Батьків не вибирають. Просто одним дітям щастить на хороших тата і маму, а іншим - ні. Андрійко, на жаль, належить до останніх. Мама після чергової сварки з татом забрала сина і поїхала додому, у Затурці Локачинського району...
Руслана ТАТАРИН
Батьків не вибирають. Просто одним дітям щастить на хороших тата і маму, а іншим - ні. Андрійко, на жаль, належить до останніх. Мама після чергової сварки з татом забрала сина і поїхала додому, у Затурці Локачинського району.
Цю молоду жінку добре знають у селі і не вельми шанують за аморальний спосіб життя, який вона веде. Але коли в Лесі М. з’явилася дитина, хтось висловив сподівання, що материнський інстинкт переможе бажання десь погуляти. Хоча не можна сказати, що знайшла молода дівчина путящого чоловіка... Анатолій Б. був судимий, на декілька десятків років старший і швидше годився в батьки Лесі, ніж у чоловіки, але народна мудрість каже: “Яке їхало — таке здибало”. Новоспечене подружжя оселилось в обдертій, старій, дерев’яній хатині в Локачах. Узаконювати свої стосунки не поспішали, зате швидко “нажили” дитину. В останній місяць літа на світ з’явився Андрійко. Лежачи біля мами, немовлятко не відало, що через деякий час знову опиниться у палаті, але вже без мами. Як жилося цій дитині у перші місяці? Чи завжди була вона нагодована та добре одягнена? Цього ніхто не знає. Жителі селища часто бачили, як це подружжя в нетверезому стані прогулювалось вулицями. “А де ж їх дитина?” – думали перехожі, та ніхто не наважувався лізти з питаннями у цю сім’ю. Нещодавно Локачі облетіла новина, що Анатолія Б. заарештовано за зберігання наркотиків. Його дружина з сином поїхала в Затурці. Зайшла до родички і попросила поглядіти малого Андрійка: - А я скоро повернусь. Лише вирішу деякі справи, - сказала тітці. Родичка погодилась побути з хлопчиком, а мати як пішла, так і не з’явилась. Тітка чекала день, другий, а тоді зрозуміла, що Леся, як зозуля, підкинула їй дитину. Вона зателефонувала у лікарню і попросила забрати малюка. Так Андрійко опинився в дитячому відділенні Локачинської центральної районної лікарні. Як каже завідуючий дитячим відділенням Микола Шульга, хлопчик поступив з бронхітом. Його лікували, і зараз дитина вже здорова. Медичні сестри позносили йому одяг, іграшки, печиво та цукерки. За свої гроші купували памперси, не шкодували ніжності й тепла для покинутого дитяти. Андрійко дуже спокійний. Коли поруч нема нікого, сам тихенько грається, ніколи не плаче. Лише коли заходить медична сестра, протягне до неї маленькі рученята і захникає: “Мама...”. - Ой, дитинко, нема твоєї мами, - ледь стримуючи сльози відповідають жінки. Все відділення піклувалося про Андрійка, як про рідного. Але хлопчик не міг жити довго у палаті, він і так пробув тут майже два місяці. Нещодавно Андрійка відправили у Луцький будинок дитини. - Шкода його віддавати. У нас він і нагодований, і одягнений, і доглянутий, а хто буде там за Андрійком дивитись, коли таких дітей сотні, - зітхають медпрацівниці. Чужі люди хвилюються за малюка, а серце матері не рветься до дитини. За той час, що Андрійко перебував у лікарні, вона навіть не з’явилась на поріг, а віється десь по світах. Коли матеріал був готовий до друку, з’явився батько, якого звільнили з-під варти. Він одразу прийшов до сина і заявив, що в дитбудинок Андрійка не віддасть: “Він моя кров і заради нього живу. А де ділась моя жінка, я не знаю, та буду її шукати і знайду”. Здавалося б, Анатолій Б. говорить щиро і хочеться йому повірити, але інше питання турбує всіх, кому не байдужа доля дворічного Андрійка: хто ж доглядатиме хлопчика, якщо його батько знову візьметься за старе?
