«Ми нічого не мали, коли одружувалися, — лише наше кохання» - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 24.45 € 26.41
«Ми нічого не мали, коли одружувалися, — лише наше кохання»

Зовсім юні Оксана й Руслан, яких бачимо на їхньому першому фото, тоді, мабуть, і гадки не мали, що стануть подружжям – роститимуть шестеро дітей (на знімку нема найстаршої дочки).

Фото Катерини ЗУБЧУК.

«Ми нічого не мали, коли одружувалися, — лише наше кохання»

Але саме це, як переконані сьогодні Оксана та Руслан Шиліки з Каменя-Каширського, і є головним для щасливого шлюбу. А найбільше багатство подружжя, яке йде до свого срібного весілля, – шестеро їхніх дітей: три сини і три доньки

«Треба було нам поїхати з Каменя у Брище, що під Луцьком, аби знайти одне одного»

Вони обоє – камінь-каширці, вчилися в одній школі (на той час єдиній в райцентрі), але не були знайомі. Пригадуючи ті роки, Оксана каже:

– Я Руслана чи то не бачила ніколи, чи не звертала на нього уваги. Треба було нам поїхати у Брище, що неподалік Луцька, – на відпочинок у літній табір, аби зустрітися.

 

 Це був 1992 рік. Дівчина закінчила восьмий клас, її майбутній чоловік – десятий. Тоді й зародилося їхнє кохання. Воно було дитяче, як запам’яталося жінці, – «якісь особливі погляди, увага». Руслан заходив у кімнату, де жила землячка, кликав на сніданок, обід. Вони брали участь у конкурсах, які проводилися в таборі, вечірньої пори, коли палили багаття, сиділи разом. Та ось закінчилася зміна, і наші герої повернулися додому.

– Влітку, – розповідає Оксана, – більше й не бачилися. Тоді ж не було мобілок, як тепер, щоб спілкуватися. Лише 1 вересня, коли почалося навчання, зустрілися. Спершу, звичайно, лише поглядами. Усміхнулися одне одному. Того дня ми з дівчатами-однокласницями фотографувалися. А тут якраз Руслан з хлопцями мимо проходив. Я покликала і його, щоб зробити знімок на пам’ять. І він, як я відчула, з радістю погодився. Як я чекала дня, коли вже будуть готові світлини! Це ж з’явився привід зателефонувати (стаціонарні апарати були вдома і в мене, і в Руслана, але ж він, мабуть, соромився дзвонити мені, а я, дівчина, тим більш не могла першою зробити крок і чекала зручної нагоди – таке виховання).

Травневого дня пов’язав їм священник руки, благословляючи їхній шлюб.
Травневого дня пов’язав їм священник руки, благословляючи їхній шлюб.

 Цей знімок, на якому вони вдвох, як і той, що був зроблений на відпочинку у Брищі, подружжя зберегло як дорогу сімейну реліквію. Адже того дня, коли дівчина віддала його Русланові, і почалися їхні зустрічі.

– Ми пішли в парк лісгоспу, – розповідає Оксана, – і не одну годину сиділи на лавочці – між нами була «піонерська» відстань. Про що говорили? Про школу, своїх батьків, друзів. І ще довго, до речі, прощалися дуже офіційно, подаючи одне одному руку. Коли прийшла зима і стало холодно, то моя мама сказала: «Що ж ви будете на вулиці десь мерзнути – хай Руслан заходить до хати». Так мій майбутній чоловік почав бувати в нас. Іноді вечеряли разом. Мені хотілося приготувати щось смачненьке й пригостити його. Руслан досі пам’ятає ті наші вечори, які нам так полюбилися.

«Немовби на крилах літала, чекаючи сватів»

А навесні 1993-го Оксана закінчила дев’ятий клас і того ж року вступила до Київського медичного училища. Руслан після школи став студентом Луцького індустріального інституту (нині – Національний технічний університет). Стосунки їхні не перервалися, хоч зустрічі й стали рідшими. Бачилися, коли дівчина приїжджала додому. А ще, бувало, Руслан до Києва вирушав. Тож збереглися в пам’яті і такі «столичні» побачення. Коли Оксана через три роки закінчила училище, то приїхала за направленням на Волинь. Місцем здобуття її першого професійного досвіду стало село Волиця Камінь-Каширського району. Вибрала його, оскільки тут жила бабуся по батьковій лінії і не було проблем із помешканням.

 У невістках я була недовго. Ми з Русланом вирішили: раз  у нас своя сім’я, то маємо жити окремо. І пішли на винайману квартиру.

– Трохи більше року я тут працювала. А у 1997-му, через п’ять літ наших зустрічей, ми з Русланом одружилися. Мені на той час було 18, йому ось-ось мало виповнитися 21. Молоді, одне слово. Нічого не мали, крім нашого кохання. Руслан – ще студент. У мене була робота, але вона в ті роки оплачувалася із затримками. І то часто бартером – холодильником, велосипедом. Але ми дуже хотіли бути разом і раділи з того, що станемо чоловіком та дружиною. Не забуду, як чекала дня заручин – немовби на крилах літала. Все солодке сама напекла. А це ж на 70 гостей! 23 лютого було сватання. Не по-зимовому теплий, як пригадую, день. Під гармошку на вулиці танцювали.

А у травні справляли весілля, на яке зібралися дві великі родини. Три дні гуляли. Повінчав їх в Іллінській церкві, котра якраз була відремонтована, отець Феодосій – у тому старовинному храмі, який, на жаль, на Благовіщення в 2015 році згорів. За словами жінки, все на весіллі було, як водиться здавна на Поліссі: і подарунки, і посвята молодої в хазяйки – коли фату знімають і пов’язують хустку. Подружнє життя Шиліків-молодших почалося у хаті батьків Руслана, куди Оксана прийшла в невістки.

– Чоловік ще вчився в Луцьку, – розповідає вона, – я вже у Волицю на роботу щодня автобусом доїжджала. Завідувала там ФАПом. Скажу, до речі, що саме тоді здобула хороший досвід: це ж село, де ти – дохторка і до тебе люди йдуть з усіма проблемами. У невістках я була недовго. Проблем ніяких не виникало – із свекрами в мене стосунки склалися хороші. Все ж ми з Русланом вирішили: раз у нас своя сім’я, то маємо жити окремо. І пішли на винайману квартиру.

«Не забуду райського куточка на Олексіївці, де ми жили з двома старшими дітьми»

П’ять років молода сім’я перебивалася, як кажуть, по чужих кутках, змінюючи житло («то холодна квартира була, то ціну хазяйка несподівано піднімала»). Оксана по-особливому тепло пригадує, як перебралися вони на Олексіївку.

– Це ж кінець Каменя-Каширського, – каже вона,– геть під лісом. Ми напитали хатину через листоношу, яка зазвичай усіх знає. Та не хатину, а дім на чотири кімнати! Я до цього часу пам’ятаю той наш райський куточок. Жінка віддавала батьківський будинок, аби він не був бездоглядний. Вона й грошей не хотіла з нас брати. Добре було, хоч і зручностей ніяких – воду з криниці треба було носити, грубки дровами топити. До того ж усе це переважно лежало на мені, оскільки Руслан працював, та я не нарікала. Подобалося жити на природі. Біля хати ріс сад. Особливо для дітей було роздолля: вранці вийшли надвір – і цілий день на чистому повітрі.

Ольга Шилін: з першого погляду і не скажеш, що ця мила жінка — мама шістьох дітей.
Ольга Шилін: з першого погляду і не скажеш, що ця мила жінка — мама шістьох дітей.

 Попрощалися вони з тим «райським куточком» – Олексіївкою, коли старших дітей, сина Романа й дочку Вікторію, треба було вже у садочок віддавати, до школи готувати. Перебралися, як каже жінка, ближче до цивілізації. Ще трохи жили по чужих кутках, а там і двокімнатну квартиру собі купили. І довго– десять літ після народження первістка – у них було тільки двоє дітей. Жінка, пригадуючи, як вони з Русланом стали мамою і татом сина, а дуже скоро – й доньки, розповідає:

– Вікторія лише на рік і пару тижнів молодша за Романа. Коли народився наш первісток, то це було для всіх безмежною радістю. Та ось я зрозуміла, що знову при надії. І трохи розгубилася. Батьки переживали, бо це ж у нас нічого нема, живемо на винайманій квартирі, і на тобі – ще одна дитина. Нам з чоловіком, по суті, довелося приймати рішення. Але не злукавлю, коли скажу, що жодних вагань (народжувати чи ні?) не було. І я вдячна Русланові за те, що він мене підтримав. Зараз, коли старша стала і можу відрізнити, як мовиться, полову від зерна, ще більш ціную свого чоловіка. Бо ж бачу, що він живе для нашої сім’ї, любить нас, старається для нас.

Тож коли вже у своїй квартирі троє діток посипалися одне за одним, а потім, з більшою перервою, на світ з’явилася наймолодша донька, подружжя лише тішилося з такого дарунку. Хоч, як самі кажуть, непросто було. І мається на увазі не лише те, що у їхній оселі стало тіснувато: коли на руках жінки відразу троє маленьких дітей, то живеш без перепочинку.

– Але все минає, труднощі забуваються, – говорить Оксана.– Сьогодні дивлюся на синів та дочок і радію. Головне, що вони здорові. Стараємося їх всіляко розвивати. Маємо в сім’ї бандуриста – Давид в музичній школі опановує цей старовинний український інструмент. У конкурсах успішно бере участь. Найстарші – Роман і Вікторія – уже на свій хліб, як мовиться, пішли. Скоро видамо заміж (дочка уже заручена), оженимо.

Одне слово, батьків чекають нові статуси, нові сторінки життя.

«Я дуже радий, що саме ця жінка – моя дружина»

Так склалися обставини, що я розмовляла переважно з Оксаною. Чоловік якраз був на роботі. І все ж ми з ним зустрілися, коли він прийшов додому обідньої пори. А те, що від нього почула, лише ще раз засвідчило: подружжя Шиліків вдячне долі за те, що в юності звела їхні дороги.

Середня донька  Аня і наймолодша Надійка.
Середня донька Аня і наймолодша Надійка.

 – Ми п’ять літ зустрічалися, – сказав чоловік, – і скоро вже 23 роки нашому шлюбу. Тож був час зважити все й оцінити. Я дуже радий, що саме ця жінка, Оксана, – моя дружина. Ми нажили з нею шестеро діток – це наше багатство. Дехто думає, що головне – гроші, якась розкіш. А воно не так. Ми стараємося підтримати синів і дочок у всіх їхніх починаннях, надихнути їх, навчити...

Найстарший син Роман, який чує ці слова, відгукується згодою: тато й мама є для нього добрим прикладом. Бо якби в їхніх стосунках бачив щось «не те», то, мабуть, не збирався б у 21 рік одружуватися. А так він піде у життя, пам’ятаючи уроки любові, доброти, мудрості, які «проходив» у батьківському домі.


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.