Волинянка розповіла, як на їхнє весілля у Ворокомлі пів села зійшлося, щоб побачити «чужу» невістку (Фото)

«Хоч у мене азербайджанське коріння, чоловіка­кавказця не хотіла мати»

Зустрівшись із подружжям Гаталюків, не втримуюся й кажу: аби не знала, що глава сімейства — ​місцевий, то прийняла б його за кавказця. Ельміра, усміхаючись, розповідає: й сама подумала, що Віктор — ​якийсь кавказець, коли вперше побачила його. І ховалася від нього, як відчула, що він нею зацікавився.

Зустрілися вони у Смоленську. Віктор, відслуживши два роки в Афганістані, повернувся у своє рідне село Ворокомле на Камінь­Каширщині. Ще до армії навчався в Смоленську на вітражиста­ оформлювача. Перший курс не закінчив, як був призваний на строкову службу.

— Я, може б, і покинув училище, — ​каже, — ​бо з роками з’явилася мрія світу побачити. Тож хотів їхати в Туапсе, аби в «мореходці» вчитися й плавати згодом на риболовецьких суднах по закордонних морях­океанах. Але ця мрія під кінець служби в Афганістні була перекреслена. Якось у військовій частині загорілася лазня. Довелося рятували хлопців. Коли від полум’я, яке розповсюдилося, стався вибух на складі боєприпасів, то я одержав контузію й отруєння нейропаралітичним газом. Повалявшись по госпіталях, із запискою, в якій зазначалося, що мені в дорозі може знадобитися допомога (з пам’яттю мав проблеми), вирушив додому.

І в Смоленськ влітку 1986­го Віктор Гаталюк їхав, аби забрати документи, оскільки знайомі, зважаючи на його стан здоров’я, радили йому вже на Волині вчитися, наприклад на стоматолога. Та в училищі якось так шанобливо поставилися до афганця з інвалідністю, що вмовили залишитися, — ​без здачі екзаменів зарахували на другий курс. Зараз, повертаючись споминами в те літо, чоловік з певністю може сказати, що нічого в житті нема випадкового. Адже якби тоді він забрав документи з навчального закладу, то не зустрів би свою майбутню дружину Ельміру — ​матір п’яти їхніх дітей.

А вже жінка пригадує, як її життя складалося, аби їхні з Віктором шляхи перетнулися:

— Мій батько — ​азербайджанець, мама — ​росіянка. Сім’я наша жила в Баку. Там я народилася, там моє дитинство до восьми років минуло. І може б, не покидали цю сонячну країну, якби не сімейні обставини.

За тими «сімейними обставинами» — ​любовні походеньки батька, у якого. як каже наша героїня, «гаряча кавказька кров». Чоловік жінки, з якою він загуляв, став переслідувати сім’ю свого суперника. Ельміра досі пам’ятає, як їм довелося по родичах переховуватися. А потім і взагалі втекти з Баку. Так вони опинилися на Смоленщині — ​в рідному маминому селі Шаталово Починківського району. Пізніше, як уже батько побудував дім у райцентрі, то там жили. У Смоленськ дівчина приїхала у те ж саме училище, де вчився Віктор. На той самий факультет. Назавжди зосталася в пам’яті така картинка: в гуртожитку, куди батько привіз її перед першим вересня, на сходах стояв хлопець і курив. Він був дуже смаглявий (як потім дізнається, результат пекучого афганського сонця), мав вуса й кучерявий чуб. «Гарний, — ​подумала, — ​але, певно, кавказець». Вона ж зареклась не повторювати долю своєї матері, яка мала чоловіка­донжуана. Тож коли відчула, що Віктор звернув на неї увагу, то на танцях навіть ховалася від нього за іншими дівчатами. Більше того — ​перстеник із камінчиком одягала на праву руку й так його повертала, щоб мав вигляд обручки. Але не втекла від долі. Був перший їхній танець, знайомство. За якийсь час вони почали зустрічатися, і Віктор таки завоював її серце. Тим більше — ​виявилося, що чорнявий хлопець — ​ніякий не кавказець, а хлопець з Полісся. Невдовзі після Нового 1987­го року вони подали заяву на реєстрацію шлюбу.

«В моїй країні є давній звичай викрадати наречену — ​у нас майже так і було»

Хоч недовго жила Ельміра в Азербайджані, але кавказькі корені відчутні — ​ще й зараз, коли почує рідну мелодію, то, як каже, так і хочеться піти в танок. І пісні пам’ятає, хоч мова забувається, бо нема спілкування. І, до речі, жінка дуже добре розмовляє українською. Вертаючись спогадами до літа 1987­го, коли вони з Віктором одружилися, розповідає:

— В Азербайджані є давній звичай викрадати наречену — ​у нас майже так і було. «Поїдеш зі мною в Україну?» — ​спитав мене Віктор, коли його навчання підходило до завершення. Я відповіла згодою. Написала мамі листа, що в мене після першого курсу буде практика, а потім я вирушаю із нареченим до нього додому — ​заміж виходжу (з майбутнім зятем я її при нагоді познайомила). Мама довго цього листа не показувала татові. Йому було відомо тільки, що мені треба ще бути в Смоленську. А коли два місяці минуло, то батьки захвилювалися — ​яка ж то практика? Поїхав батько в училище й дізнався, що студентів уже давно нема. Тоді він знайшов Вікторового земляка, який залишився на роботу у Смоленську, добре потряс його й довідався, що ми вже на Волині. Сказав, щоб передав, аби поверталися негайно — ​інакше «сам приїду й все спалю, потрощу…».

Але вже все йшло, як було задумано, — ​у липні у Ворокомлі було їхнє весілля. Батькові Ельміри нічого не залишалося, як вирушати в дорогу. Приїхав «Волгою», родину привіз. Побачивши просту сільську хату, де мала жити його донька (на Камінь­Каширщині тоді чепурних будиночків під металочерепицею, як зараз, ще не було), не зразу вийшов з­за керма…

Віктор, за якого батько не хотів мене віддавати, став дуже скоро найулюбленішим зятем (я мала ще дві сестри) — ​сподобався хазяйновитістю, турботою про сім’ю.

— Як наше весілля було у Ворокомлі, то пів села зійшлося, щоб побачити «не нашу» невістку, — ​пригадує той день Ельміра. — ​А Віктор, за якого батько не хотів мене віддавати, став дуже скоро найулюбленішим зятем (я мала ще дві сестри) — ​сподобався хазяйновитістю, турботою про сім’ю.

Після весілля Ельміра закінчила училище. Їхня сім’я ще десять років жила на Смоленщині. Щороку гостювали у Ворокомлі. А у 1994­му померла мати Віктора. І після цього вона часто снилася йому — ​ніби кликала до себе на Камінь­Каширщину, як розповідав чоловік дружині. Побачивши в цьому якийсь знак, сім’я Гаталюків­молодших через три роки переїхала у Ворокомле. Перш жили у батьківській хаті, а потім купили будиночок у райцентрі.

«Через 15 років шлюбу ми з чоловіком повінчалися»

Сьогодні сім’я Гаталюків — ​багатодітна. А на початку їхнього подружнього життя лікарі застерігали, що через стан здоров’я Віктора — ​отруєння в Афганістані — ​у них можуть бути проблеми з народженням потомства. З цього приводу жінка пригадує:

— Казали, що років десять, поки організм чоловіка очиститься, треба утриматися від вагітності. Інакше в дітей може бути невиліковна патологія. А я подумала, що в мене зі здоров’ям все в порядку — ​до дев’ятнадцяти літ нічим, крім якоїсь легкої простуди, не хворіла, то, може, мої гени переможуть. Одне слово, уже на другий рік після весілля у нас народився син Сашко, а ще через два — ​донька Наталія.

 Старші діти з’явилися на світ на Смоленщині, а троє молодших уже в Камені­-Каширському. Три роки тому Віктору Гаталюку як афганцю з інвалідністю, який багато літ стояв у черзі на житло, держава виділила кошти й сім’я на них придбала просторий будинок, в якому ми й зустрілися. З батьками живуть їхні молодші син Андрійко й донька Аня, а також старша дочка Наталія з дітьми. Всього в Гаталюків уже шестеро онуків.

 Коли ми роздивлялися домашній фотоальбом, то увагу привернули знімки з таїнства вінчання наших героїв. На моє зацікавлення, коли ж то подружжя взяло церковний шлюб, Ельміра розповіла:

— Як ми хрестили нашу Оленку (третю дитину), то я, знаючи уже українські звичаї й традиції, запитала священника, отця Юрія, чи можна й мені похреститися, й одержала ствердну відповідь. Тож скоро він і мене похрестив (моє церковне ім’я Ельвіра — ​сама вибирала щось близьке до Ельміри). Так я прийняла віру чоловіка. А на п’ятнадцяту річницю свого шлюбу ми з Віктором у храмі села Раків Ліс повінчалися.

У 2022-­му подружжя відзначатиме коралове весілля. 35 років вони у парі, але, судячи з почутого, не охолонули почуття. І сьогодні в Гаталюків лише вдячність долі за те, що не розвела колись їхні шляхи.

Читайте також: Не виплатили майже 55 тисяч і скоротили: волинянка півтора року не отримувала зарплати

Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.