Найстаршій дочці Ковачів сімнадцять років, наймолодшій — один місяць. Перша, Рита, названа на честь бабусі по батьковій лінії, останній, Каріні, ім’я вибирали сестрички. Мабуть, під впливом якогось улюбленого телефільму...
Найстаршій дочці Ковачів сімнадцять років, наймолодшій — один місяць. Перша, Рита, названа на честь бабусі по батьковій лінії, останній, Каріні, ім’я вибирали сестрички. Мабуть, під впливом якогось улюбленого телефільму.
А всього у Марії та Віталія Ковачів шестеро дітей. Перші троє — Рита, Віталій, Анастасія — посипались, як з рогу достатку. Вони народились одне за одним в дев’яностому, дев’яносто першому, дев’яносто другому роках. Потім була невеличка перерва, і на світ у дев’яносто четвертому з’явилась Світлана. Ще одна, значно довша пауза — аж дев’ять років — і Бог послав подружжю двох доньок Ірину та Каріну. Матері сімейства — тридцять п’ять років, батькові — тридцять дев’ять. Сьогодні вони не уявляють свого життя як одне без одного, так і без чарівних доньок, доброго й старанного сина
ЗНАЙОМСТВО Марія народилась і виросла у селі Лишнівка Маневицького району. Це був час, коли багато молоді з її рідного села їхало в Луцьк — влаштовувались на картонно-руберойдовому заводі, заводі синтетичних шкір, меланжевому комбінаті. Меланжевий комбінат вибрала й Марія. Вступила у профтехучилище № 10, яке готувало спеціалістів для цього підприємства. Дівчина, яка у своєму селі чула, як тишу будять птахи, мало-помалу звикала до гулу верстатів. Одержавши спеціальність прядильниці, одинадцять місяців відпрацювала в цеху. А одного разу вона приїхала додому на суботу та неділю. То були не просто вихідні — в селі проводжали хлопця в армію. Серед запрошених була й Марія. На вечірці вона й побачила свого майбутнього чоловіка. Звернула увагу на чорнявого хлопця — “якогось не місцевого”. Мати Віталія, як виявилося, родом із Закарпаття. На Волині опинилась, вийшовши заміж за хлопця із села Великий Обзир Камінь-Каширського району. Віталій, який приїхав у Лишнівку працювати у фельдшерсько-акушерському пункті, з випровадин провів Марію додому. З того часу вони й почали зустрічатись. Через рік відгуляли весілля.
ВЕСІЛЛЯ Скоро вісімнадцять літ, як Марія і Віталій разом. Хай і ще три рази по стільки мине, а пам’ятатимуть день, коли для них лунало “Гірко!”. Справляли весілля у двох селах. Це було дев’ятого вересня. Задощило якраз. Так розвезло дорогу, що вантажівки з трудом проходили. А легковим машинам доводилось їхати з села нареченої до нареченого через Колки — кілометрів шістдесят зайвих “накручувати”. Це вже згодом тут “нормальну дорогу зробили”. – Весілля було більш як на двісті чоловік,— каже Марія,— бо родина в мене велика. – А в мене все село на весіллі гуляло,— додає Віталій. — Бо ж як не рідня, то сусід хороший... Все було, як належить,— за старовинним звичаєм. На коровай кликали жінок з добропорядних родин, де подружжя живе у злагоді. І щоб діти у них були. Це все для того, щоб і в молодих складалось щасливо сімейне життя. Місили коровайниці коровай — співали-приспівували. З піснями у піч садовили, а потім придивлялися — чи ж вдався він? Бо це теж прикмета: якщо коровай вдався, то і шлюб буде міцний. – А ваш коровай вдався? – Вдався... Не розрепався,— каже, сміючись, Віталій.
БУДУЙ ХАТУ З ЛОБОДИ Ми розмовляли з подружжям у новій хаті — затишній, деревом всередині облицьованій. Я вже знала, що все хазяїн своїми руками робив. На першому поверсі – чотири кімнати і кухня. Другий поверх ще не добудований. Поки що місця всім і так вистачає. Але Ковачі дивляться у майбутнє і розмірковують, що треба буде поволі й другий поверх викінчувати. Бо ж рік за роком — дочки заміж йтимуть, син ожениться. Хтось піде в невістки, а хтось і зятя додому приведе. Сама Марія в невістках лише місяць жила. Як народила першу доньку, то нездужала після пологів — тоді свекруха допомагала немовля бавити. У Великому Обзирі хрестили найстаршу дитину. Бабуся дуже раділа, бо на її честь назвали Ритою, — не відходила від колиски. – Я вийшла заміж у неповні вісімнадцять літ,— розповідає Марія. — Свекруха багато чого мене навчила. У неї випічка завжди хороша була — торти, печиво... Я рецепти закарпатські перейняла. І рибу фарширувати навчилась. Одне слово, хоч молода невістка була, але мудра,— не “цвіркала” ніколи свекрусі (мовляв, і сама розберусь), а переймала досвід старшої жінки. Але в одному випадку, виявляється, молоді не послухались. Після весілля поїхали відразу на Закарпаття — медовий місяць провели в горах. Вперше дівчина з поліського села була в Карпатах. Матір Віталія теж із собою взяли, щоб на батьківщині побувала. Але вона все казала синові і невістці, що ось так, на поїздки, гроші не треба тринькати, а на “книжку класти”. Сьогодні про ту “книжку” Ковачі згадують з гумором: – Зате в нас гроші після розвалу Союзу не пропали. Хіба якихось п’ятсот рублів. Люди клали на книжку, а ми швиденько знімали гроші в ощадкасі й купували меблі. Батьки Віталія мали купити молодому подружжю хату у Великому Обзирі, хотіли, щоб син в одному з ними селі жив. Але його втримали у Маневицькому районі — пообіцяли, що в Прилісному можна буде швидко квартиру одержати. До цієї квартири, правда, не дійшло. Жили Ковачі спочатку у батьків Марії. Згодом перейшли у хату її бабуні. Але то все було “не те”. Хотілось мати свій дім. Взяли ділянку і побудувались. У новій хаті уже три роки. Двоє дітей тут народилися.
СТЕЛИТЬСЯ СТЕЖКА ДО СРІБНОГО ЮВІЛЕЮ Здається, недавно поженились, а вже найстаршій доньці сімнадцятий рік іде. Вважай, на виданні. В педучилищі у Дніпропетровську вчиться. Там, як сказали батьки Рити, легше поступити. Син дев’ять класів закінчує — треба думати, куди далі піде. Діти допомагають і по господарству, і на полі. І все — з жартами, сміхом. Біля хати у Ковачів двадцять п’ять соток. А ще ж майже гектар — у полі. Аби здужали обробити. На зарплату батьків не дуже розженешся. До речі, Віталій завідує ФАПом, а Марія працює тут санітаркою. Заговорили ми і про почуття, які колись привели Марію і Віталія на рушничок щастя. З цього приводу Марія каже: – Почуття наші тепер гарніші, міцніші, бо ж у нас — сім’я! Буває, довго з роботи чоловіка нема, то мені сумно. Ми вже так звикли одне до одного, що без Віталія не могла б прожити і дня. Як була після пологів з дитиною в лікарні, то з нетерпінням чекала телефонного дзвінка. Не дзвонить — думки гризуть: “Може, щось сталось?..”. На думку подружжя, головне, що тримає сім’ю, якраз любов. Бо і діти (навіть шестеро!) не втримали б, якби її не було. А ще Віталій — чоловік з гумором — все на жарт може перевести, навіть якщо якесь непорозуміння виникне. З ним легко. ... Наймолодшій Каріні четвертого червня минув місяць. Під час нашої розмови вона декілька разів заявляла про себе гучним “у-а-а”. І після того, як її забавляли, солодко дрімала. Хрестити дівчинку будуть на Трійцю. За кумів візьмуть уже “випробуваних” хрещених, які хрестили і старших дітей. Це справжні куми, а не лише “для годиться”: прийдуть, відвідають, порадять. Захотіла Іринка, якій скоро три роки, гойдалку, і ця гойдалка є у дворі — хресний подарував. Чи то свято яке, чи день народження когось з хрещеників — куми не забудуть. А самі батьки тим більш стараються, щоб той же день народження дитина запам’ятала. Нехай маленький подаруночок, недорогий, але він є, бо головне — увага. Тепло батьківського дому діти візьмуть у своє життя. І колись у своїх родинах будуть такі ж люблячі і терпеливі, вимогливі і добрі.
