Так уже повелося, що до розлучених чоловіків дівчата ставляться з якоюсь упередженістю: раз з першою дружиною «не поладив», то де гарантія, що друга не опиниться в тій же ролі. Але є й інша точка зору. Досвід хоч і гіркий, може послужити добрим уроком...
Так уже повелося, що до розлучених чоловіків дівчата ставляться з якоюсь упередженістю: раз з першою дружиною «не поладив», то де гарантія, що друга не опиниться в тій же ролі. Але є й інша точка зору. Досвід хоч і гіркий, може послужити добрим уроком.
І, враховуючи його, чоловік, який розлучився в першому шлюбі, вибудовує свої стосунки з коханою так, аби «не наступити на одні і ті ж граблі вдруге», обминути «підводні рифи», які руйнують сім’ю. Сім’я Занюків, що живе в селі Привітне Локачинського району, — одна з таких, де чоловік уже мав той «гіркий досвід». Його дружина Валентина — сьогодні мама двох синочків — ні крапельки не шкодує, що саме за нього вийшла заміж Валя закінчила Львівський університет імені Івана Франка — географічний факультет, вже вчителювала. Якось влітку поїхала в Локачі до подруги. То був липень — свято Івана Купала. На річці Луга з її мальовничими берегами розігрувалось дійство, яке збереглось з давніх-давен: дівчата кидали віночки на воду — чий не потоне, та скоро вийде заміж. А ще ж кажуть, що на Івана Купала в лісі зацвітає папороть. Хто знайде цю квітку, життя якої дуже коротке, той стріне своє щастя. Тоді для Валі всі ці пророцтва були всього лиш гарною легендою. Вона не думала ні про те, щоб кинути на воду віночок і загадати: «Чи ж втримається?», а тим більш — про квітку папороті. А вийшло так, що якраз на Івана Купала вона зустріла свого майбутнього чоловіка. І квітку папороті — квітку щастя — їм обом подарувала доля. — Володя відразу припав мені до душі, — каже молода жінка. — І коли дізналась від нього про його першу сім’ю, то вже нічого не могло змінитись у моєму ставленні до цієї людини. Тим більш, що Володя вже був розлучений, коли ми зустрілись. Я за собою ніякої вини не відчувала і не відчуваю, бо сім’ї чужої не розбивала. До цієї зустрічі у Валі були, звичайно, хлопці, — і у Львові, коли вчилась в університеті, і в рідному селі. Але вибрала вона Володимира. Як каже зараз сама, від долі нікуди не дінешся. А як же батьки поставились до такого вибору дочки? Перш ніж розповісти про це, треба зробити невеличкий відступ і сказати про сім’ю, в якій виросла Валя. Насамперед про те, що носить вона ім’я своєї матері. — Певно, чоловік дуже любить вас, раз назвав і дочку Валентиною? — запитую матір Валентини. — Дуже любить... Хоч це пов’язано з іншим... В нас діти вмирали відразу після народження. Ми вже в розпачі були. І коли знову «зав’язалось» нове життя, то домовились з чоловіком: якщо син буде, то я даватиму ім’я, а якщо дочка, — то він. На світ з’явилась донька, і назвав чоловік її... Валентиною. Це було несподівано. Через вісім літ їм Бог послав ще одну дочку, Олесю. І ось в цій сім’ї, де, як я зробила висновок з розмови, особливе ставлення до шлюбу («Він має бути один-єдиний...»), де чоловік обожнює дружину, а як батько — готовий за своїх дочок «душу й голову віддати», дізнаються, що зятем має бути людина з невдалим сімейним минулим. — Я чула від дочки, що вона зустрічається з якимось хлопцем з Локач, — розповідає Валентина-старша. — Але ж не знала, що він розлучений. А як почула про це, то була в паніці. Не можу передати (хоч і стільки літ уже минуло), що я пережила. І плакала, і просила дочку, і, здавалось, наводила дуже вагомі аргументи проти такого її вибору. «Дитино, нащо тобі лізти в чужу сім’ю, — говорила їй, — нащо тобі пересуди?..». «Я нікуди не лізу... Володя вже розлучений», — чула у відповідь. А ще як подумала, що ж то буде, коли чоловік дізнається. Він якраз нам заслаб на серце. Переживала, що розхвилюється від такої новини, і гірше йому буде. Але дочка якось до нього підійшла і впросила. І не став він перечити їхнім зустрічам з Володею. «Хай вже буде так!», — погодився. Чи змирився з вибором дочки з великої любові до неї. І те, що більш як півтора року Валентина і Володимир зустрічались, поки побрались, також пов’язано з острахом батьків: «Яким же буде заміжжя в дочки?» — Ми пишались своєю дочкою, про яку ніхто в селі поганого слова не сказав, — говорить мати Валентини. — І дуже боялись пересудів, а то й про- кльонів. А як побачили майбутнього зятя — гарного, високого, то зрозуміли, чому він впав в око дочці. А ще як відчули його ставлення до неї, то згоду на одруження дали, не вагаючись. Заручини були взимку дев’яносто дев’ятого. Володимир приїхав у Привітне, як і годиться, з батьками. 14 червня 2000 року молоді зареєстрували шлюб. Батьки Валі хотіли весілля зробити — старша дочка все-таки йде заміж! Але вона по-своєму вирішила: «Мамо, якщо у мене буде дитина, то краще зробиш більші хрестини. А весілля я не хочу». Володимир сказав: «В мене вже одне весілля було...». А ось про те, щоб повінчатися, подружжя думає. Просто, як сказала Валя, такий час зараз, що вони з чоловіком все по заробітках. Ось і зараз чоловік у Москві. І вже не перший раз там на ремонті будівель працює. А ще ж разом з батьками мають більш як п’ять гектарів землі — сіють моркву, цукрові буряки, садять картоплю — треба якось жити. Про зятя від батьків Валі довелось почути, що він «беручкий до роботи, дбає про сім’ю». Мовляв, лінивий не шукатиме, де заробити, не поїде світ за очі — легше ж лежати на дивані і телевізор дивитись. Зразу боявся вирушати чи то в Польщу, чи в Росію (кожен боїться, бо стільки писано-переписано про випадки, коли в домовинах вертались волиняни із заробітків), а зараз вже призвичаївся... — 14 квітня три місяці мине, як Володя в Москві, — розповідає Валентина. — Діти дуже сумують за ним — не можуть повірити, що його вдома нема, все по закутках заглядають. Може, на Великдень дочекаються татка. Правда, це вже не від нього залежить. Якщо відпустить хазяїн, то приїде. ... Я з особливою повагою поставилась до того, що Валя навіть не захотіла згадувати, чому розлучився її чоловік у першому шлюбі. — Якби Володя був вдома, то, може б, щось сам сказав про це. А я не хочу зачіпати цю тему. Коли ми з ним посваримось, то знаю, хто винен, — я чи він? А про чужу сім’ю важко судити. І не ревнує Валентина чоловіка до сина, нині вже п’ятикласника, від першого шлюбу. По можливості батько з ним спілкується. І те, що зарібок треба ділити — аліменти платити, це теж сприймається нею нормально. — Я ж знала, що йду заміж за чоловіка, який розлучився, і була готова до цього, — каже Валентина. Те, що Володимир сплачує аліменти, а не намагається, як це буває, «вивернутись» від них, — жінка теж зараховує до його плюсів. Адже це — порядність, надійність, які в сімейному житті так необхідні.
