«Один приз — дружину — війна мені вже дала, час їхати за наступним» - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 27.10 € 30.58
«Один приз — дружину — війна мені вже дала, час їхати за наступним»

Тренуючись, Іван Лепеха відчуває відповідальність не тільки перед побратимами і країною, а й перед малим Данилком.

Фото з особистого архіву Івана ЛЕПЕХИ.

«Один приз — дружину — війна мені вже дала, час їхати за наступним»

Учасник АТО Іван Лепеха з Рівного братиме участь в Іграх нескорених — змаганнях для травмованих на війні ветеранів та військовослужбовців, які пройдуть у травні наступного року в Нідерландах. Хоча він анітрохи не спортсмен, в усякому разі так вважав раніше. Але після спілкування з хлопцем переконуєшся, що такі Ігри — це значно більше, аніж результат у секундах чи сантиметрах. І їхати туди повинні якраз такі хлопці, як Іван

На фронт пішов із Майдану

Він щиро вважає себе щасливим або принаймні везунчиком. Йому 28, має хорошу сім’ю, підростає синочок Данило. Хіба цього мало? У зовсім молодому віці точно знає — цього більш ніж достатньо. Він вижив у таких ситуаціях, про які й досі важко згадувати.

Все у житті Івана мало бути по–іншому. Він планував стати інженером–приладобудівником у медичній галузі. Свідомо обрав таку спеціальність, аби в майбутньому бути затребуваним. З рідного села Бабин, що у Гощанському районі Рівненщини, поїхав вчитися до Луцька, потім перевівся до Києва. Незабаром мав бути фініш навчання, але настала та зима 2013 року, про яку згодом скажуть «Зима, що нас змінила». Стояти осторонь Революції гідності хлопець не міг. Майдан гудів, горів, неймовірна атмосфера єднання і взаємодопомоги вела до великих змін. Іван був там, де відчував себе потрібним.

Коли почалися розстріли, хлопець опинився в епіцентрі кривавих подій. Він потрапив під штурм 18 лютого 2014 року. З посіченим осколками тілом, розірваними барабанними перетинками все таки вийшов звідти живим. І це був перший знак, що у цьому житті його місія ще не виконана.

Іван із гумором пригадує, що відмовитися в дівчини шансів не було: «Я стояв з автоматом, грізний такий, на блокпосту о четвертій ранку. То вона, мабуть, побоялася щось заперечувати».

Кілька місяців юнак лікувався, потому повернувся в університет, але, як сам каже, думки вже були не про навчання, адже відбулась анексія Криму, — чужі війська прийшли на Донбас. Влітку того ж року Іван із побратимами почав шукати можливості потрапити на фронт. Військкомати відмовляли, за станом здоров’я хлопець аж ніяк не підпадав під категорію мобілізованих. Залишалася тільки дорога у добровольці, і вчорашній студент пішов нею без вагань. Його прийняв батальйон «Айдар».

Пропозицію коханій зробив прямо на блокпосту

Попри всі жахи, які довелося побачити на фронті, Іван про той час згадує по–особливому тепло. Ще б пак: звідти він привіз свій найбільший скарб — дружину Ірину. Хоча минуло вже 5 років з моменту їхньої зустрічі, проте ледь не до хвилин пам’ятає знайомство: «Ми стояли біля Старобільська на Луганщині. 16 листопада нам уперше дозволили вийти в місто. Я зустрів її там прямо на вулиці, вона місцева. Іринка мені зразу сподобалася. А конкуренція, подумав, велика, гарних підтягнутих хлопців багато, тож боявся, аби хто інший її не вподобав. Я перший їй написав повідомлення, от і почалося спілкування. І зовсім скоро вже зробив їй пропозицію». Ірина додає: «28 грудня». Те, що й вона пам’ятає ті миті до дрібниць, є найкращим доказом, що й для неї ці дні були і досі є дуже важливими. Іван із гумором пригадує, що відмовитися в дівчини шансів не було: «Я стояв із автоматом, грізний такий, на блокпосту о четвертій ранку. То вона, мабуть, побоялася щось заперечувати». На Новий рік він повіз наречену на Рівненщину познайомити з рідними. Аби одружитися, в березні хлопцю дали кілька вихідних. Замість медового місяця на військового чекав 29–й блокпост, де Іванова рота тримала оборону. Ірина разом із ним теж поїхала на Схід.

Поранили за 2 години до демобілізації

До завершення служби залишалися лічені години. Останній наказ, який хлопці отримали, — супроводжувати техніку із Золотого до Старобільська. Іван із побратимами сиділи зверху на броні. Швидко долали запилюжені кілометри добряче понівечених війною доріг. Раптом машина злетіла у кювет. Важка броня травмувала військовому хребет. «Перше, що відчув, — не можу стати на ноги, — пригадує він. — Уже в лікарні сказали, що в мене зламаний один із хребців».

Медики ніяких прогнозів не робили. Хлопець досі пам’ятає, як у Новоайдарівській лікарні, куди його одразу доправили, лікар «обнадіяв»: «Якщо зможеш ходити, це буде диво». Після весілля, у двадцять з «хвостиком» таке почути — найбільший оптиміст занепаде духом… Але медицина і сила волі зробили неймовірне. Іван ходить, і ця перемога над собою — тільки початок.

Перспективу працювати інженером довелося відкласти. Зараз хлопцеві важко даються якість вивірені до міліметрів точні рухи чи бодай креслення. Він пішов навчатися публічному управлінню та адмініструванню, влаштувався діловодом в управлінні Національної поліції у Рівненській області. Працює з архівними справами репресованих. Читаючи їх, відкриває Україну по–новому.

«Весь мій контакт із водою — це душ і ванна»

А ще Іван знайшов нове для себе заняття, яке несподівано відкрило і нові перспективи. Ним став спорт. Спочатку займався жимом штанги. Руки були найменш травмованими, тому розпочав із навантаження на них. А коли тренери з «Інваспорту» запропонували займатися й іншими видами, то тільки віднікувався, що єдиний спорт, який йому близький, хіба біг із перешкодами полями Луганщини. А коли зайшла мова про плавання, знову, сміючись, заперечував, бо «весь мій контакт із водою — це душ і ванна».

Та після жартів усе ж спробував, і у нього вийшло. Так потроху давав навантаження і на ноги, які треба розробляти. Заявку на участь у змаганні ветеранів подав радше з цікавості, аніж з великими сподіваннями на перемогу. «Коли вийшов у Києві на вокзалі, то, чесне слово, думав сідати у найближчу маршрутку на Рівне і їхати додому. Ну що я там робитиму? Де я і де спорт? Зупинило мене тільки повідомлення від дружини, яка цікавилася, як у мене справи. От кого–кого, а її підвести я не міг. Нехай краще перед побратимами виглядатиму слабаком і погано пропливу, аніж повернуся додому і скажу їй, що злякався».

Хлопцеві вдалося увійти до складу національної збірної України, яка поїде на Ігри нескорених. Він довго не міг у це повірити, але часу на роздуми не було, потрібно тренуватися. Тут Іван уже не тільки кохану Іринку не міг підвести, а, вважай, всю країну.

Він виступатиме у двох дисциплінах: плаванні та веслуванні на тренажерах. Це буде перша поїздка Івана за кордон. Але страху нема, поруч — побратими, з якими вже встиг потоваришувати на тренувальних зборах, дружина. Вболіватиме за тата також і його гордість — маленький Данилко.