутися у Стобихву — ​уже спеціально до берегині цього села. І ця зустріч недавно відбулася…

«Я вроджена була літати і ніколи не думала, що в цій клітці, на довічному засланні, як кажу, проживу, вважай, безвиїзно».

Скоро вісімдесят літ, як Галина Іллівна топче стобихівські стежки. Таких старожилів тут небагато. З цього приводу жінка говорить:

— Мої ровесники, однокласники повтікали з села в тяжкий час. А я залишилася. Я вроджена була літати і ніколи не думала, що в цій клітці, на довічному засланні, як кажу, проживу, вважай, безвиїзно.

І вже про те «довічне заслання» конкретніше тлумачить:

— Бо хіба то не тюрмою був колгосп? Не подобається в полі махати сапкою — ​йди телят пасти. І більше нічого тобі не світить. Я свою Стобихву і люблю, і ненавиджу. Люблю, бо тут і природа, і люди милі моєму серцю. А ненавиджу, бо дуже непростим було життя, — ​здавалося, що й небо тисло. Це ж, аби поїхати кудись на навчання, треба було довідку із сільської ради мати. А отримати її вдавалось не кожному. Де вже мені — ​тій, що росла в неблагонадійній сім’ї. Батька мого вбили червоні партизани за зв’язок із повстанцями, а я стала бандерівкою.

«А «бандерівці» тій було 4 роки»

— 13 січня 1944-го, якраз на Щедруху, батька вбили. Тож «бандерівці» тій було чотири роки, — пригадує жінка. І зауважує: — Того дня я враз ніби подорослішала. І відтоді все дуже добре пам’ятаю. В голові, як у комп’ютері, збереглися спогади з раннього дитинства. Не забуду, як мама запрягає коника, і ми їдемо за наказом батька у Великий Обзир, де стояли повстанці. Як його убитого побачили, і вже у Стобихву не верталися, бо там хазяйнували червоні партизани, — в Обзирі і похоронили тата.

Малою дівчинкою пішла Галя на сцену — дуже співати любила.

— Чула, — пригадує жінка, — як люди казали: «То друга Русланова» — старше покоління знає таку співачку. А що росла я серед лісів, то було де розспівуватися. У районний хор мене взяли. Наш колектив у 1957 році, коли в Москві був Всесвітній фестиваль молоді і студентів, брав участь у відборі учасників. У Луцьку виступали. Може б, і до Києва дійшли, але нас «зрізали». То й не дивно, як зараз думаю. Ми ж заспівали «Закувала та сива зозуля». А там же, знаєте, які рядки є: «Ой заплакали хлопці–молодці, Гей, гей, там на чужині В неволі, в тюрмі…» Чи ось такі: «А на Вкраїні — там сонечко сяє, Козацтво гуляє, гуляє І нас виглядає…» Одне слово, «пришили» нам націоналізм.

Дай Боже здоров’я і натхнення жінці, яка в такому поважному віці трепетно й щиро освідчується у великій любові своїй малій батьківщині.

На той час у Стобихві була семирічна школа, яку й закінчила Галина Кравчук (це її дівоче прізвище). У 8-й клас пішла у Великий Обзир.

Ось такий у жінки свій домашній іконостас.

— Але сталося так, що захворіла моя мама, — розповідає Галина Іллівна. — Казали, не виживе. На щастя, після операції пішло на поправку. Бог їй дав, до речі, багато літ — до 95 дожила. Та мені довелося покинути навчання і піти в колгосп. Працювала ланковою — кукурудзу вирощувала: за Хрущова вона стала дуже модною. Середню освіту я таки здобула. Закінчила Камінь–Каширську вечірню школу, філіал якої був у Великому Обзирі. Мати мене в цьому підтримала. Якби не вона, то не бачила б атестата. Справа в тому, що на той час я вже була заміжня — дві доньки у нас із чоловіком підростали.

Отримала атестат Галина у 1964-му, маючи 24 роки.

«З поміччю добрих людей змогла таки вивчитися на медичку»

У той час, коли жінка працювала ланковою, сталося так, що в село приїхав колишній голова стобихівського колгоспу (він жив тоді в Рожищенському районі).

— Побачив нашу бідноту, — розповідає Галина Іллівна, — і вирішив мені допомогти, аби я все таки вивчилася. І допоміг. Я була зарахована за оцінками в атестаті на курси медсестер дитячих закладів, що відкрилися в Луцькому медучилищі (про них вичитала в газеті). Знову ж таки вчилася, дякуючи мамі, бо чоловік працював то в одній, то в другій школі і не зміг би взяти на себе повністю піклування про двох наших дочок.

Закінчила жінка ті курси на відмінно. Вернулася додому. Її направляли на роботу в Пнівне. Але ж то далеко від Стобихви — не могла вона, маючи сім’ю, на друге село перебиратися. Слава Богу, у Великому Обзирі з’явилася вакансія патронажної медсестри. Незважаючи на те, що це теж за сім кілометрів від Стобихви, пішла туди. Шість років відпрацювала. А потім і в рідному селі з’явилося місце завідувачки ФАПу. І хоч вона закінчила лише курси медсестер («боялася, що не потягну на такій посаді»), — погодилася на цю пропозицію. 41 рік завідувала Галина Макарук фельдшерсько–акушерським пунктом. Аж у 72 пішла на пенсію.

У Галини Іллівни поетична душа. Вона сама ще з молодості віршувала.

— Це при мені, — каже жінка, — було збудоване нове гарне приміщення. Серце кров’ю обливається, що зараз воно стоїть пусткою. Уже три роки нема у Стобихві медички.

І село, яке за свою трьохсотлітню історію не раз було приречене на вимирання, але все ж відроджувалось (так було і після Першої світової війни, і після того, як у зв’язку з будівництвом Поворського полігона всіх переселяли в Бессарабію), здається, у наші дні таки приречене. Лише 38 осіб живе тут. Хоч Галина Іллівна не втрачає оптимізму. Вона каже:

— А ви знаєте, Стобихва останнім часом помолоділа. У нас є 10 дітей — 7 школярів і троє дошкільнят. Правда, учні початкових класів живуть, як студенти: їх на цілий тиждень відвозять батьки у Великий Обзир у пришкільний інтернат, а на вихідні забирають додому. Шкода, що хлопчики і дівчатка так гастрит заробляють, бо, як би не було, — це не біля мами.

Магазин у цьому маленькому селі є. Раз на тиждень сюди привозять хліб. Тоді, як довелося почути, і пошту доставляють. А листоношу люди бачать, коли пенсію їм приносить. На запитання з приводу того, як же живуть стобихівці без медички, Галина Іллівна з властивим їй гумором говорить:

— А у нас два виходи — або виживемо, як на життя, або помремо.

«Це мрія всього мого життя»

Коли я була у Стобихві у 2016-му, то Галина Іллівна розповідала таке:

— Хочу, щоб у нашому селі поставили пам’ятник усім тим односельчанам, які полягли в роки Другої світової війни і на фронтах, і в тилу. Як буде пам’ятник такий, то я зможу вмирати.

І ось тепер жінка, завівши про це мову, сказала:

— Тепер я вже можу вмирати. Стоїть у селі пам’ятний знак.

Відкрили його торік — 22 червня, у День скорботи і вшанування пам’яті жертв війни. На трьох гранітних плитах викарбувано імена 53 односельчан.

Тепер у берегині Стобихви совість спокійна – пам’ять односельчан увічнено.

Галина Іллівна каже:

— Я дуже довго виношувала цю мрію, яку в мене, по правді, вселила мама, розповідаючи про стобихівчан, які віддали життя за Україну. Вдячна районному керівництву за те, що підтримало мене, що були залучені спонсорські кошти підприємців.

І тут же сама Галина Іллівна спростовує свої слова, що раз мрія збулася, то можна і вмирати. Виявляється, є у неї вже інший задум — аби в селі був хоч невеличкий краєзнавчий музей.

— Уже й експонатів чимало є, — говорить жінка. — І приміщення я пригледіла — у нас хат–пусток не бракує. У цьому мене підтримує моя дочка Клава, яка працює в центральній бібліотеці міста Ковеля.

…Ми їдемо сільською вулицею. Наша героїня показує ті хати–пустки, в одній з яких можна було б облаштувати експозицію. І наспівує («бо так легше згадати слова») гімн своєму селу, який написала 15 років тому — до 300-ліття першої згадки про Стобихву: «Село моє, краса моя, Лісами оповите. Життя моє, доля моя, потом, слізьми полите…»

Тепер це візитівка Стобихви.

Дай Боже здоров’я і натхнення жінці, яка в такому поважному віці трепетно й щиро освідчується у великій любові своїй малій батьківщині.


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.