Ранкова історія про ЦЕ: Вона і зараз кохає його, хоч сама вже бабуся… - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 26.67 € 31.37
Ранкова історія про ЦЕ: Вона і зараз кохає його, хоч сама вже бабуся…

Спогади, наче спалах фотоапарата, повертають її у минуле.

Фото ілюстративне із сайту pinterest.com.

Ранкова історія про ЦЕ: Вона і зараз кохає його, хоч сама вже бабуся…

Спогади, наче спалах фотоапарата, повертають її у 1970-ті. І перед внутрішнім зором постають двоє друзів — ​Володя та Сашко із Нового Двору

Обидва були студентами сільськогосподарського технікуму, мешкали на квартирі недалеко від свого навчального закладу. Вони чи не водночас помітили гарне молоде дівчатко, яке жило разом із хазяйкою і мало ніжне ім’я Галинка. Почали витися довкола неї.

Та вона з першого погляду вподобала Володю. Мало-помалу познайомилися, здружилися, невдовзі тепле почуття приголубило обох. Уранці він біг на пари, вона — ​на роботу, а всі вечори проводили гуртом, іноді навіть запрошували до своєї гамірної компанії хазяйку. Що то реготу було, сміху, розгаданих кросвордів, цікавих історій, написаних «у чотири руки» курсових робіт. Тоді ніхто не робив з інтиму ідола, тож посиденьки ті мали характер щирого спілкування, яке, втім, обіцяло щасливе продовження.

Коли Галина у вихідні працювала, Володя їздив додому. Від маминих очей годі було приховати, що син, схоже, закохався. Невдовзі познайомилися, і дівчина своєю щирою вдачею припала Володиній мамі до душі. Вона навіть дозволила собі помріяти, що Вовчик після закінчення навчання та служби в армії одружиться саме з цією дівчиною.

Так воно й мало би бути, повинно було б бути, бо закохані здебільшого вірять у силу свого почуття. Але…

Певно, щось магнетичне було в Галині. Може, вчувалася у ній справжня жіночність, що так притягувала сильну половину, якась особлива незахищеність та ніжність. Микола, хлопець із сусідньої вулиці, щойно повернувшись із «місць віддалених», вирішив узяти її під своє крило. Почав назирці ходити за дівчиною, освідчуватися. Попросту переслідувати.

«Я люблю Володю», — ​захищалася Галина. «Якщо не вийдеш за мене, — ​раптом пригрозив Микола, — ​я його уб’ю…».

«Я люблю Володю», — ​захищалася Галина. «Якщо не вийдеш за мене, — ​раптом пригрозив Микола, — ​я його уб’ю…».

Зляканим пташеням зайшлося серце, невідомо чому повірила тій погрозі. Що тому Миколі втрачати? А для неї, якщо не буде на світі коханого Володі, скінчиться життя. «У тебе на роздуми кілька годин», — ​на прощання холодно кинув Микола… А Володя якраз поїхав додому і повернутися мав пізно ввечері, надто пізно. І порадитися з ним ніяк, і попередити… Хвилини падали свинцем на плечі, тяжко билося, рвалося на шматки серце у грудях. Так і просиділа, склавши руки й опустивши голову. У голові гуло, і одна тільки думка свердлила мозок: «Що робити? Як урятувати»… Рипнули двері. На порозі стояв Микола. «Ну що, надумала?» — ​спитав, як ударив. І вона відповіла: «Так…».

Микола прожогом вискочив з хати, і за якийсь час повернувся разом зі своєю матір’ю, яка, ще й не ступивши до кімнати, защебетала: «Ой моя дорога невісточко, ходімо до нас на снідання, а потім поїдемо до твоєї матері та й зробимо заручини, поговоримо про весілля…».

Мов у тумані, йшла за цими чужими їй людьми. Майбутня свекруха дорогою не замовкала. Авжеж, вона, як і кожна мати, раділа, що син одружується. Галина уявляла собі замкнутий трикутник, який раптово затиснув її у свої лещата, і тепер вона змушена робити жахливий вибір: йти заміж за нелюба, щоб урятувати того, кого кохає до нестями.

Ледь не знепритомніла Галинина мати, коли, не сподіваючись ні на чий приїзд, раптом змушена була приймати сватів. Але не від Володі, про якого не раз розповідала доня, а від Миколи. Та донька нічого не пояснювала і була немов із каменю. «Хай там що, але буде врятоване життя. А я звикну. Буду терпіти, буду Миколі вірною дружиною…» — ​міркувала Галя.

…Цілу ніч бачила уві сні Володю…

«Дитино, побійся Бога», — ​кричала Володі мати, коли син схопив ніж і хотів заподіяти собі смерть. Не тямив хлопець, що робить, бо тіло мучив біль. Усе ж було так добре, він не ходив по землі — ​літав. Усе вдавалося, все йшло як треба. Несподівано сестра народила позашлюбне дитятко. А поки ходив додому глянути на нежданого, але такого тепер любого племінника, дізнався, що його дівчина, яка ще вчора горнулася й казала, що любитиме все життя, виходить заміж за іншого. Учора казала одне, а сьогодні вчинила інакше. Хіба так може, повинно бути? Жити не хотілося, але здоровий глузд поволі перемагав. Найгірше було те, що вона нічого не пояснила. З горя Володя схуд і почорнів…

А Галина й Микола готувалися до весілля. Микола запросив на радощах аж 200 гостей, а Галина хотіла, аби все було якнайскромніше: з її боку приїхало тільки 70. «Ти наполіг на тому, щоб я розійшлася з Володею, — ​сказала Галина Миколі напередодні весілля, тож тепер я наполягаю бодай на тому, щоб Володя був у нас на весіллі».  — ​«Ні, — ​блиснув очима Микола, — ​цього не буде…» — ​«Побачимо», — ​спокійно відповіла Галина.

Володя таки був у них… старшим сватом. Сумний та невеселий, сидів, спостерігаючи за гостями та зажуреною Галинкою. Микола запізнювався на дві години, і вкрай знервована Галинина мати не знала вже, що й думати. «Не журіться», — ​уперше за день усміхнулася наречена, — ​горілка є, їжа також, будемо пити й гуляти…». Цей діалог почув і Володя… «Хай краще і не приїздить зовсім, — ​стрепенувся він. — ​Я маю при собі паспорт…».

Але наречений приїхав. Треба читати корону, торгуватися за молоду. Володя, довго не думаючи, «заламав» за наречену таку ціну, що шоковані гості позамовкали. «Не треба, Володю, запізнимося в загс», — ​просила Галина. «Я тебе дешево не віддам», — ​відповідав Володя… Ось таким було це невеселе свято…

«Не треба, Володю, запізнимося в загс», — ​просила Галина. «Я тебе дешево не віддам», — ​відповідав Володя…

Минав час. Володя закінчив технікум, відслужив армію, так і не відаючи причин Галининої зради. Відчував тільки, що вона кохає його, незважаючи на відстань. У Галини народилася донька, але доброго життя з Миколою вона не знала: чоловік пив і гуляв.

Аж тут — ​вісточка від Володі: «Приїдь, Галинко, до мене на весілля…». Знову здригнулася, зайшлася болем душа: «Благослови його, Боже, хай буде щасливий. Але як же вона може їхати? Там його дружина, батьки... Але більше такої нагоди може й не бути. Так хочеться ще хоч раз побачити його, коханого…». А вночі бачила уві сні Володю разом з нареченою. Запам’яталися його слова: «Я на тебе дуже чекаю, Галинко, приїдь…». Уранці прокинулася з твердим наміром їхати. «Після цієї зустрічі більше ніколи не турбуватиму його, — ​подумалося мимоволі, — ​тож хай вона буде остання…».

О, тільки тепер вона зрозуміла, як боляче було йому на її весіллі. Ось і його садиба, музики заграли марш. Назустріч вийшла Володина мати. Вона одразу ж упізнала перше кохання сина, підійшла, обняла, поцілувала. Аж тут і Володя назустріч, і наречена його. Зовсім такі, як уві сні. Він кинувся до Галини, поцілував. Гості, мов гуси, ледь шиї не поскручували: хто така? Що за одна? Володина мати відповіла просто: «Це його перша дівчина».

Боже… Хай не спиниться моє серце… «Як ти, Володю?». Бийся ж, бідне моє… «Добре доїхала…». Заради нього мусиш ганяти кров по жилах, мусиш, бо підкосяться ноги і впаду… «Ой, Володю, а що ж мої фотокартки тут роблять? Стільки часу минуло…».

Підійшов Сашко, Володин друг, познайомив зі своєю дівчиною, взявся опікуватися Галинкою, щоб не було їй серед чужих самотньо. Оголосили танець. Володя відшукав поглядом Галинку і попрямував до неї. «Це буде єдиний наш, Володю, танець. Не смій більше запрошувати мене, не давай підстав молодій дружині для сліз та переживань…». А він пригортав її і засипав нескінченними «чому». І вона розповіла всю правду. Володя стиснув так боляче руку, що мало не скрикнула. «Що ж ти наробила? — ​ледь вимовив. — ​Чому мовчала, адже зараз пізно щось змінювати…».  — ​«Пізно, — ​погодилася. — ​Видно, така наша доля…».

Сашко бачив, що з обома щось коїться, і намагався, як умів, відволікати увагу нареченої. Все, скінчилася музика… Увесь час крадькома вдивлялися одне в одного, наче допивали одну на двох гірку чашу, келих вина не їхнього спільного весілля. Хотілося надивитися одне на одного вдосталь, щоб ті дорогі серцю риси ніколи не забути.

«То добре, доню, що ти приїхала, — ​сказала потім Галині Володина мати, — ​бо дуже вже хотів побачити тебе бодай ще раз…».

… З того вечора минуло понад тридцять літ. Стала Галина бабусею, може, і Володя бавить онуків. Відтоді більше ніколи не схрестило життя їхніх стежок. Але ще й досі живе Галина мрією (чи ж здійсненною?) зустріти перед смертю любу серцю людину.

Катерина ПАВЛЮК,

м. Володимир-Волинський.

Читайте також у нас: «Чекала нареченого 35 літ і не знімала вінчального плаття​».


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.