«Завжди пам’ятатиму її такою, як десять років тому».
І чорний світ любов зробила кольоровим
Дивовижна історія незрячого життєлюба Віктора Шолома із села Кам’януха Маневицького району
«Ну хто ще ходить із дружиною весь час під руку?»
Обдарований музикант і механік, дбайливий господар, люблячий чоловік, син і брат через відшарування сітківки 10 років тому раптово осліп.
— Все тоді помінялося — життя, думки. Було дуже важко, образливо. Раніше жив музикою, а тоді навіть не міг її слухати, — згадує чоловік. — Та життя продовжувалось, нічого вже не можна було змінити. Я й подумав: можу ходити, думати, працювати й говорити, зрозумів, що хоч і не бачу цього білого світу, не варто впадати у паніку — буває людям і гірше.
Подружжя Віктора і Юлії Шоломів разом зустріло двадцяту весну. Понад десять років, відколи чоловік втратив зір, очі дружини стали і його очима. «Є в цьому і свої плюси, — усміхається Віктор. — Ну хто ще ходить із дружиною весь час під руку?»
— Вітя все сам помаленьку в господарстві робить — дров наріже, нарубає, наносить, натопить у хаті. Живність допоможе погодувати, — каже Юлія, зауважуючи, що в її чоловіка скрізь порядок. — Зрізав недавно аличу, то й гіллячки чистенько позбирав, у пучечки зв’язав і в грубці спалив. Натомість на сільському сміттєзвалищі чого тільки не побачиш: і непорубані дрова, і кролятники, і навіть купи старих шпалер.
А кулінарить зазвичай дружина. У неї все дуже смачно вдається, а чоловік жартує, мовляв, якщо вдома сам зголодніє, то в холодильнику щось обов’язково налапає.
А Юлія пригадує:
— Виходить взимку зрання, бере лопату й розчищає доріжку. «Вітю, звідки ти знаєш, що сніг нападав?» — питаю, а він: «І сам не знаю — ніби по запаху», — розповідає дружина, а чоловік пояснює:
— Коли втратив зір, почав більше відчувати світ: кожна пора року має свій запах — снігу, дощу, молодої трави, розпеченої землі…
Віктор завжди в курсі всіх подій, бо слухає телевізор, аудіоплеєр, телефоном спілкується з рідними, особливо із сестрою Юлею. Телефон має кнопковий, запам’ятовує всі номери, аби когось про допомогу не просити.
— Мало того, що Вітя впізнає за голосом усіх односельців, то ще й знає за звуком, хто саме їде машиною чи мотоциклом, — з усмішкою додає Юлія.
«… У селі й досі дехто не вірить, що він абсолютно нічого не бачить»
За освітою Віктор бібліотекар, закінчив Луцьке культосвітнє училище. «У групі було 25 дівчат і я», — згадує. Працював шкільним бібліотекарем, завідувачем клубу в селі Кам’януха. Він музикант–самоучка, грав на різних інструментах: ударних, бас–гітарі, клавішних, писав і виконував пісні, на весіллях грав не лише у своєму районі, а й у Любешівському, на Рівненщині. Минулого літа співав на одруженні племінниці. А ще, згадує Віктор, з дитинства не мислив життя без мотоциклів:
— У селі жартували, що міняю їх, як циган коней. А я любив мати справу із залізом: купував мотоцикли, ремонтував і знову продавав. Яких тільки не було — «Мінськ», «Восход», «ИЖ», «МТ».
— І зараз, коли мій велосипед поламається, то Вітя його навпомацки відремонтує. І скутер підрихтує, моторне масло поміняє, — розповідає Юлія.
Навпроти будинку Шоломів — ставочок, званий Долиною.
— Вже з того ставка «лякало» було, в мулі й очереті тільки вужі водилися, — розповідає чоловік. — Дуже хотілося розчистити водойму. Дякую і односельцям, усім небайдужим з інших сіл і міст, що два роки тому підтримали мою ідею і допомогли грошима й стараннями.
Тепер ставок чистий і зариблений. Завзяті рибалки вудками виловлюють і двокілограмових коропів, товстолобів, амурів і канадських сомиків.
— До незрячого життя не звикнути, та можна навчитися радіти з того, що маєш, — міркує Віктор, а про кохану дружину з ніжністю в голосі додає: — Завжди пам’ятатиму її такою, як десять років тому.
— Навіть мені пощастило спіймати кілька величеньких коропів, — усміхається Юлія і додає: — Чоловік взимку сам ходив на ставок сокирою ополонки робити, аби риба не загинула. Стежить, щоб водойма не заросла очеретом, з Володею Будем та Сашком Пилипчуком вчасно його скошують. Посадили біля очищеного ставочка рядок вишень, які минулоріч уже порадували першими ягідками. А взимку ставок був місцем сільських забав — на льоду встановили крутилку із 15–метровою жердкою, де розважались і діти, й дорослі.
Аж дух перехопило, коли побачила, як незрячий чоловік прудко й легко збігає вниз східцями, тримаючи під руку дружину. «У селі й досі дехто не вірить, що він абсолютно нічого не бачить», — каже Юлія.
Попри всі труднощі, подружжя Шоломів — життєрадісні й оптимістичні люди. Всюди разом: і в селі, і в Маневичах, і по Києву в метро їздили.
До незрячого життя не звикнути, та можна навчитися радіти з того, що маєш, — міркує Віктор, а про кохану дружину з ніжністю в голосі додає: — Завжди пам’ятатиму її такою, як десять років тому.
Юлія МУЗИКА
