Хай малий малому скаже…
Пам’ятаєте цю примовку? «Хай малий малому скаже, хай малий коня прив’яже». Нещодавно я побачила в ній новий зміст. Це словесний малюнок поширеної системи вказівок — зараз це називають «управління персоналом». Так, якщо дитина дуже швидко це проказує, то звучить дуже весело. А ще — коли прикласти на сімейну канву — це відображення підлеглості серед дітей. Чи міркували ви про важливість або шкідливість цієї підлеглості?
Українські класики, які описували традиційну селянську сім’ю, зазвичай багатодітну, відображали і цей принцип: старший має повне право дати завдання молодшому (хай той лишень спробує не послухатися!) і щигля теж. Думаю, тоді з примітивними знаряддями праці батьки були дуже завантажені й не мали стільки часу, як ми, щоб з’ясовувати, на чиєму боці правда. Вони просто не мали іншого вибору, як передавати дітям частину своїх обов’язків (зовсім недитячих із сучасної точки зору). Разом із відповідальністю передавали і право на самоврядування. А тепер мама біжить захистити меншого, бо ж він менший! Мине трохи часу — і її знову викличуть на новий суд, бо старший постарався відновити справедливість…
Моїх двоє старших уже не потребують маминого втручання (і за мамину увагу не борються), а от менші — у розквіті сутичок. Другій парі дісталася видозмінена я-мама, як тепер модно казати, яка пройшла перезавантаження. Моя нова стратегія — не докоряти старшій дитині при меншій, особливо щодо якихось невдалих чи непродуманих вчинків. Хай менше не додає до своїх моделей поведінки, зазвичай підглянутих у рідних авторитетів, що може вказувати старшому. (Правда, малий у свої 2,7 уже скопіював повчання, які проголошує 18-річний брат 10-річній сестрі.)
Моя нова стратегія — не докоряти старшій дитині при меншій, особливо щодо якихось невдалих чи непродуманих вчинків.
Менше з тим, я переконана, що найменшому буде простіше вибудувати стосунки із сестрою, якщо вона залишатиметься для нього авторитетом. Мені дуже подобається, як дочка стала використовувати моє звернення до малюка в час ревів: «Поясни словами. Ми тебе не розуміємо». Той привідплющує око і трохи відволікається від виплакування своєї образи — і це уже видається ліпшим за попередній стиль поведінки. Він дослухається не тільки до мами й тата. Таке спілкування я заохочую і підкреслюю здобутки, щоб закріпити. «От, Катрусю, непогано у тебе вийшло стишити звук! А ти, Ромку, таку прекрасну тишу нам створив! Дуже дякую!»
Звісно, не завше старші чинять великодушно чи справедливо у сварці з меншими, усяке буває. Але накривати мокрим рядном більшого і нібито у зв’язку з цим розумнішого — не найкращий варіант. Чомусь я почала думати, що на деякі зловживання владою на правах старшого можна і заплючити очі. (Хіба провести пізніше профілактичну бесіду.) Якось в інтерв’ю відома в Україні багатодітна Ольга Богомолець розповіла мені, як її менша дочка пішла в кімнату до старшого, який обожнював самотність. Пані Ользі дуже хотілося втрутитися, та вона стрималася і почула, як хлопчаче серце підтануло від наївних розпитувань сестри. «Моє невтручання допомогло їй знайти до нього підхід», — тішилася вона.
Наостанок скажу не нове: добре, коли є золота середина (її регулярно доводиться обережненько намацувати, а при тому любити своїх дітей і намагатися бачити в них особистість.
Пишіть про це чи інше, що вас зачіпає: [email protected] або ж [email protected].
Оксана КОВАЛЕНКО, мама
