«Як ми вдруге зустрілися, то Володимир сказав другові: «Таня буде моєю дружиною»

«З армії чекала свого майбутнього чоловіка, листи писали одне одному, які довго берегли»

Їхнє коріння — ​в озерному краї. Батьки Тетяни родом із села Прип’ять, що на Шаччині.

— А я вже народилася у Нововолинську, — ​розповідає жінка. — ​В це молоде шахтарське місто, що розбудовувалося, свого часу перебралися мама й тато. Чоловік мій жив у Заозерному, що неподалік Згоран на Любомльщині. А в Нововолинськ приїхав навчатися в школі ДТСААФ. Коли ми з ним познайомилися, я була десятикласницею — ​по суті, обоє ще діти, хоч він і на два роки старший за мене. Але як ми вдруге зустрілися, то Володимир сказав своєму другові: «Таня буде моєю дружиною». І мої подруги говорили: «Ото буде твій чоловік». Жартома, а може, й ні, бо ж бачили, як я серйозно ставлюся до наших із Володимиром зустрічей.

Вивчившись на водія, Володимир Патращук повернувся додому, звідки й був призваний на службу. Тож, як тепер каже жінка, так склались обставини, що не проводжала вона свого майбутнього чоловіка в армію, а от два роки, поки був на строковій службі, чекала. Пригадуючи середину 1990-х, Тетяна розповідає:

 — Переписувалися ми. Подруги дивувалися, від кого ж то листи одержую з Криму. Я знала, хто мені пише. Це був мій солдат, якого я діждалася. Новий 1997 рік ми зустрічали вже разом. 11 травня того ж року й одружилися. У храмі села Панасівка, що поблизу Нововолинська, отець Віктор нас повінчав.

Почувши про «армійські» листи, цікавлюсь ними, бо ж це спілкування наших ще таких юних героїв: яким воно було? Виявляється, багато літ подружжя Патращуків зберігало їх, бо ж у них і переживання, коли довго нема вісточки, і радість, як солдат своє фото пришле, і романтика, бо ж Тетяна ще й вірші писала, тож і в листах поетичні нотки мусили бути.

— Довго ми їх возили із собою, перекладали з місця на місце, — ​каже жінка. — ​А недавно взяли й спалили. Чомусь так вирішили з чоловіком — ​може, не хотіли, аби хтось колись прочитав наші одкровення. Зараз уже шкодую. Це ж онукам було б що показати. І побачили б вони, як їхні бабуся й дідусь спілкувалися в розлуці. Листи ж — ​то диво як на наш час: таке спілкування вийшло геть з ужитку, поступившись телефонним есемескам.

«Бувало, і в село їхали жити, де хоч на ягодах, грибах у сезон можна заробити»

З подружжям Патращуків мене познайомила староста Старолішнянського старостинського округу Ліана Вітичук. Розповідаючи про нього, вона наголосила, що матиму можливість зустрітися не просто із хорошою сім’єю, яка виростила (власне, і ще ростить, бо ж найменшій доньці — ​лише другий рік) троє дітей, а й із творчими людьми. Мовляв, пересвідчитеся в цьому, як тільки зайдете в їхній дім. І справді, в оселі наших героїв по-особливому затишно й гарно. Тут навіть камін за оформленням такий, якого не побачиш більш ніде. Не кажу вже про художню настінну ліпнину чи милі фігурки з гіпсу, наприклад кота, що «ліг відпочити».

Виявляється, Тетяна з дитинства любила малювати. Але здобути відповідну освіту в непрості 1990-ті не змогла («вивчилася на кухаря-кондитера, аби хоч якусь спеціальність мати, хоч це не моє»). Та гени взяли, як кажуть, своє…

Як же починалося сімейне життя Патращуків? Коли про це зайшла мова, Тетяна пригадала:

— Після весілля ми жили трохи з моїми батьками у Нововолинську. Та скоро перебралися в Заозерне — ​село, звідки чоловік родом. І навіть у Прип’ять, на малу батьківщину моїх тата й мами, нас занесло. Це ж який час? Безробіття й безгрошів’я! Якщо й була робота, то за неї не платили. А жити треба було якось. От і шукали вихід. У селі хоч у сезон у лісі на ягодах, грибах люди могли заробити копійку. Чоловік ще й на цегельні влаштувався.

— Я по-особливому переживаю своє материнство, маючи вже за сорок, — ​каже Тетяна. — ​Вдячна чоловікові, що він теж хотів, аби у нас була дитина в старшому віці — ​така наша радість.

У Заозерному їхній син народився, якого назвали Богданом. А ось донька Мирослава з’явилася на світ уже в Нововолинську, куди Патращуки таки повернулися і навіть свою квартиру тут згодом мали. Як говорить зараз жінка, «дай на нинішню молодь, то, може, й порозбігалися б, не витримавши життєвих труднощів», бо ж «інколи й на шиї батьків доводилося сидіти». У Нововолинську Володимир мав сяку-таку роботу, а потім, як і багато хто, почав їздити у Польщу. Дружина якийсь час удома сиділа з малими дітьми. А коли син і донька підросли й можна було віддати їх у садочок, пішла працювати.

— Трохи торгувала на базарі, — ​розповідає, — ​але то було «не моє», як і спеціальність кухаря-кондитера. Хотілося спробувати щось творити. Влаштувалася в магазин «Райдуга», де робила композиції зі штучних квітів. Як цей магазин власниця закрила, то я пішла в підприє­мниці. Відкрила сувенірний відділ. Вітрини в магазинах оформляла, приміщення для весільних урочистостей. Плакала дуже, коли у

2008–2009 роках криза нагрянула й цей свій відділ мені довелося закрити, попрощавшись із справою, яку дуже любила. Але в результаті все вийшло на краще. Бо саме тоді я зайнялася настінною ліпниною. Хоч і цікаво, і, по правді, страшно було братися за перше замовлення. Бо ж до цього лише в квартирі практикувалася — ​прикрасила ліпниною дверний отвір. Та все вдалося. Тепер мені приємно чути хороші відгуки про моє оформлення, наприклад ресторану «Старий замок» в Іваничах.

А трохи більше десятка літ тому Патращуки купили будинок у Старій Лішні і тут творять красу. За словами Тетяни, чоловік довго її вмовляв продати квартиру і перебратися в село. Коли вона погодилася, то ходили й шукали «свою» хату. І знайшли. По суті, коробку придбали, де не було ні підлоги, ні світла. Першу зиму приміщення, в якому жили з двома дітьми, опалювали масляною батареєю. По воду ходили до сусідської криниці. Зате як раділи син і донька, коли вже мали свою простору, гарну кімнату! Їздило подружжя не раз разом на заробітки до Польщі, аби викінчити будинок. Батьки Тетяни, яких забрали до себе з Нововолинська, доглядали дітей. Пройти через усі випробування, без любові було б неможливо. І про це не раз у розмові довелося почути.

«Я заздрю, що ти бачиш, як росте наша Яринка»

Старші нащадки Патращуків уже мають свої сім’ї. Син із невісткою, які живуть у Нововолинську, й онука Захарчика подарували. Дочка (до речі, вона закінчила Косівське училище прикладного мистецтва, про яке свого часу її мама могла лише мріяти) з чоловіком — ​теж не вдома: хочуть продовжити навчання у Польщі. А тато з мамою тішаться, що не самі залишилися у великій хаті, — ​Бог подарував їм доньку Яринку.

— Я по-особливому переживаю своє материнство, маючи вже за сорок, — ​каже Тетяна. — ​Вдячна чоловікові, що він теж хотів, аби у нас була дитина в старшому віці — ​така наша радість.

Ось тільки одне засмучує Володимира — ​що доводиться бути в розлуці, коли їде на заробітки. Дружина, за її словами, не раз чула від нього, що заздрить їй, бо вона щодня з Яринкою, а він «не бачив колись, як росли старші, і тепер пропускає неповторні миті з життя найменшенької». То вже Тетяна ловить дитячі перли, щоб передати їх згодом чоловікові.

Читайте також:Перед смертю найменша мама світу благала попіклуватися про її 10-річну донечку Вероніку