«Мене завжди надихали в житті дружина й улюблена справа, а тепер почуваюся птахом з одним крилом…» - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 26.67 € 31.37
«Мене завжди надихали в житті дружина й улюблена справа, а тепер почуваюся птахом з одним крилом…»

Галина Романівна раділа, коли вдавалося удвох з чоловіком вибратися на «тихе полювання».

Фото з сімейного архіву Михайла БЕГАЛЯ.

«Мене завжди надихали в житті дружина й улюблена справа, а тепер почуваюся птахом з одним крилом…»

23 серпня 16 літ тому Михайло Григорович Бегаль очолив колектив Ратнівської лікарні, а цьогоріч до Дня Незалежності йому присвоїли звання заслуженого лікаря України. Не судилося порадіти за чоловіка Галині Романівні: вона, досвідчений терапевт, рятуючи хворих від коронавірусної інфекції, сама згоріла від підступної недуги

Ратнівську лікарню разом піднімали упродовж 35 літ

Розвивати медичний заклад у поліській глибинці набагато складніше, аніж у містах. Важче втримати кадри. От, наприклад, нещодавно у Ратному звільнився перспективний хірург, бо знайшов роботу в Чехії. Також сюди запрошують на роботу уролога та анестезіолога.

— Є три умови, від яких залежить вирішення кадрової проблеми у медицині: гідна зарплата, забезпечення житлом і цивілізованість населеного пункту, де молодим спеціалістам хотілося б жити і працювати. Чому в нашому селищі наречені, які беруть шлюб, влаштовують фотосесії на території лікарні? Бо тут красиво. І справа не в коштах, які необхідні для благоустрою, а у прагненні до змін на краще, — ​розмірковує Михайло Григорович, який зумів чимало зробити для того, аби ввірений йому заклад і виглядав сучасно, і надавав якісні послуги.

Не приховує, що коли після закінчення Чернівецького медінституту приїхав у Ратне за призначенням, планував відпрацювати три роки та й «утекти». Кохана дівчина ще навчалася і була родом із гонорової Львівщини, тож потерпав, що не сподобається їй на Поліссі. А доля склалась так, що прожили тут разом 35 літ, ділячи навпіл успіхи і невдачі. Обоє за спеціальністю — ​терапевти, обом були до душі прості й добрі місцеві люди, чудова довколишня природа.

Михайло Бегаль під час посадки алеї сосен на території Волинської обласної клінічної лікарні, яку заклали люди із пересадженими органами.
Михайло Бегаль під час посадки алеї сосен на території Волинської обласної клінічної лікарні, яку заклали люди із пересадженими органами.

 — Галя торік уже заговорила про пенсію, казала, що втомилася, пора на відпочинок, — ​зітхає, тамуючи біль, наш співрозмовник. — ​Але якраз почалася пандемія коронавірусу, роботи різко побільшало, бувало, мали нараз до 80 ковідних пацієнтів. Тому вирішили, що не годиться в такий час іти з роботи, хоча й донька дуже просила поберегтися. Сказати, що доводилося важко, — ​нічого не сказати. Здається ж, маємо все необхідне сучасне обладнання, лікарі кваліфіковані, але хвороба нова, і на той час ніхто не міг знати, як запобігти важким ускладненням, що розвивалися блискавично.

Минулорічна осінь стала для їхньої родини чорною. Михайло Григорович заразився вдруге, злягла з коронавірусною інфекцією і Галина Романівна. Вони лікувалися на сусідніх ліжках і як могли підтримували одне одного. Так у їхньому подружньому житті повелося з перших днів, згадує чоловік:

— Коли ще були студентами і я забігав у Галину кімнату в гуртожитку, то завжди міг «підсолодити» життя смачними домашніми тортами-перекладанцями, вона вміла і любила їх випікати. І згодом, як приходив із роботи втомленим, знервованим, то знав, що мене чекає рідна душа. Я ж завжди пропадав у лікарні — то ремонти, то якісь нововведення, — був депутатом обласної ради п’яти скликань, усе клопотався чимось, а дружина з донькою «тил» забезпечували.

Читайте також: Чоловік Світоліної зворушливо привітав її з днем народження.

Сама доля вчила робити те, що найбільш потрібне людям

Наша газета вже розповідала, як у Ратнівську лікарню приїжджають на реабілітацію хворі навіть з інших областей. Тут навчилися виходжувати пацієнтів після важких травм, приймають дітей з ураженнями опорно-рухового апарату. Мають відповідне обладнання, набувають досвіду.

— Коли мій нині вже покійний батько переніс інсульт, то сама доля змусила задуматися: як допомогти таким людям позбутися наслідків паралічу. Не скрізь беруться за відновлення літніх, тих, кому за 80. Ми ж нікому не відмовляємо, розвиваємо цей напрям, — ​розповідав Михайло Григорович.

У Ратнівську лікарню приїжджають на реабілітацію хворі навіть з інших областей. Тут навчилися виходжувати пацієнтів після важких травм, приймають дітей з ураженнями опорно-рухового апарату.

У Ратному набагато раніше, ніж в інших колишніх райцентрах, з’явилося і відділення «штучної нирки». Як депутат обласної ради, Бегаль лобіював це питання, бо знав не з чужих слів, наскільки було важко добиратися на гемодіаліз за сотню кілометрів. Тепер такі відділення є в усіх куточках Волині, а хворі мають змогу економити час і сили.

І про необхідність запроваджувати в області операції з пересадки органів теж одним із перших заговорив Михайло Бегаль. Разом із колегами-депутатами кілька років тому він зініціював засідання пресклубу в редакції «Волині» на цю тему, гаряче доводив необхідність трансплантації. А коли у Ковелі провели перші пересадки нирок, серця — ​радів за колег-новаторів і за їхніх пацієнтів, які мали змогу повернутися до повноцінного життя.

Так сталося, що Михайло Григорович теж переніс таку операцію, але в Мінську. Хвороба нирок стала наслідком застуди.

— Вважав себе загартованим, бо ж виріс у селі. У нас у Доброму, що на Камінь-Каширщині, дітей до роботи залучали змалку. Ми зі старшим братом (він нині завідувач інфекційного відділення) і сіно на болотах заготовляли, і дрова в лісі. Купався я завжди, як тільки лід скресне. Організував у колективі волейбольну команду. А тут здоров’я добряче підвело, лікарі сказали, що єдиний порятунок — ​трансплантація. Тепер мушу берегтися, пити щогодини ліки, які пригнічують імунітет, щоб запобігти відторгненню пересадженої нирки. Коли ми з дружиною лікувалися від коронавірусної інфекції, то вона тривожилася в першу чергу за мене. Галі наче полегшало, ми розмовляли, знявши на короткий час кисневі маски. Вона жартома називала мене «безнадійним оптимістом». А потім раптово сталося непоправне, — ​повертається до болісної теми наш співрозмовник.

Каже, нині почувається птахом з одним крилом. Рятується від туги справами. На часі — завершення робіт із забезпечення киснем, адже восени епідеміологи прогнозують нову хвилю пандемії. Радіє, що змогли закупити сучасне обладнання для лікарні, на яке брав кредит, і борг уже вдалося повернути.

А у вільну годину Михайло Бегаль поспішає на пасіку. Зізнається, що долати наслідки COVID 19 йому найкраще допомагають бджілки і лісове повітря. А ще — ​слова подяки і привітань з одержаним званням від пацієнтів, адже і в кріслі керівника він завжди був насамперед лікарем.


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.