Хіба вона не рідна дочка?.. - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 26.67 € 31.37
Хіба вона не рідна дочка?..

«Машиніст потяга запевняв, що сигналив…»

Фото із сайту vgorode.ua.

Хіба вона не рідна дочка?..

Коли мама злягла, так уже вийшло, що саме Маринці випало її доглядати. — Сестричечко, я ж саме третій курс закінчую, — ​благала старша Маринчина сестра Оксана. — ​Ну куди я з неповною вищою освітою піду? А так ти ще два роки з мамою побудь, а я диплом отримаю і в селі в школі працюватиму, доки ти навчатимешся…

Що Маринка мала казати? Їй тоді лиш 17 виповнилось, школу скінчила. Два роки, то й два роки. А за два роки сестра нову пісеньку заспівала:

— Мариночко, сестричечко! Я ж так Петра кохаю — ​і при надії вже. Ну як я така до лежачої матері? Ще два рочки, сестро, ти біля мами побудь, а маля стане на ноги, ми з Петром переїдемо в село.

Маринка і сама бачила, як непросто сестра племінника виношує. Що ж — ​хіба вона не рідна? Та й з мамою, хоч і тяжко, а два роки ще почекати можна.

— Маринко, тут така справа, — ​одного разу у сльозах дзвонить сестра, — ​Артемчик такий кволенький у нас. А мій Петро кожну копійку мені рахує. Можна, я ніби як для мами на тебе кошти переказуватиму, а потім, коли приїжджатиму вас провідати, ти їх мені віддаватимеш? Дитині потрібні дорогі процедури, а Петро на них грошей давати не хоче. А так всі задоволені будуть.

Звісно, Маринка погодилась. Артемчика вона любила. Хлопчик справді мав певні недуги, і сестра їздила з ним ледь не по всій Україні. За маму Маринка вже й мовчала. Ну куди бідолашній Оксанці з таким дитям ще й лежачу маму глядіти? Прикро дівчині було. Але трохи зігрівали душу слова сусідки:

Це твій святий обов’язок, дитинко. Невже зможеш лишити неньку на чужих людей?

— Це твій святий обов’язок, дитинко. Невже зможеш лишити неньку на чужих людей? Матимеш і ти долю, донечко, а поки гляди маму, бо ж більше нікому.

Роботи в селі не було. Добре, що мали чималий город, а ще завела чимале господарство. Ото і всі її кошти: мамина пенсія і свинка з бичком, яких здавала раз у рік. Не бідувала, але й не розкошувала.

Минали роки. Артемчику виповнилось сімнадцять, а сестра вже й не приїздила.

— У мене робота. Сина навчати потрібно буде. Ти хоч уявляєш, які то фінанси? Оце, думаю, може, ми тобі бичка купимо, га? А ти нам його до осені потримаєш. Скільки там того діла? Ти ж все одно собі тримаєш.

Маринка погодилась. А що? Ну трави більше вкосить. Тим паче, Петро допомагати обіцяв. Так у Маринчиному хліві, крім своєї худоби, оселились сестрині пара поросят і бичок. Непросто було, але ж сестра права. Чим їй ще займатись у селі?

Роки брали своє. Маринка бачила по матері, що та доживає останніх днів. Зателефонувала Оксані — ​попередила. Та лиш відмахнулась, пославшись на зайнятість.

— Що я шефові скажу: «Сестрі здається»? Давай уже, як все станеться, тоді і відпрошуватись буду.

Але коли матері не стало, Оксана теж не приїхала — ​аврал на роботі і Артемчик занедужав щось. З’явилась лиш на дев’ятий день, але не сама, а з покупцями на хату.

Маринка дивилась отетеріло. Чомусь у неї завше думка була, що хата їй зостанеться, адже і матір вона догледіла, й у вічну путь її провела. Так сестрі і сказала, а та враз на обличчі змінилась.

— Ти на неї подивись! — ​репетувала сестра. — ​Прожила все життя на всьому готовому, ні в чому собі не відмовляючи. У самої ні кошеняти, ні дитинчати, а на материну хату рота роззявила. Ну і що, що ти біля неї жила? Так, доглядала, але ж не задарма. Я за всі двадцять років щомісячні квитанції пред’явлю на кошти, які тобі переказувала.

Маринка важко пережила материн відхід у вічність, а тут таке. Сил щось доводити сестрі, яка водила людей її подвір’ям і хатою, не було. Накинула на плечі старого светра і пішла геть.

…Чи то випадковість, чи Маринка свідомо так зробила? Машиніст потяга запевняв, що сигналив, але жінка у старому светрі ніяк не реагувала, ніби й не чула, що довкола діється.

Після того Оксанка за три дні розпродала всю господарку і все, що могла збути з хати. Щойно вступивши в право власності, продала дім.

Ні Маринці, ні мамі з тих грошей навіть пам’ятничків не поставила. Та що там, жодного разу до рідних горбочків і не навідалась. Заросло все бур’янами, ніби й не жили люди…

Анна КОРОЛЬОВА

Читайте також: Шацький рибалка змушений був телефонувати до поліції.


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.