«Медицина безсила, а я мушу бути сильною, щоб піклуватися про Івана» - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 24.62 € 27.24
«Медицина безсила, а я мушу бути сильною, щоб піклуватися про Івана»

Людмила Миколаївна відчуває кожен подих свого чоловіка.

Фото Галини СВІТЛІКОВСЬКОЇ.

«Медицина безсила, а я мушу бути сильною, щоб піклуватися про Івана»

Понад 4 роки тому Людмила Курило із села Маньків Локачинського району почула від лікарів слова: «Ми нічим більше не можемо допомогти вашому чоловікові». Покалічений у автомобільній аварії глава сім’ї у комі — ​не може самостійно дихати, харчуватися, випорожнятися… І Людмилі Миколаївні, кухарю за спеціальністю, довелося самотужки опановувати різні медичні процедури, секрети догляду, реабілітації. Одне слово, на її плечі лягли всі обов’язки служби паліативної допомоги, яка в Україні, на жаль, існує лише на папері

«Розплющує очі, як чує мій голос…»

Останнім часом про паліативну допомогу, мета якої — ​покращувати якість життя важкохворих і їхніх рідних, у нас говорять часто й багато. Але реальних кроків у цьому напрямку ніхто не робить, цей рівень медицини практично не розвивається.

— Якось приїхала з Польщі моя сестра зі своїм чоловіком. Він дивився, як я клопочуся біля Івана зі всіма цими трубочками, що дають змогу підтримувати його життя, і дивувався. Казав, що в них таких хворих не кидають напризволяще, ними займаються підготовлені спеціалісти. А я сама мушу справлятися з пролежнями, судомами, проблемами з легенями і шлунком, шукати гроші на медикаменти, пелюшки і памперси, — ​розповідала Людмила Миколаївна, набираючи у шприц вітамінний фруктовий десерт, яким обов’язково доповнює харчування хворого.

За чотири роки довелося змінити декілька блендерів, якими подрібнює їжу, адже вводить її через зонд кожні три години. Обмовилася, що коли була з чоловіком у лікарні, то донька щодня, а то й двічі на день привозила батькові з дому свіженьке, тепленьке. Медсестри шепталися: «Йому ж все одно…»

Бесідуємо, а жінка прислухається, як Іван дихає. Кілька десятків разів відволікалася, щоб за допомогою механічного відсмоктувача звільнити дихальні шляхи чоловіка від мокротиння. Зводила його за руки, і хвалилася, що бачить нехай маленький, як макове зернятко, але прогрес.

— Масажі роблю, як умію, маленьку лікувальну фізкультуру, щоб м’язи не атрофувалися. А ще часто читаю Іванові. Кажуть мені: «Нащо ти тратиш стільки сил? Він же нічого не відчуває, не розуміє, як овоч…» А я ж помічаю, як чоловік розплющує очі, коли чує мій голос, як котиться сльоза по його щоці, коли розказую якісь новини, як він намагається стиснути мої пальці, коли беру його за руку…

Запитую, як давно навідували їх медики. Є ж у Івана сімейний лікар, є фельдшер у селі, а в районній лікарні — ​спеціалісти. Моя співрозмовниця згадує, що у липні 2015 року приїжджали фахівці, аби провести перекомісію, адже першу групу інвалідності чоловікові встановили не довічно. Що приходила якось сільська фельдшерка, і лікарка–невролог один раз навідувала. Поспівчували, але нічим іншим зарадити не могли.

Масажі роблю, як умію, маленьку лікувальну фізкультуру, щоб м’язи не атрофувалися.

Хоча відповідно до Закону України «Про державні фінансові гарантії медичного обслуговування населення» паліативна допомога на первинному рівні має надаватися державою безоплатно, і перелік послуг передбачено, насправді ж нам у цих питаннях ще далеко до Польщі. Прогнозують перепрофілювання деяких районних лікарень у хоспіси. Нині таких закладів для невиліковних пацієнтів на Волині всього два — ​у Луцьку й Ковелі. Не всім по кишені плата за перебування в них, і добиратися рідним далеко. А головне — ​підготовка працівників, які б могли добросовісно і професійно опікуватися такими хворими, як Іван, справа не одного дня.

«Я ж у церкві присягала, що буду з ним у горі й радості…»

Людмила Миколаївна показує своє весільне фото, на якому вони такі юні, красиві. Потім — ​знімок, де разом із татом та мамо та мамою маленька донечка Іванка. Їхнє подружнє життя не було безхмарним. Обох ще зовсім молодими стало підводити здоров’я. В Івана були проблеми з хребтом, не міг ходити, мусив погодитися на операцію. Перенесла серйозне хірургічне втручання і Людмила. Згадує, як турботливо чоловік тоді доглядав її. Хоча й обмовилася, що мав Іван непростий характер, але в пам’яті збереглося лише гарне, світле.

— Коли хтось із родичів починає оплакувати мою долю, то я серджуся. Ми ж у церкві вінчалися, присягалися бути поруч у біді і в радості. Мені ж совість не дасть жити спокійно, якщо опущу руки й змирюся. Коли Бог дав таке випробування — ​мушу його пройти, як би важко не було, — ​пояснює жінка, яка й сама має інвалідність у зв’язку з невиліковною недугою і потребує постійного лікування.

У 2006 році у Людмили виявили хворобу Бехтерєва або, як її інакше називають, анкілозуючий спондилоартрит. Це хронічне запальне захворювання хребта та суглобів. Причина — ​генетична схильність у людей–носіїв певного антигену. Діагноз поставили пізно, тривалий час лікарі пояснювали біль у спині й кульшових суглобах проявами остеохондрозу. Аби зупинити прогресування хвороби Бехтерєва, необхідно час від часу проходити курс лікування в обласній лікарні. Але залишити надовго прикутого до ліжка й зовсім безпомічного чоловіка Людмила не може. Для обох потрібні ліки, які сьогодні дуже дорогі. А в них пенсії по інвалідності в розмірі 1 497 гривень.

— Зверталася за матеріальною допомогою і в сільську раду, і до депутата обласної ради. Просити тяжко. Особливо, як тобі дорікнуть, що чоловік сам винен, що потрапив в аварію. Поплачу, щоб ніхто не бачив, і далі мушу бути сильною, — ​ховає сльози жінка. — ​Хто пережив таке горе, той розуміє. Бувало, чужі люди привозили памперси для Івана, які в них залишилися і вже не потрібні. Тільки на засоби догляду йде щодня більш як 100 гривень. Спасибі сестрам, які часом передають із Польщі ліки, фрукти і дитячі суміші для чоловіка, і всім, хто намагається допомогти словом, ділом, доброю порадою.

Із вдячністю згадувала наша співрозмовниця лікаря–анестезіолога з Горохова Ігоря Мельничука, який працював і в Локачинській лікарні. Саме він першим надавав допомогу Івану Курилу, коли його привезли після аварії. Потім опікувався, як хворого після операції і лікування у нейрохірургічному відділенні обласної лікарні відправили назад у Локачі. Двічі виходжував після емпієми легень, показав Людмилі, як міняти хворому трахеостому, зонд. І це стало для неї порятунком, коли опинилася сам на сам зі всіма проблемами.

— Після спілкування із Людмилою багато чого переоцінюєш у житті, її самовідданість вражає, зворушує до сліз. Жінка потребує і моральної, і матеріальної підтримки, — ​каже односельчанка Оксана Цикалюк, яка й підказала нам цю адресу біди й милосердя.

Тож у дні Великого посту згадаймо про тих, кому важко, хто страждає. Кошти на ліки й засоби догляду для чоловіка, який уже чотири роки в комі, можна перерахувати на картку ПриватБанку на ім’я Людмили Миколаївни Курило № 4149497843690332.


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.