Історія коханки: Щасти тобі, Принцесо! - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 26.60 € 30.15
Історія коханки: Щасти тобі, Принцесо!

«Ти відповідала, що батько твій – однолюб, бо любить тільки одну жінку на світі – доньку. А тут з’явилась я...»

Фото youtube.com.

Історія коханки: Щасти тобі, Принцесо!

«Я – щаслива людина!» – провiвши безсонну ніч i витримавши божевiльний день на роботi, наплакавшись досхочу, повторюю собi цi слова знову й знову. Отже, ми прощаємося. Cпокiйно i тихо, без докорiв i взаємних образ

Я – щаслива. Адже менi не доведеться проходити повз стрій похмурих облич твоїх родичiв («Ну що вiн у нiй знай­шов ?»), давати пояснення моїй зразковiй тiтцi, в оселi якої зустріла тебе вперше (менi було б важко пояснити їй, що так часом буває i що я полюбила тебе справдi, а не за посаду з додатком «генеральний»). Та найбiльше я радію тому, що мені не доведеться зустрiчатися з тією казковою Принцесою – гарненькою i трохи вередливою, яку я бачила тільки на фото, – твоєю маленькою дівчинкою. Кожен буде йти в життi cвоїм шляхом. Може, твоя дівчинка стане щасливішою від самотності старіючого батька…

Я навіть написала листа тобі, Принцесо. Хоч ніколи не відправлю його. Ти не здогадуєшся про моє існування. Але я є. Я з’явилася в життi твого батька два роки тому, хоча, здається, знала його завжди. Хто я така? Я та, хто ввижається тобi в нiчних кошмарах дитинства. Я знаю, як ти одного разу плакала: «Татку, золотенький татку, менi cнилася зла мачуха! Не одружуйся, татку! Ми завжди будемо жити тiльки вдвох!» Минуло стiльки рокiв, ти виросла, а батько постарiв, i все таки з’явилася я — зла мачуха з твоїх снiв. Або просто жiнка, яка любить твого батька. Тобi двадцять, Принцесо, менi — cорок, твоєму батьковi — шiстдесят. У юних свої правила гри, у нас, дорослих, – свої. Тебе нiхто не вiдмовляв, не ставив умов, коли ти в дев’ятнадцять вискочила замiж. Батько хотiв, щоб ти була щасливою в шлюбi, i влаштував вам гучне весiлля. Твоє життя було спокiйне i чiтко визначене: iнститут, престижна робота — всi дверi широко вiдчиненi для доньки «генерального». А коли ти народила маленького синочка, щастю двох закоханих у тебе чоловiкiв не було меж. Стали забуватися нiчнi кошмари, пов’язанi з розлученням i вiд’їздом матерi, плiтки, пересуди сусiдiв. Треба вiддати тобi належне, Принцесо, ти з гiднiстю пройшла через усе це. I дотепер у тебе є, хоч i далеко, мама, зайнята своїми проблемами i новою сiм’єю, та батько, який був, є i завжди буде поруч. За цi довгi роки жодна жiноча постать не маячіла на обрії вашого життя. Ти звично вiдповiдала на запитання знайомих i подруг, що батько твiй — однолюб, бо любить тiльки одну жiнку на свiтi. Звичайно, тією єдиною була ти, Принцесо. I тут з’явилась я… Повiр, я не плела хитромудрi ciтi, щоб зловити в них твого татка, як необережну дичину. Це вiдрядження до Києва було давно заплановане, як і наступний переїзд, нова столична посада. Нас зводила сама Доля. Я їхала до тiтки, а твiй батько, як виявилося згодом, – до свого давнього, ще iнститутського приятеля. Незнайомi мiж собою, не змовляючись, ми просто опинилися в одному мiсцi в один i той же час. Я ще долала останнi сходинки, а твiй батько вже натискав кнопку дзвiнка знайомої менi квартири.

Я — зла мачуха з твоїх снiв. Або просто жiнка, яка любить твого батька. Тобi двадцять, Принцесо, менi — cорок, твоєму батьковi — шiстдесят.

Нас довго i прискiпливо оглядали й розпитували, нарештi зрозумiвши, що ми прийшли не разом. Iнститутський приятель виявився чоловiком моєї тiтки. За кавою i розмовами непомiтно пролетiв час. А коли ми поверталися, незнайомий менi вчора, розумний, cерйозний, поважний чоловiк, автор багатьох наукових праць, учасник мiжнародних конференцiй …цiлував мене в лiфтi, як легковажний хлопчисько. А я (i це було найнеймовiрнiше) танула вiд його поцiлункiв i обiймала його сиву голову. Тебе, Принцесо, мабуть, цiкавить, звiдки я з’явилася i як посмiла?.. Я теж виростала гордою одиначкою, виплекана добрими, щирими серцями моїх батькiв. Вони радiли моїм успiхам і хвилювалися за мої невдачi. Хоча, здається, особливих клопотiв зi мною не мали. Вiдмiнниця в школi, слава i гордість факультету у виші, перспективна робота на заздрість усім подругам, вдале заміжжя, красень–чоловiк. Життя було щасливе i безхмарне. Але…

Так було до того дня, до тієї скорботної дати, коли на руїнах моєї сiм’ї я раптом залишилася молодою вдовою. Здавалося, це i моє життя закiнчилося, i весь свiт постав передi мною в чорних барвах. Я збирала себе по шматочках, повiльно пiднiмалася з колін, вiдроджувалася з попелу – пташка Фенiкс із перебитими долею крильми. Зрозумiти мене може лише той, хто сам багато страждав, падав i знову пiднiмався на життєвiй дорозi. Час притупив бiль i загоїв рани, але вiдтодi я не посмiхалася. Здавалося, так буде завжди. Твоєму батьковi, Принцесо, вдалося те, чого не змогли зробити нi час, нi лiкарi, нi найкращi антидепресанти. Я стала помiчати небо i сонце, тихо радiти життю i навiть заглядати у люстерко. I cталося диво: я бачила там сяючi очi на пів обличчя й усмiшку щасливої жiнки. Твiй батько, Принцесо, зумiв переконати мене в тому, що життя не закінчується в сорок рокiв, а свiт – дивовижний i прекрасний.

А потiм менi наснився той страшний сон. Так, Принцесо, в дорослих теж бувають cвої кошмари. Нібито я пiднiмаюся, як завжди, на другий поверх, а на сходах праворуч i лiворуч стоять вашi родичi i знайомi. Кожен, показуючи на мене, звинувачує в чомусь. «Це вона винна!» – кричать усi хором. Я не бачу рiдного обличчя i навiть не знаю, що вiдбуваєтьcя. Може, справдi щось жахливе трапилося через мене? Вся кам’янiю вiд думки, що непоправне сталося з ним. Саме через мою любов, через наші таємнi побачення. Раптом чую розмову про два метри землi на Байковому, дико кричу – i прокидаюся, вся в сльозах, зі зболiлою душею.

Тодi я вперше пiшла вiд твого батька. Тобто намагалася пiти. Ми витримали рiвно мiсяць. А потiм вiн примчав до мене додому на iнший кiнець мiста. I я не змогла зачинити перед ним дверi. Здається, цей нiчний кошмар вперше примусив мене реально подивитися на нашi cтосунки. Хто я твоєму батьковi й за яким правом знаходжуся поруч? А якщо насправдi з ним щось трапиться? Адже йому вже шiстдесят… Хто повiрить, що я бачу в ньому найперше самотнього чоловiка, а не високу посаду, яка забирає його в мене майже цiлком? Цю правду знаємо лише ми — я i твiй батько. На людському судi її не буде – лише пересуди, i домисли, i купи кинутого камiння.

Я не хочу, щоб людська жорстокiсть зачепила тебе, Принцесо. I тому я йду. Повертаю тобi, люба дiвчинко, найдорожче, що є у мене в життi. Ми могли б бути дружною сiм’єю – двi жiнки, якi люблять одного чоловiка. Здаєтьcя, цьому не судилося збутися. Але я – щаслива! Щастя моє – гiрке і солоне, я радiю, що сон мiй – неправда, що коханий чоловік живий і здоровий. Ми й далi житимемо в одному мiстi, нам свiтитиме одне сонце, над нами голубiтиме одне небо. Будь-коли можна набрати знайомий номер телефону i почути рiдний хриплуватий голос.

Звичайно, я не зроблю цього. Хай нiщо не бентежить вашого спокою. Щасти тобi, Принцесо!

Ольга СТАВСЬКА,
м. Київ.


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.