Одні говорили Наталії: “Якщо нема своїх дітей, то не треба й чужих брати”. Інші, навпаки, підтримували її в рішенні всиновити хлопчика чи дівчинку. Хоч, власне, це вже не могло змінити наміру жінки...
Одні говорили Наталії: “Якщо нема своїх дітей, то не треба й чужих брати”. Інші, навпаки, підтримували її в рішенні всиновити хлопчика чи дівчинку. Хоч, власне, це вже не могло змінити наміру жінки...
Катерина ЗУБЧУК
Якби не зустріч з Віктором, то життя Наталії пішло б, мабуть, зовсім по-іншому руслу. Ще в школі вона мріяла вступити на історичний факультет — уявляла себе вчителькою серед своїх учнів. Але після того, як подруга не вступила в інститут, побоялась здавати документи у вуз. Щоб не втрачати рік, вибрала Луцьке кооперативне училище. Закінчивши його, працювала продавцем у магазині села Грем’яче — найближчому до рідного селища Цумань. А що була незаміжня, не зв’язана з сімейними клопотами, то могли перекинути її на якийсь час у сусідню Скреготівку. Тут вона й познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Віктором Арендарчуком. Це було влітку вісімдесят четвертого. А у вересні цього ж року хлопець поїхав на навчання в Івано-Франківський сільськогосподарський технікум. — І якось,— розповідає Наталія,— мені додому лист прийшов. Мати допитувалась: “Від кого?”. А я їй щиро: “Та не знаю”. Вона так і не повірила. А я справді не знала, хто мені написав. А коли прочитала цей лист, який закінчувався словами: “Твій Віктор”, то здивувалась: “Який же Віктор?”. Коли все-таки зрозуміла, хто пише, то оте “твій Віктор” здалось занадто сміливим. І надалі надходили листи від Віктора, і я переконалась, що він найсерйозніший з-поміж інших хлопців. І одружитись він запропонував теж так само несподівано і самовпевнено, не даючи, як кажуть, можливості для відступу. Оскільки Віктор ще навчався, то Наталія почала його відмовляти: “Ось закінчиш технікум, тоді й про весілля можна буде говорити”. Та Віктор — ні в яку не погоджувався на таке. Одружились вони восьмого листопада 1985 року. Після весілля постало питання, де ж молода дружина буде жити, поки Віктор навчатиметься. І знову в тому ж стилі, що й “твій Віктор”, прозвучало категоричне: “Тільки у моїх батьків”. Тобто, у Грем’ячому. Це ще не все. Свекри відразу “забрали” невістку з магазину. “Не будеш там працювати”,— сказали без пояснень. Це згодом Наталія дізналась, звідки “ноги ростуть”. В селі були розмови про колишніх залицяльників невістки, отож свекри постановили, що за прилавком, тобто на виду у всіх, Наталія не буде стояти. А за якийсь час свекруха, яка була в дитячому садочку нянею, розповіла, що звільнилось місце виховательки. “Може, підеш?”— запитала Наталію. І Наталка погодилась, бо зовсім не мала бажання сидіти вдома. А оскільки за гороскопом вона Козеріг, тобто настирлива, то відразу ж вирішила заочно вчитись, щоб, маючи спеціальну освіту, бути повноцінною вихователькою. Обставини склались так, що вибрала Кременецьке училище, що в Тернопільській області. Дізнавшись, що зарахована на навчання, відразу ж поїхала до Віктора в Івано-Франківськ. На цей раз уже вона чоловіка здивувала несподіваним і непередбачуваним візитом. Згодом не раз там бувала, аж поки чоловік не закінчив технікум. Торік минуло двадцять років, як Віктор і Наталія Арендарчуки разом. Про те, чим є для обох їх шлюб, свідчить, як вони святкують кожну його річницю. Раніше могли влаштувати вечірку буквально для двох, але все одно обов’язково на столі була коронна страва — запечена качка чи гуска. Зараз щоразу збираються в день весілля друзі: їх в Арендарчуків багато, і всі приходять, вітають. І ось в цій сім’ї, де завжди була любов і взаєморозуміння, взаємоповага, не було найголовнішого — тут не лунав дитячий сміх, не звучало таке омріяне Наталією: “Мамо!”. Не було того, заради чого приходить жінка у цей світ, як продовжувачка роду людського. Наталія все сподівалась, що Бог пошле таки їй дитину. Вона, як сама висловилась, багато чим жертвувала (йшла на операції, складні лікувальні процедури), аби використати навіть найменший шанс і народити. В Рівному, пригадує, дуже досвідчений лікар, до якого звернулась за допомогою, сказав їй: “Дитино, я таких терпеливих не зустрічав ніколи”. А вимріяного синочка чи донечки так і не було. І коли шість років тому Наталія збиралась на чергову операцію, то дала собі слово: “Якщо виживу, то візьму дитину з сирітського будинку”. — Їхала я у відділення обласної лікарні, що в Боголюбах,— розповідає Наталія. — Стан був дуже важкий. Я буквально прощалась з домівкою, з рідними стінами, не думаючи, що повернусь. Через силу приховувала своє переживання від чоловіка. На щастя, судилось вижити. Повернулась з лікарні. Минув уже майже рік. І одного дня Наталія спіймала себе на думці, що, одужавши, відійшла від своєї обіцянки, даної перед образами. При першій нагоді вона була в Ківерцях — у дитячому будинку “Сонечко”. Директор закладу Галина Панасівна Хижняк показала фото чорнявого хлопчика. Наталія подивилась і питає: “А ще?..”. Пропонувала Галина Панасівна дівчинку. “Ні, хочу тільки хлопчика”,— Наталія на це. Швидше всього, хотіла догодити чоловікові. І тоді Галина Панасівна показала ще одне фото, як вона сказала, домашньої дитини. Мала на увазі, що не з дня народження потрапив хлопчик у сирітський будинок. “Добра дитина, але ніхто не приїжджає до неї, хоч і “відмовної” заяви нема. Нікому цей хлопчик не потрібний”,— говорила Галина Панасівна. І ці слова, мабуть, вирішили все. За якийсь час Наталія уже з чоловіком була у дитячому будинку. Про цей день жінка згадує так: — Я думала: “Господи, а що, як серце не йокне, коли побачу цього хлопчика?!”. Сиджу на дивані в кабінеті директора. Галина Панасівна приводить хлопчика. “Сашко, синочок, ти мені казав, що хочеш мати маму. Ось по тебе приїхала твоя мама”. Галина Панасівна говорила так, що я ледве стримувала сльози. Сашко скоса глянув на мене і тихенько сидить на кріслі. В мене таки серце йокнуло. Я вже тоді вирішила, що візьму цю дитину. І ось настав пам’ятний день. Наталія їхала в Ківерці за продуктами для дитсадка, де вже багато років працює завідуючою. Заодно вона побувала у дитячому будинку. Чекаючи Сашка, подумки уявляла їх зустріч: “Він же мене тільки раз бачив — чи ж впізнає?”. Сашко прибіг до неї і перше, що сказав, до болю розчулило жінку: “Мамо, ми приїдемо додому і весь мій одяг ти знімеш і сховаєш далеко, далеко у шафу...”. Так він хотів, попрощавшись з цим одягом, попрощатись і з сирітською сторінкою у своєму житті. — Я його взяла, — розповідає Наталія,— посадила в машину. Водій дивиться і питає: “Куди ця дитина їде?”. “Додому,— кажу я,— познайомтесь, це мій син”. “Який ще син?”,— дивується водій (вже бачу, що він хвилюється — відкриває пляшку води, п’є). Сашко по дорозі не раз питав: “Мамо, ще далеко?”. “Ще трошки”. Приїхали, підійшли до хати. “Мамо, це наша хата?”. “Так”. “Мамо, а тут закрито!”. “Правильно, бо ж тато ще на роботі...”. Зайшли того дня ще в садочок. Мої співробітники, як побачили мене з дитиною, то завмерли,— в усіх сльози на очах. Були проблеми: Наталія то брала Сашка з дитячого будинку, то відвозила його назад. Справа в тому, що на хлопчика не було відмови. І спочатку подружжя Арендарчуків могло оформити тільки опікунство. Але одного дня зателефонувала директор дитячого будинку і сказала, що є новина. І сумна, бо в Сашка вже нема батька — помер (мати померла ще раніше), і втішна, оскільки можна буде хлопчика відразу всиновити... Сьогодні Сашкові вже одинадцять років. Він — четвертокласник. Хлопчик знає, що всиновлений. По-перше, як сказала Наталія, взяли його з дитячого будинку вже в п’ятирічному віці, то наївно було б сподіватись на якусь секретність. По-друге, подружжя переконане: краще, як син знатиме правду від них, ніж на вулиці хтось з дітей донесе до нього, що його життя починалось в сирітському будинку. — Раніше Сашко був більше біля мене,— розповідає Наталія. — Хай як пізно лягаю спати — він все одно сидить. Батько навіть ревнував: “Ой, він мене не любить”. З роками — більша прив’язаність якраз до батька. І Віктор, як і я, вже не уявляє свого життя без Сашка. “Не дай Бог, щоб хтось скривдив мого сина...”,— доводиться чути від нього.
