Не задумуючись, Іван Андрійович говорить:
— Я щасливий, що вибрав за дружину саме свою Антоніну...
Не задумуючись, Іван Андрійович говорить: — Я щасливий, що вибрав за дружину саме свою Антоніну. Присутня при цьому Антоніна Леонтіївна продовжує у такому ж дусі: — Чоловік у мене добрий, порядний, усім на заздрість. До того ж — майстер на всі руки. Нікого не треба до хати кликати, якщо потрібно щось зробити...
Катерина ЗУБЧУК
Я їхала у прикордонне місто Устилуг, що у Володимир-Волинському районі, до подружжя Дмитруків, які тільки-но відзначили золоте весілля. А те, що розповідав їх син Володимир, як кажуть, дещо збивало з толку. Здавалось, що мова йде не про літніх людей, а про подружню пару, в якої життєвий шлях тільки-но набирає розбігу. Справа в тому, що лише на пенсії Іван Андрійович і Антоніна Леонтіївна — ті, хто виріс на землі (та ще й хутірській!) — знову відчули, яку радість і силу дає їм ця земля. Добре, що вихід на пенсію співпав з початком дев’яностих років, коли почалось у реформованих колгоспах розпаювання землі. Взяли Дмитруки пай, який належав батькам Івана Андрійовича. А це два гектари, які згодом приватизували. А там додався ще й орендований гектар. Тепер поля мають стільки, “що й у три гектари не вбереш”. І хазяйнують. Правда, для хазяйнування однієї любові до землі і рук (навіть враховуючи поміч сина, невістки, двох онуків, які навідуються в Устилуг з Рівного) мало. Потрібна техніка. Першу таку техніку — кінну косарку, наприклад — Дмитруки по частинах з Польщі через Буг перенесли. А потім розжились. Купили трактора та все начиння до нього — і сівалку, і саджалку. Мають навіть зернокомбайн. Цього літа планують купити добру косарку, щоб Іванові Андрійовичу легше було сіно на зиму заготовляти. До речі, цей чоловік ще й і з косою не розлучається у свої майже вісімдесят літ. Але це вже деколи можна пройтися росяним лугом і покласти покіс. А коли я зустрілась з Дмитруками, поговорила з ними, то зрозуміла, звідки ця любов до землі і хазяйська жилка: “Все хочеться мати, щоб і собі було, і синові та внукам”. Обоє — хутірські, та ще й із заможних родин (в батька Івана Андрійовича було сімнадцять гектарів землі, хата під бляхою, трошки слабше хазяйство — в родини Антоніни Леонтіївни), вони волею обставин у свій час стали міщанами. І хоч в Устилузі мали присадибну ділянку, та що вона у порівнянні з дідівськими гектарами?! Іван Андрійович працював у торгівлі. Продавцем була і його Антоніна. Це вже потім, в заміжжі, вона перекваліфікувалась — закінчила дворічні курси медсестер у Володимирі-Волинському. Так було зручніше для жінки: відпрацювавши зміну, можна було домашніми справами зайнятись. А ставши пенсіонерами, ці люди немовби до своїх молодих літ вернулись. І відчули, що таке — сам собі господар. Відчули роздолля, коли в полі жайворонок дарує пісню, від якої душа наповнюється невимовною любов’ю до життя. Ось тільки шкода, що літа дуже швидко біжать і сила вже не та. Хоч літа ці подружжя називає золотими. Бо в злагоді прожили їх і повазі, бо всі проблеми сімейні й хазяйські вирішували, як висловився Іван Андрійович, спокійно, розважливо. І довіра завжди була в домі. — Я десь вичитала в газеті,— каже Антоніна Леонтіївна,— що треба саму себе, перш за все, поважати. І любити себе так, щоб не дати нікому приводу не те що сказати погане про тебе, — навіть подумати... Хутір, на якому виріс Іван Андрійович, “приписаний” до села Микитичі Володимир-Волинського району. Звідси хлопець вирушав у далеку дорогу двічі. Перший раз у сорок четвертому році, коли вигнали німців, добровольцем поїхав на Донбас — хотів “побачити, як сталь варять”. Через півтора року вернувся. І знову попрощався з домівкою, як на службу строкову призвали. В армії був топографом. З такою спеціальністю міг піти на шахту в Нововолинськ, але обставини склались так, що потрапив у торгівлю. Дружина закінчила торгову школу і працювала в Тростянці, а потім її перевели в Устилуг. — Йду вулицею міста якось,— пригадує чоловік,— а назустріч — гурт дівчат. Всі молоді, гарні. Але серед них одна особливо впала мені в очі. Тоді ми й познайомились. Почали дружити, придивлятись одне до одного, щоб натрапити на свою щасливу долю. Десь півтора року зустрічались. Оскільки я був хлопець після армії (двадцять вісім літ мав), то не випадало зопалу рішення приймати. — Іван до мене залицявся,— додає Антоніна Леонтіївна. — Хоч відразу сподобався мені, та я гонорово трималась, бо ж чула, що й іншим дівчатам він до вподоби. Чула, що навіть котрусь з них додому проводжав. Але мовчала. Думаю: “Говоріть, говоріть собі, а він буде мій”. Вже Іван Андрійович і вдома про свою обраницю розповів. Уже при нагоді, будучи в селі Зоря, де жила родина Антоніни Леонтіївни, прийшов познайомитись. Знаючи, що майбутня невістка в магазині в Устилузі працює, рідня заходила туди — такі собі негласні оглядини влаштовувала. Схвально відгукувались про неї. А в один прекрасний день (це було 19 травня 1956 року) Іван сказав своїй Тоні: “Давай, підемо й розпишемось...”. Розписались в загсі Устилуга. Згодом наречений в гості поїхав до батьків Антоніни, щоб домовитись, коли ж то весілля буде. Уже після війни більше десятка літ минуло — люди краще жили, хоч розкоші не було, звичайно. На весілля зійшлась рідня. Все було за старими звичаями. Тоня у весільному вбранні сиділа на подушці. Приїхав Іван з дружбою, гостями. Почався торг за косу молодої. Веселювали два дні. Перш у батьків нареченої, потім — нареченого. Дощ трохи йшов. Кажуть — на багатство і благополуччя в родині. Ще до цього часу у Дмитруків збереглась сорочка, в якій був на весіллі Іван Андрійович, і плаття нареченої. Вельона нема, бо “позичала, позичала і десь кінці його у воду канули”. Як перекладає речі Антоніна Леонтіївна і натрапить на свою білу сукню, то приємний спогад промайне... Починали Дмитруки своє сімейне життя на маленькій приватній квартирі. Це вже як у п’ятдесят сьомому році, як їх синочок Володя народився, одержали вони квартиру — кімната і кухня здавались розкішшю. Згодом побудувались. А що обоє трудяги були, то все у них ладилось. Антоніна Леонтіївна каже: — Моя мама мала нас п’ятеро дітей. Батько з фронту не вернувся. Але мама давала нам раду. Вона була розумна, як кажуть, на своєму місці. Хоч і в колгосп ходила на роботу, але знаходила час нас всьому навчити — вишивати, гачком в’язати, пекти і варити. І заміж я пішла з пристойним приданим — шафу мала, швейну машинку. Про родину чоловіка жінка з особливою повагою відгукується: — Вони були дуже роботящі і майстровиті. Треба грубку поставити — поставлять, хату збудувати — теж візьмуться за діло. Ніхто нікого збоку не наймав. І так до цього часу. Мій чоловік і двері зробить, як треба, і підлогу полагодить... А ще я ніколи від нього не чула докору. Те, що ми хату швидко побудували, то завдяки допомозі його рідні, зокрема, батька Іванового. Але чоловік ніколи не дотинав, що моя мама не допомагала, бо бачив, що вона не має з чого помогти. Ми розмовляли з подружжям про їх спільних п’ять десятків літ, про те, чому так буває, що сходяться люди по любові (здається, довіку будуть разом), а, дивись, вже й розбіглись. — Бо не звикли люди до труднощів,— каже Антоніна Леонтіївна. — Як тільки якась нехватка у сім’ї — вже й нема ладу. А треба всі труднощі разом перебороти... Про своє срібне весілля подружжя, звичайно, у свій час теж не забуло, але скромненьким воно було. На золоте більше гостей зібралось. Хоч самі ювіляри, як каже Антоніна Леонтіївна, не дуже хотіли влаштовувати святкове застілля: — Ми не маємо часу — поле нас чекає. Але приїхала з Рівного невістка, всього наготувала. Зійшлась родина, сусіди. І “Гірко!” гукали гості ювілярам. А серед гостей, до речі, були і значно молодші за Дмитруків люди. Прийшли ті, з ким Іван Андрійович і його дружина нарівні в Устилузі хазяйнують. До кого звертаються за допомогою, якщо “Москвич”, на якому їздить ювіляр, трошки “забарахлить”. Бабусю й дідуся вітали внук і внучка, які, по суті, виросли при них. А син влаштував на їх честь феєрверк. Правда, трохи лячно було, як «гухнуло і засяяло» довкруг обійстя. Найпотаємніше бажання Дмитруків — внуків поженити, “Гірко !” і їм гукнути, потанцювати на весіллі. А співати і танцювати вони люблять. Антоніна Леонтіївна в хорі церковному співає, а як приходять Різдвяні свята, то разом з чоловіком в гурті таких же аматорів колядками односельчан вітають. Щоб не бути голослівною, жінка заводить: “Чи дома, дома господар дому...”. — Ну як такої співучої жінки не любити,— не приховуючи свого захоплення дружиною, каже Іван Андрійович.
