ПIД ВIНЕЦЬ — НА СЛОНАХ

Покоривши серце волинянки Наталії Оксенюк, громадянин Індії Правін Чаудхарі організував велике індійське весілля зі справжніми слонами.

Олександр ЗГОРАНЕЦЬ,
Василь УЛІЦЬКИЙ


ШЛЮБ З КОХАННЯ
... Правін каже, що коли вперше побачив на вулиці Наталку, у нього в серці ніби з’явилося сонце. Воно заспівало, пустилося у танок... Це було кохання з першого погляду! Але підійти і познайомитись Правін не наважився. Проте, де живе і вчиться дівчина в Харкові, простежив (Наталка була студенткою місцевого механіко­технологічного технікуму, він — економічного факультету університету). Потім почав знайомитись з... її подругами, і в розмові, ніби між іншим, усе розпитував про Наталку. А вже після дня їхнього знайомства про Наталку усім говорив: “Це — моє серце”. Хоча добивався серця волинянки індієць аж чотири роки!
А потім ще треба було переконувати батьків. І з одного, і з другого боку. “Та він же не наш, він же чужий... Завезе тебе на край світу — ми ніколи й не побачимось. Доню, а може там в Індії багатожонство?” — плакала Наталчина мама.
“Європейка не зможе у нас жити, бо не витримає нашого спекотного клімату. Синку, якщо тобі не подобається ця дівчина, яку ми тобі підшукали, то ми знайдемо іншу, ще багатшу”, — запевняла мама Правіна. Справа в тому, що на той час подружжя Чаудхарі уже давно підшуковувало для свого сина наречену. Такий там звичай. Так вони видали заміж двох своїх доньок, знайшовши їм наречених. Тепер шукали другу половинку і для єдиного сина­спадкоємця. “Я не зможу жити без Наташі”, — за тисячі кілометрів від Делі чуло серце Наталки слова Правіна. “Мені нікого не треба, крім Правіна”,— відлунювалось на іншому континенті, сказане у Колках.
— Ну, у вас все, як у справжніх індійських фільмах! — дивуємось.
— Так, на нашому весіллі в Індії так і говорили: це — шлюб з кохання, а не з розрахунку, — усміхається Наталка.

ТЕПЕР ДІТЕЙОБЕРІГАЮТЬ ДВОЄ БОГІВ
Весіль було два. Перше — в Колках Маневицького району. З усіма поліськими традиціями: рушниками, короваями, перепоями. На 300 осіб. Навіть зі... снігом — чого в Індії не буває. Щоправда, не було вінчання. Місцевий священик їздив за дозволом спеціально у Луцьк, проте обряд вінчання провести так і не дозволили. Сказали: треба, щоб Правін став християнином.
Тому вінчались вони через два тижні у Делі — під час їхнього індійського весілля. До того, що Наталка іншої віри — там поставилися спокійно.
Навіть уже згодом, коли в Наталки і Правіна з’явилися діти і вони спочатку похрестили їх в українській церкві, а потім прийшли за таким же обрядом до індійського храму, там просто відповіли:
— Нехай тепер двоє Богів дивляться за ними і оберігають їх...
Навіть по відео індійське весілля виглядає вражаюче. Це неймовірне шоу! Усе у квітах і вогнях, безперервний бій барабанів, пісні, сотні танцівників (і це при тому, що на столах нема спиртного)... До того ж активну участь у святкуванні беруть навіть справжні слони! У Правіна і Наталки їх було два — яскраво одягнуті тварини йшли попереду весільної колони і хоботами вітали людей, які виглядали з вікон. Молодого, якого з нареченою розділили за два дні до весілля і над кожним з них проводили ритуали (молодій, наприклад, розмалювали руки і ноги візерунками із хни), несли у позолоченій кареті. Потім молодята давали одне одному клятви, сім разів проходили навколо вогню (після цього шлюб вважається дійсним, адже індійці кажуть: “Вогонь — головний свідок”), а коли повісили одне на одного гірлянди квітів (пізніше гірлянду квіткову наречений має обміняти на золотий ланцюжок для нареченої), їх, як справжніх раджу з принцесою, посадили на спеціальній святковій гойдалці і почали вітати. Уявляєте, яка утворилася черга з восьми сотень гостей, яких запросили на весілля?
— Я тоді індійською майже нічого не розуміла, — усміхається Наталка. — Але Правін мені переклав слова, що сказали його батьки, коли прийшли нас вітати: “Синку, наша Наташа — справді найкраща!” Було дуже приємно.

ЛИСТИ З ІНДІЇ ДО ВОЛИНСЬКОГО ДІДА МОРОЗА
Наталку в індійську сім’ю прийняли як рідну доньку. Більше того: свати теж між собою підтримують тісні, щирі родинні стосунки і час від часу намагаються з’їздити одне до одного в гості. За кілька тисяч кілометрів. Хоч без перекладачів, якими слугують їхні діти, порозмовляти, звісно, не можуть. Індійці, кажуть волиняни, — дуже добрі і привітні люди. Те ж саме про волинян чути і від гостей з Делі.
В їхній сім’ї розмовляють чотирма мовами: Правін з Наталею між собою і її батьками — російською і українською, з батьками Правіна — індійською, з дітьми — російською, українською, індійською та англійською.
— Стільки мов навколо, що маленька Соня ще губиться, якою мовою їй почати розмовляти, — каже Наталка. Але додає, що найбільше дворічна донька просить в мами розповісти їй казочку “Курочка ряба”.
Якщо Соня ще не може висловитися, де їй більше подобається жити (наразі сім’я живе в Індії, але часто буває в Україні), то шестирічний Тимур одразу відповідає: “В української бабусі”. На запитання “Чому?” — у нього залізний аргумент:
— Бо тут холодно. І в Індії не приходить Дід Мороз.
Тимур народився в Україні і пам’ятає, що тут на Новий рік до дітей приходить з подарунками Дід Мороз. Тому просить Наталку: “Мам, якщо не можемо поїхати в Україну, тоді давай напишемо бабусі і дідусеві листа, щоб вони замовили в Діда Мороза для мене і для Соні подарунки...”