Відреставрував 140-річний кептар із фільму «Тіні забутих предків» - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 27.61 € 33.48
Відреставрував 140-річний кептар із фільму «Тіні забутих предків»

За словами Михайла Вінтонюка (у центрі), в минулому такі безрукавні хутряні кожушки носили не тільки в Карпатах, а й в інших регіонах України.

Фото із сайту gazeta.ua.

Відреставрував 140-річний кептар із фільму «Тіні забутих предків»

39-літній Михайло Вінтонюк із села Корнич, що на Івано-Франківщині, відроджує давнє ремесло – кушнірство. За цей час він пошив понад десяток нових кептарів та відреставрував близько 40 виробів. Майстер вірить, що цей одяг може знову стати таким ж популярним, як вишиванка

«Не треба мені грошей за роботу — тільки навчіть мене цьому ремеслу»

«Завжди любив старовинні речі. Колись для своєї колекції скуповував різні сардаки, байбараки, кожухи. Символічно, що перший кептар я придбав саме у свій день народження. Знайшов на базарі у Косові. Вбрався в нього до церкви на Великдень, — ​розповідає пан Михайло. — ​Уже тоді я задумався, чи зміг би сам пошити такий кептар. Бо 15 літ займався машинною вишивкою, вручну робив делікатні мережки. Але не знав, чи зосталися ще майстри, які вміють працювати зі шкірою. На YouTube та й в усьому інтернеті, звичайно, ніяких майстер-класів не знайти».

«Це все повністю – ручна робота. Так, як шили колись кептарі, так шию і тепер», – запевняє майстер.
«Це все повністю – ручна робота. Так, як шили колись кептарі, так шию і тепер», – запевняє майстер.

 Можливо, ця мрія чоловіка так і залишилася б нездійсненною, якби не випадкова зустріч із 86-річною майстринею із села Королівка.

«Якось сусідка попросила мене допомогти покосити у її мами — ​Марії Антонюк. Коли та запросила мене до хати, на стіні я побачив весільну знимку відомих кушнірів Софії та Михайла Гнатюків, на яку часто натрапляв в інтернеті, — ​згадує Вінтонюк. — ​Виявилося, що це тато й мама пані Марії. Вона з шести літ допомагала батькам, то також опанувала цю справу. Коли я це почув — ​відмовився, щоб мені гроші платили, тільки просив, аби мене навчили цьому ремеслу».

«Свій перший власноруч пошитий виріб ніколи не продам!»

Майстриня з радістю погодилась передати свої вміння. Пів року Михайло двічі на тиждень їздив до пані Марії опановувати кушнірський фах. Звісно, не все виходило з першого разу.

«На початку мені було легше тримати голку «від себе», хоч треба навпаки. Моя наставниця говорила: «Мама з татом шили так і казали, що це правильно. Але можеш робити, як тобі зручно». У підсумку довелось переробляти, бо одна сторона вийшла на 3 см довшою, — ​розповідає кушнір. — ​Була ще смішна історія з голкою. Я не знав, що є спеціальні. Брав звичайну, ледь-ледь запихав у шкіру, притискав до стола і так вручну зшивав повністю викройку. Прийшов до пані Марії, а вона мене питає: «Міську, де ти голки знайшов?» Я кажу: «Та просту…» І вже зрозумів, що то неправильно, побачивши її реакцію. До речі, та спеціальна голка така загострена, що не лише прорізає легше шкіру, а й дуже гарно лізе у палець, просто прекрасно».

Сьогодні знайти такі колоритні речі майже неможливо. Хіба що комусь вони дістануться у спадок.
Сьогодні знайти такі колоритні речі майже неможливо. Хіба що комусь вони дістануться у спадок.

 Михайло Вінтонюк закликає українців: «Якщо ви маєте такі речі своїх предків — ​бережіть їх. І не тримайте у шафі чи в скрині, щоб все їло. А одягайте! Хоча б на великі свята».

Кушнір розповідає, що свій перший власноруч пошитий кептар ніколи не продасть, бо дався йому важко: «Це була точна копія кептарика батька пані Марії. Він зберігся у неї, тож я по міліметрах все відміряв і робив такий самий. Працював над ним аж три місяці. Зламав сім голок і десь двадцять разів забив собі у палець. Це — ​від початку і до кінця — ​ручна робота. Ні швейну машинку, ні клей я не використовую. Натуральну овечу шкіру купую у Тисмениці. У майбутньому хочу навчитися її виправляти власноруч так, як це робили 100 років тому — ​грисом. До викрійки пришиваю каракуль — ​це хутро маленького ягняти. Тоді на жилетці роблю орнаменти — ​вирізаю зі шкіри узори і все капслюю — ​вставляю у виріб металеві чи латунні бляшки — ​капслі. Коли оздоблював перший кептар, ніяк не міг знайти спеціальну сап’янну шкуру. Узяв ту, з якої шиють взуття. Дуже груба, з нею майже нічого не можна зробити. Та мені вдалося. Наставниця була вражена».

«Добрий кептар коштує стільки ж, як бик»

Довго шукав скрізь Вінтонюк і латунні капслі. Їздив до Чернівців, у Коломию — ​ніде не було. Натрапив в інтернеті. Запевнили, що мають 3-міліметрові. Замовив 5 тисяч штук. Прислали, а вони на міліметр більші. Так обдурили двічі. «Такі, як треба, знайшов випадково — ​у магазині, який не має нічого спільного з фурнітурою для одягу, — ​каже майстер. — ​Побачив упаковку з 10 тисячами 2,5-міліметрових капслів. Купив усі. Продавець питав, чи я їх їсти буду. Був шокований, коли ще таку ж упаковку замовив».

Як розповідає пан Михайло, оздоблювали кептарі у кожному регіоні по-різному: «Наприклад, у Верховинському районі використовували багато кутасів — ​своєрідних помпонів. У моєму, Покутському краї — ​шкіру й капслі. Такі кептарі називають ще «вішиваними». Вони були особливо популярними у період між Першою та Другою світовими війнами. Вже потім у моду увійшли більш стримані дублені вироби. Щоб вовна не лізла, їх виварювали у спеціальному розчині з кори дуба і верби. Цікаво, що як ішли до церкви у кептарі, а в дорозі заставав дощ, то вдягали його навиворіт. З хутра краплі води скапували, а шкура лишалася сухою. Якщо дощ на неї потрапляв, то кептар збігався, жовтів і твердів. А він же завжди був річчю не дешевою. Деколи міг коштувати стільки ж, як бик. Не кожна сім’я могла собі дозволити. Пані Марія згадувала, як її татові Михайлу приганяли п’ятеро дорослих овець. Він їх різав, шкіри виправляв, шив кожух шестиклинний. Віддавав його. А те все м’ясо залишав собі. Це була плата за той кожух».

За словами кушніра, реставрувати старий виріб набагато важче, ніж створити новий: «Коли шкіра дуже довго лежить, вона пересихає. Тоді по ній важко шити, тож інколи мушу навіть використовувати плоскогубці, щоб забити голку і витягти її з іншого боку. Дуже тішуся, коли вдається «воскресити» такі речі».

Іноді до майстра потрапляють справжні реліквії, як-от два кептарі з фільму «Тіні забутих предків»: «Одному з них аж 140 років! У стрічці він був на мамі Івана Палійчука. Ох і посидів же я біля того кептарика! Працював майже місяць, бо у нього було дуже багато важких пошкоджень».

Михайло Вінтонюк закликає українців: «Якщо ви маєте такі речі своїх предків — ​бережіть їх. І не тримайте у шафі чи в скрині, щоб все їло. А одягайте! Хоча б на великі свята. Я вважаю, що український кожух, кептар, сардак — ​набагато кращі, ніж китайська куртка. Це наша ідентичність».

За матеріалами ntktv.ua, shotam.info, tydyvy.com,

gazeta.ua.