«У нас вдома уколи робить тато»* - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 25.06 € 27.73
«У нас вдома уколи робить тато»*

Вячеслав Рубльов: «Сім’я – то головна фортеця».

Фото Ірини КАБАНОВОЇ.

«У нас вдома уколи робить тато»*

Розмова «без краватки» у родинному колі Вячеслава Рубльова

«Є в нас така фішечка. Ми так придумали з братом. Він — Віктор, я — Вячеслав. І щоб діти наші були Рубльови і всі ВВ», — сміється депутат, поки його Влад та Вадим висять на татових плечах. 
У домі Рубльових затишно. Тут пан Вячеслав не політик. Просто тато і чоловік.
У господі світло. Тепло. У вітальні — великий круглий стіл. Камін. Картини, вишиті дружиною. Цього разу тут пригощали пирогом зі свіжою чорницею.
Поки батьки розказували про сімейні будні й не тільки, малеча розважалася, як могла. 7-літній Вадим щосили колотив чай, грайливо поглядав краєчком ока на мамину реакцію і дивився мультики. 2-річний Влад на всю хату гудів машинкою і кидав у склянку з водою цукерку за цукеркою. І якщо ви запитаєте, в чому сила публічних і вічно зайнятих людей, то саме в цьому і вона – в родині

 

Вячеслав Рубльов — нині людина відома, впливова і постійно зайнята робочими клопотами, депутат Волинської обласної ради і радник її голови.

«Ви самі знаєте, як ТАМ буває. А приходиш додому — і все забуваєш», — усміхається він, коли запитуємо про рідних і оселю.

Із дружиною Оксаною вони дуже схожі. Принаймні так чомусь здалося. Ми запросили їх на сімейне інтерв’ю. За столом із вишитою скатертиною. З малечею. З дитячими спогадами та старими світлинами. З чаєм та кавою. Бо кабінетні серйозні розмови – це вже те, чим Рубльова не проб’єш.

Він звик до камер і до критичних запитань. Відповідає завше чітко і правильно, без натяків, підтекстів та зайвих слів. А який Вячеслав Рубльов вдома, знає не так і багато людей. Хоч насправді сім’я часто і є тією відправною точкою, з якої починається життєва дорога людини у світ великих звершень чи великих випробувань.

Він знає, що таке «шити з крикаїном»

Родина Рубльових — із Луцька. Однак чимало часу Вячеслав провів за межами міста. Батько був військовим, тому сім’я багато переїжджала. Народився Вячеслав Рубльов у Луцьку, навчався на Рівненщині, весь той час приїздив до обласного центру на канікули до бабусь, а повернувся сюди вже для вступу на біологічний факультет університету.

Після Костопільського медичного училища Вячеслав навіть деякий час працював у районній лікарні. Тепер каже, що той досвід неабияк допомагає.

«Ці 3 роки і 7 місяців багато вартують насправді. Були моменти, коли ми працювали і з терапевтом, і з хірургом, і з травматологом, і з онкологом. Тоді були складні часи, і це загартувало якусь внутрішню витримку. Комусь не вистачало навіть на елементарний новокаїн. А часом хірург казав: «Будемо шити з крикаїном», — згадує Вячеслав Рубльов.

Луцьк, каже, зустрів «без особливих очікувань». Перших півроку був безробітним. А згодом почав працювати в обласному центрі зайнятості. «Почав із головного спеціаліста. Потім став заступником начальника відділу статистики, моніторингу та прогнозування. Далі здобув другу освіту (менеджера-економіста, бо вже бачив себе в державній службі). А з 2008-го я став шукати можливості реалізовувати себе в громадсько-політичному житті.

Перша моя громадська робота, активність — це ГО «Молода Холмщина». Рідні по маминій лінії — холмщаки. Це дало мені старт у політиці. А далі. Далі ви знаєте», — розповідає політик.

Мама — ​лікар, батько — ​офіцер

«Моя мама народилася в Дніпродзержинську. Пологи в бабусі почалися просто в товарняку, яким їх вивозили з Холмщини. Там, у Дніпродзержинську, її та всю сім’ю тому й висадили. Уже згодом, як і більшість холмщаків, приїхали ближче до малої батьківщини, бо вірили, що буде можливість повернутися. Хтось із родини опинився на Миколаївщині, де води не було і доводилося дощову збирати, щоб вижити… Зрештою, всі позліталися на Волинь.

А діди? Дідів я не застав. Їх забрала війна. Тому зараз внуки, мої хлопці, дуже тішать стареньких. І ми їхню увагу та поміч теж дуже цінуємо. Мій тато завжди намагається прийти, допомогти нам з онуками. Вадим у нас таки «дідів син», — усміхається Вячеслав.

– Коли мене немає вдома, офіцером у нас в хаті Оксана, – відверто зізнається Вячеслав.

Від мами у Вячеслава Рубльова – вміння домовлятися та комунікабельність. Вона — лікар-терапевт, тому і сина бачила найперше в медицині.

Від тата — врівноваженість і витримка.

«Батько мій — офіцер. У нього все має бути чітко, ясно, раз-два-три — і закінчили. Він навчив критично підходити до будь-якої ситуації і швидко приймати рішення», — розповідає Вячеслав Володимирович.

Дружина-блогерка: «Мусиш бути і за хорошого поліцейського, і за поганого»

«Коли мене немає вдома, офіцером у нас в хаті Оксана», — відверто зізнається Вячеслав. «Мусиш бути і за хорошого поліцейського, і за поганого, — продовжує дружина. — А коли він приходить додому — в дітей свято. Один кричить: «Я буду спати з татом!», інший тягне за руку в інший бік».

У Вячеслава та його дружини Оксани — дуже схожі життєві історії. Вона теж із родини військового, тільки з Володимира-Волинського. Теж знає, що таке переїзди. Тому дуже цінує дім та сімейний затишок.

«Ми познайомилися в центрі зайнятості. Вячеслав мав друга в тому відділі, де працювала я, і часто заходив до нас на каву. Заходив, заходив... — і ми почали зустрічатися. Я тоді працювала там юристом», — згадує Оксана Рубльова.

На її плечах — дім та діти. Двоє синів: Вадиму щойно було 7, Владу виповниться 2. Мама — господиня, яка пече, вишиває, виховує і… веде блог в інстаграм. Оксана Рубльова каже: «Інстаграм — то моя віддушина».

«Просто пишу про себе. Про книги, які читаю. Про психологію, бо це моя друга освіта (перша — юридична). Найбільше мої читачі любили одну мою рубрику: я щопонеділка просила їх писати мені в сторіс одне випадкове слово. Будь-яке. Вони писали, і на вівторок у мене таких слів було зо 20. З них я складала цілу історію. Прикол був саме в тому, щоб всі ці абсолютно різні слова «вклалися» в якусь єдину розповідь», — не без захоплення розповідає жінка. А от чоловік блогів дружини не читає, бо його в інстаграмі нема. «Нічого, я йому іноді їх читаю. Вечорами», — сміється Оксана.

«День селища в Турійську? Вадим їде з татом!»

Поки ми говоримо, Вячеслав час від часу відволікається на дітвору. Мами вони майже не чіпають: насолоджуються присутністю тата, який, схоже, у будній день удома буває рідко.

Влад, кажуть, менший і мамин. Старший Вадим – більше татів.

«А знаєте, скільки він сіл із ним об’їздив?! То був період, коли я була вагітна і лишатися вдома з Вадимом було важко, тому Слава мусив брати його в різні робочі поїздки. День селища в Турійську: Вадим їде з татом! Навіть на сцену обов’язково разом піднімаються. І такий радий звідти приїздив, бо то йому меча дерев’яного дадуть, то цукерками пригостять», — розказує пані Оксана.

7-літній Вадим Рубльов уже має перші спортивні успіхи. Цьогоріч заробив бронзову медаль на змаганнях із рукопашного бою.

«Я завжди тяжів до спорту. Але мама казала: «Ти набігаєшся, захворієш...» Хоча за мною завше ходили тренери і з біатлону, і з інших видів спорту, бо мав перспективу як спортсмен. У школі, як тільки була така можливість, я втікав у спортзал чи на стадіон. Ніколи не буду забороняти дітям займатися спортом. Сьогодні Вадим із 4,5 року фактично пішов на герц. А потім він почав ходити на рукопашний бій і вже має першу медаль», — охоче ділиться успіхами старшого сина тато.

Каже, у своїй родині культивує правильні речі: спорт, гуртки, патріотичне виховання. Тому обов’язково віддасть дітей у ПЛАСТ. «Я познайомився з ПЛАСТом досить пізно, це був 2000-й рік, табір «Червона калина», куди мене взяли як медика. Тиждень ми жили в палатках, таборували — і після того у мене змінилося уявлення про те, як треба виховувати молодь. Можливо, тоді б був перший поштовх до політики. Ми багато говорили за ватрою про серйозні речі. Стало зрозуміло, що треба в політиці реалізовуватися і працювати так, щоб у країні щось змінювалося», — наголошує Вячеслав Рубльов.

Пиріг із чорницею і книжка про сина

У Рубльових, як і в багатьох волинських родинах, є свої маленькі традиції. Наприклад, щойно на Волині з’являється перша чорниця, Оксана пече пиріг із цією ягодою. Все просто: пісочне тісто, чорничка, зверху – білок із цукром.

З першого року подружнього життя Рубльови домовилися на новорічні свята щоразу купувати по красивій кульці. Їх назбиралося вже майже десяток, але торік традицію «відкоригував» малий Влад – і різко зменшив їхню кількість.

Пиріг із чорницею. На стіні у вітальні – чотири картини з бісеру, вишиті Оксаною під час декрету. Їх вона подарувала Вячеславові на 7-ліття спільного подружнього життя. Чотири пори року. Остання символічна — весна. Як натяк на те, що все в цій родині буде гарно, каже господиня. Навпроти — модна нині рамочка зі зліпками долонь, які майструє луцька скульпторка. Ще одна фішка з історії родини — це книжка, яку Оксана написала, зверстала і видала до 3-річчя старшого сина. Так, видала у друкарні в єдиному екземплярі.

«Я писала йому казку з героями, які йому подобаються. Сама робила малюнки. Як психологу мені трохи хотілося додати до цієї книги таких речей, які могли б синочку допомогти. От, наприклад, навіть якщо вовк там дуже страшний, але ми таки знайшли слова, щоб його перемогти. Дрібниця, а вона про те, щоб він не лякався великих противників. Аби не пасував перед ними», — розповідає Оксана.

Вячеслав Рубльов — із тих татів, яким без проблем лишитися наодинці з малечею. «Памперси? Та ради Бога, я ж медик!» — сміється, коли я запитую банальне: чи підкорив він «мистецтво» одягнути памперс малюкові?

«У нас навіть уколи дітям завжди дає тато. Якось старший син аж образився, коли Вячеслав відмовився це робити. Але загалом цю справу ми вдома завжди тільки йому довіряємо», — каже дружина Рубльова.

P.S.

Тільки він ступив за поріг, як найменший Влад вилетів з кімнати із шалено-радісними очима і щасливим: «Тато-о-о!». І щоб зрозуміти і відчути атмосферу в цій оселі, цього вистачило. Година розмови, спогадів і чаювання — і Влад уже проводжає тата зі слізьми на очах. Там, за межами цього дому, в повсякденні життя Вячеслава Рубльова зовсім інше.

«Як би там не було (а ТАМ буває по-різному), ти приходиш сюди, а тут біжать діти, тут треба клопоти якісь вирішити, сісти з Вадимом за уроки… Але це все те, що мене розвантажує психологічно. Там завжди важко, а тут тебе люблять, чекають, нагодують і розуміють. Дім – то моя головна фортеця», — резюмує Вячеслав Рубльов.

Біля будинку вже чекає водій. Знову – справи, обласна рада, політика, відрядження. Треба виймати із закамарків мамин талант до комунікації і татове вміння правильно діяти у критичних ситуаціях. І це вже трохи інший Вячеслав Рубльов, ніж той, який щойно розказував нам, який смачний пиріг із чорницею пече його Оксана.

Олена ЛІВІЦЬКА


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.