Сергій КІПЕНЬ: «Сміливо ходжу вулицями міста, не боюся, що хтось матиме претензії за незаконно вирішену справу» - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 26.30 € 29.38
Сергій КІПЕНЬ:  «Сміливо ходжу вулицями міста, не боюся, що хтось матиме претензії за незаконно вирішену справу»

«Порядного суддю неможливо зробити «кишеньковим», залякати чи «прикормити».

Прес-служба Волинського апеляційного суду.

Сергій КІПЕНЬ: «Сміливо ходжу вулицями міста, не боюся, що хтось матиме претензії за незаконно вирішену справу»

Якщо життя коли–небудь зведе вас із судовою системою, то з–поміж інших установ області ви обов’язково відзначите Волинський апеляційний суд. У ньому не лише гарний ремонт та комфортні умови, а й особлива атмосфера, яку створюють кімнатні квіти, картини та музей — ​просторе приміщення зі стендами, експонатами і цитатами великих мислителів на тему права. Одна із них належить давньогрецькому філософу Платону: «Я бачу близьку загибель тієї держави, де закон не має сили і перебуває під чиєюсь владою». На неї звертає увагу голова Волинського апеляційного суду Петро Філюк, кажучи, що ми в Україні якраз стоїмо на тому шляху, від якого застерігав Платон.

Петро Тодосьович має на увазі у першу чергу якість законотворчої роботи. У багатьох законах, прийнятих Верховною Радою, образно кажучи, права рука не знає, що робить ліва, а розв’язувати суперечності доводиться судам. Друга проблема — ​безкінечна реформа судочинства в Україні, що триває від часу проголошення незалежності — ​майже 30 років. Навіть нещодавнє радикальне «очищення», що призвело до4 скорочення удвічі суддів Апеляційного суду, не стало її кінцем. Команда фаворита президентських перегонів, виявляється, планує своє реформування, суть якого поки що невідома. «Я не консерватор, зміни потрібні, — ​каже Петро Філюк. — ​Але робити їх треба з розумом. Завжди кажу: реформи слід розпочинати з районного суду. Щоб кожному було зрозуміло: у райцентрі є установа, де 98 відсотків справ починається і там же завершується. А ми ламаємо весь механізм, не створивши натомість чогось нового, кращого».

Причина нашого візиту в музей Волинського апеляційного суду — ​80–літній ювілей Сергія Панасовича Кіпня. Заслужений юрист України, суддя у відставці, він був попередником Петра Філюка на посаді голови Апеляційного суду, керував ним із 1975–го по 2004 рік. Загалом від моменту створення цієї інстанції на Волині у 1939–му (раніше вона називалася обласним судом), керівників тут було лише четверо. Ці люди десятиліттями очолювали установу, забезпечували її стабільну роботу, дбали про високий імідж суду в суспільстві. І сьогоднішні роздуми ювіляра Сергія Панасовича Кіпня — ​ще один вагомий аргумент на користь того, що в Україні є чимало справедливих суддів, моральних авторитетів, чиї думки і міркування не старіють, а залишаються цікавими завжди

 

«Довго переживав після першого винесеного смертного вироку»

Сергію Панасовичу, розкажіть свою біографію в кількох картинках, що в житті запам’яталось найбільше? Чому стали суддею, а не, приміром, зубним техніком? Яка динаміка визрівання такого рішення чи воно прийшло миттєво?

— Я народився 19 квітня 1939 року на Полтавщині в місті Кременчуку. З 1944–го живу на Волині. У 1957–му закінчив Заболоттівську середню школу Ратнівського району, коли батьки вже були пенсіонерами. Ні мої прадід чи дід, ні батьки жодного відношення до юриспруденції не мали. Вони були робітниками та селянами як по материнській, так і по батьківській лініях.

Десь із п’ятого чи шостого класу мріяв стати геологом, тому подав документи на геологічний факультет Львівського державного університету. Але через стан здоров’я (короткозорість) документи мені повернули. Після цього у 1960 році я на відмінно склав вступні іспити на юридичний факультет цього ж університету, який у 1965–му закінчив із відзнакою. Отже, можна вважати, що юристом став випадково.

Хто втрачає повагу до професії судді, розчаровується у ній, краще хай її залишить, не калічить своєї долі і долі людей, справи яких він буде вирішувати.

Можливо, в цьому є своя логіка. У нашій сім’ї завжди культивувались чесність, порядність, принциповість і справедливість. Батько виховував усіх нас (трьох синів і дочку) за принципом: перш ніж братись за якусь справу, добре подумай, чи зможеш її виконувати добросовісно і якісно, якщо не впевнений, краще не берись. Саме ці обставини, можливо, і вплинули на моє рішення вступити на юридичний факультет, а після його закінчення стати суддею.

Робота ця складна, відповідальна і вимагає високої кваліфікації. За всі 39 років на посаді судді мені не соромно, не мучить сумління, що взявся не за своє. І хоч не люблю розмірковувати, що було б, якби я не став юристом, бо життя не має зворотного ходу, повертаючись у думках назад, можу впевнено сказати, що обрана мною професія є єдино правильною для мене. Хоч, мабуть, геологом був би теж непоганим.

Яка справа закарбувалася у пам’яті найсильніше? Розкажіть про свій психологічний стан на момент ознайомлення з нею, під час судового засідання і після нього.

— Простих справ у суду не буває. І той, хто поділяє їх на прості і складні, глибоко помиляється. Кожна — ​чи кримінальна, чи адміністративна, чи цивільна — ​має саме свою специфіку. Нерідко при вивченні справи (найчастіше  ​цивільної) складається одна думка, а в судовому засіданні після дослідження всіх доказів приходиш до протилежного висновку. З десятків тисяч розглянутих за роки суддівської роботи справ найбільше врізалося в пам’ять обвинувачення громадянина Н. у зґвалтуванні і вбивстві малолітньої дівчинки в передмісті Нововолинська. Запам’яталась вона не через особливу складність доведення винуватості підсудного, а через обрання міри покарання. Підсудний вчинив два особливо тяжкі злочини, раніше був тричі судимий за грабежі і розбої, не працював, характеризувався негативно і заслуговував на вищу міру покарання. І хоч я це прекрасно розумів, але оскільки то був мій перший вирок із таким вердиктом, було психологічно важко зважитись на такий крок. Я довгий час переживав і мучився. І можливо саме з цих причин на курсах підвищення кваліфікації в Московській юридичній академії обрав і захищав курсову роботу, у якій обстоював ідею заміни вищої міри покарання  ​розстрілу  ​на довічне ув’язнення.

«Безпринципних суддів треба позбуватися»

Порівняно з радянськими часами ставлення до судді сьогодні дуже змінилося. Чому?

— У СРСР суддя на посаду в місті чи районі висувався колективом трудящих і обирався населенням цього району або міста чи відповідного району у місті, а судді обласного (тепер апеляційного) суду обирались на сесії обласної ради. Усім зрозуміло, що такі вибори носили чисто формальний характер, а кого і в який суд обрати, вирішувалось іншими органами. Тому необхідності у поверненні до обрання суддів населенням, на мою думку, немає, та й це в умовах демократії привело б до того, що суди роками залишалися б без суддів, або до їхніх лав приходили б особи, які не могли б на високопрофесійному рівні виконувати свої обов’язки.

Порядного, принципового і висококваліфікованого суддю ні за радянських часів, ні тепер неможливо зробити «кишеньковим», бо його не можна нічим залякати чи «прикормити». Такими стають лише ті, хто не впевнений у собі, у своїх знаннях, не має твердих принципів і переконань та випадково опинився на цій посаді. Безумовно, їх правильно критикують з цього приводу, більше того, такі судді підлягають якнайскорішому звільненню.

Але нерідко шквальній критиці в пресі або на телебаченні піддають принципових і кваліфікованих суддів, які об’єктивно і законно вирішують справи. Це в абсолютній більшості випадків замовні статті зацікавлених у вирішенні саме певним чином справи осіб з метою дискредитації рішення суду і судді. У такому разі вони повинні і мають для цього всі можливості давати аргументовану законом відсіч.

«Зневажаю зрадників, брехунів, нахаб і підлих людей»

Яким, на ваше переконання, має бути справедливий суддя?

— Повинен бути чесним і високопрофесійним юристом. Нечесна людина не може постановити у справі справедливе і законне рішення, несправедлива не врахує максимально об’єктивно всіх обставин справи і законних інтересів кожної сторони, підсудного і потерпілого. Без глибоких знань основ права, законів і судової практики взагалі неможливо відправляти правосуддя.

Після яких моментів у своєму житті ви найсильніше відчули гордість та повагу до обраної професії?

— Горджусь тим, що сміливо ходжу вулицями міста, не боюся, що хтось матиме претензії за незаконно вирішену справу. Мені не соромно за мою багаторічну судову діяльність, але ніяково за тих суддів, які, нехтуючи своєю честю і совістю, скочуються до зловживань і хабарництва. Я завжди відчуваю велику повагу до людини будь–якої професії, яка висококваліфіковано і добросовісно виконує свої обов’язки, і глибоко зневажаю та ненавиджу зрадників, брехунів, нахаб і підлих людей. Успішно працювати суддею можна, лише люблячи свою роботу, маючи ґрунтовні знання права і законодавства та засвоївши основи судочинства. Разом із тим, без постійної праці над вивченням змін до чинного законодавства і судової практики бути високопрофесійним суддею неможливо. Тому той, хто втрачає повагу до цієї професії, розчаровується у ній, краще хай її залишить, не калічить своєї долі і долі людей, справи яких він буде вирішувати.

Наталка ЧОВНИК


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.