«Найважче бачити сльози сина, чути від нього: «Коли тато приїде з війни?» - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 27.35 € 32.31
«Найважче бачити сльози сина, чути від нього: «Коли тато приїде з війни?»

Відпочинок осіннього дня усім сімейством на природі ще до розлуки з чоловіком і татом довжиною у пів року.

Фото з домашнього архіву родини Яримчунів.

«Найважче бачити сльози сина, чути від нього: «Коли тато приїде з війни?»

Віталій і Тетяна Яримчуні живуть у Горохові, що на Волині. Обоє працюють у районному військкоматі, ростять двох синів. Про свою любов, яка привела їх під вінець, розповідають, як про дарунок долі, котрим дуже дорожать. Тим більше тепер, коли знають, що таке рахувати дні, години до зустрічі

«Я не вибудовував якогось ідеалу дружини — ​просто закохався у свою Таню, і вона стала моїм ідеалом»

Горохів — ​місто невеличке. Тут молоді люди якщо не в одній школі вчаться, то на дискотеці можуть познайомитися. А як наші герої зустрілися? Коли про це зайшла мова, жінка сказала:

— А ми з Віталієм у різні школи ходили, зате після 9 класу вибрали для подальшого навчання Горохівський сільськогосподарський технікум (зараз це коледж Львівського національного аграрного університету). Правда, тоді знали одне одного тільки заочно. Бачила цього симпатичного хлопця, старшого від мене на два роки, але про почуття ще й мови не було.

Більше того — ​Таня навіть зустрічалася якийсь час із його другом, але, як зараз каже, то дитяче захоплення. Хоча чоловік і досі пам’ятає це, бо, говорить, звернув увагу на «класну дівчину». А познайомилися вони у кафе, коли Віталій уже в армії відслужив. Побачив Таню, яку знав візуально по технікуму, підійшов, розговорився, запропонував провести додому. Хоч із того вечора до весілля мине ще два роки.

— І, до речі, — ​пригадує Тетяна,  — ​про наше одруження першою дізналася не я, а моя майбутня свекруха. Віталій якось прийшов додому і сказав, як потім мені розповідав: «Мам, я буду женитися». А Горохів — ​місто маленьке, новина швидко розлітається. І до мене дійшла. Перша думка: як же так, що я не знаю цього (ясно, що розмова була в нас про спільне подальше життя, але офіційної пропозиції ще не чула)? А навздогін друга: мені 23 — ​чому б і ні, пора заміж.

Хотіли одружуватися ще у 2004–му, вже й заручини були, але захворів батько Тетяни і раптово помер. Весілля відклали, та все ж вирішили жити разом.

Вони ніколи не пошкодували, що вирішили поєднати свої долі.

— Замінив мені Віталій, — ​каже жінка, — ​чоловіче плече, яким до цього був для мене тато. Прийшов він у зяті: мама моя, овдовівши, залишилася сама в трикімнатній квартирі, то й нам було де жити. А через рік, у лютому 2005–го, весілля справили, повінчалися. Такий подарунок, як зауважує подружжя, зробив Віталій на день свого народження, яке відзначає 31 січня. По тому, з якою теплотою молоді люди згадують дату реєстрації шлюбу, таїнство вінчання і подальші вже спільні роки, можна судити: вони ніколи не пошкодували, що вирішили поєднати свої долі.

Мова зайшла про ідеал жінки — ​чи такою бачив, зокрема, свою половинку Віталій? І чоловік з приводу цього сказав:

— Я не вибудовував собі ніякого ідеалу. Просто закохався в свою Таню, і вона стала моїм ідеалом. Головним було, щоб я любив і мене любили. Щоб єднали нас взаєморозуміння, повага.

«Ну як це — ​хлопці йдуть на війну, а я — ​ні? Не можу так…»

У подружжя Яримчунів усе в житті складалося добре. У 2006– му народився їхній первісток Ігор. Ще через три роки в нього з’явився братик Ілля. А що Віталій — ​найкращий тато, як каже Тетяна, і вночі до синів вставав, коли маленькі були, то вона по–особливому відчула радість материнства. Розповідаючи про стосунки Віталія з дітьми і колись, і тепер, жінка ледь втримується від сліз. І таке розчулення розумієш, коли знаєш, яке випробування випало на долю цієї сім’ї: розлука довжиною у пів року — ​стільки тривало відрядження чоловіка на Схід України.

Віталій ще з 2004–го працює в Горохівському районному військ­коматі, але він був вільнонайманим держслужбовцем. Лише 2014–го, коли почалася війна, підписав контракт на службу у Збройних силах України. Тоді ж і Тетяну забрав сюди на роботу (до цього жінка, маючи спеціальність економіста, в магазині працювала, в лікарні). І ось тут, у військкоматі, вони бачили сльози батьків, дружин, які проводжали чоловіків, синів на війну. Це ж були вже і перші загиблі. Якраз Тетяні, котра відповідає за соціальну роботу, доводилося повідомляти рідним про їхнє горе.

— На обліку в мене всі учасники бойових дій, — ​розповідає жінка. — ​Знаю всіх, хто побував на Сході України, бачу їхні очі, душі, покалічені життя. Віталій не раз заводив мову про те, що теж хоче бути з бійцями в зоні АТО. «Ну як це — ​хлопці йдуть, а я — ​ні? Я так не можу», — ​такі слова, бувало, говорив. Не секрет, що йому доводилося чути від інших мобілізованих: мовляв, тобі добре — ​ти сидиш у військкоматі, а мене відправляєш, знаючи, що і смерть там можу зустріти. Працівники військ­комату почергово майже всі побували на Сході України. Дійшла ця черга і до Віталія. Пів року служив він у роті охорони об’єднаного територіального управління військами «Північ».

— До речі, — ​каже Тетяна, — ​ніби й готувався Віталій до такого відрядження на війну, а сталося це дуже несподівано: на те, щоб зібрати чоловіка, мала дві години. Він того дня подався до Луцька у госпіталь підлікуватися — ​були проблеми зі здоров’ям. І тут дзвінок від військового комісара району, який і сказав, що Віталій їде на Схід України. Може, це і на краще — ​не було часу на роздуми й довгі прощання.

«У перший день після повернення сказав: «Як мені звикнути до того вашого життя?»

— Перший місяць, — ​пригадує жінка, — ​був дуже важкий. Якщо старший син відсутність батька сприймав із розумінням, то менший, якому лише 10, допитувався: «Куди тато поїхав? Коли він повернеться?» І це день у день повторювалося. Лягав і вставав зі сльозами на очах.

Тетяна при цих словах стримується, щоб не заплакати. Як і тоді, коли Віталій був на війні: не можна було показувати при дітях, як їй важко, бо це ще більше травмувало б їхню психіку. В розлуці виручав телефон. Не завжди чоловік був на зв’язку, а як подзвонить, почує його голос — ​значить живий, здоровий, і вже легше на душі.

— Бувало, доносилися в трубці якісь «не такі» звуки, — ​говорить жінка, — ​і тоді розуміла, що Віталій виїхав із постійного місця дислокації. А тим більш, коли він казав: «Не можу говорити». Як уже вернувся додому, то пояснив, що це були поїздки на передову.

Слухаючи дружину, Віталій каже:

— На щастя, мені не довелося втрачати когось із бойових побратимів. Хоч і близько смерть ходила, але це все ж не 2014–й чи 2015–й.

І таке додав чоловік:

— Якщо хочеш побачити справжніх патріотів, порядних людей, то треба поїхати на війну. Є такі, котрі там від самого початку. Мали поранення, але підліковувалися й поверталися туди, де залишилися їхні побратими. Дехто і не хоче вертатися «на гражданку» — ​життя на війні затягує. Вдома — ​дружинам, матерям важче і морально, і фізично, бо самотужки все доводиться тягнути, якісь щоденні питання вирішувати і бути у тривозі за рідних людей. А там є наказ — ​і ти виконуєш його.

І сам Віталій, пригадує Тетяна, у той перший день, коли з’явився вдома, теж сказав: «Як мені звикнути до того вашого життя?» Як дружина, мама, котра переживає за свою жіночу долю, за синів, Тетяна дуже хоче вірити, що ця війна скоро закінчиться.

«Після пережитого багато що переоцінюєш, дорожиш тим, що маєш»

20 листопада 2018–го Віталій поїхав на війну. А закінчилося це незвичайне відрядження рівно через пів року. За тиждень наперед Тетяна знала, коли чоловік повернеться. І коли він уже був у Луцьку (з Рівного їх забрав представник обласного військкомату), то вона взяла дітей і поїхала своєю машиною його зустрічати. Це було 20 травня 2019–го. Дорогою додому зупинилися, аби зробити на згадку знімки на дорогій землі — ​серед ріпаку, що якраз цвів жовтим килимом.

— Після такої розлуки, — ​говорить Тетяна, — ​багато що у своєму житті переоцінюєш, починаєш дорожити тим, що маєш. Повага до чоловіка по–особливому проявляється. Він і для мене, і для дітей — ​герой.

Віталій намагається спростувати ці слова: мовляв, ніякий я не герой. Але дружина залишається при своїй думці й каже:

— Чоловік і так був для мене ідеальним, а для синів — ​найкращим татом, а тепер усе це тільки підсилилося.

Віталій на продовження цього додає:

— Дружина виросла в моїх очах. Вона сама пів року тягнула сімейного воза — ​впоралася з дітьми, господаркою. Їй було важче, як мені. Це теж геройство…

Після розлуки ці молоді люди по–особливому цінують кожен разом прожитий день.

У лютому одружувалися Яримчуні, а на душі у молодят була весна.
У лютому одружувалися Яримчуні, а на душі у молодят була весна.
Їхні почуття випробувані війною.
Їхні почуття випробувані війною.
 

 

 

 


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.