«Якщо на вишиванці розмістити поруч «недружні» узори, то вона нестиме негативну енергетику» - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 26.29 € 30.58
«Якщо на вишиванці розмістити поруч «недружні» узори, то вона нестиме негативну енергетику»

Творчість Дмитра Пожоджука викликає позитивні емоції, дарує естетичну насолоду, налаштовує на добрі думки.

Фото із сайту kuryer.if.ua.

«Якщо на вишиванці розмістити поруч «недружні» узори, то вона нестиме негативну енергетику»

Так говорить відомий майстер Дмитро Онуфрійович Пожоджук (на фото) із села Космач Косівського району Івано-Франківської області. Його роботи експонувалися на виставках по всій Україні та за кордоном. Поляки, американці, німці, італійці, японці частенько приїжджають до Космача, щоб придбати вишивані шедеври цього знаного гуцула

«Над сорочкою для замовника з Чикаго працював близько семи місяців – на ній не розрізниш, де лицьова сторона, а де виворіт»

Дмитро Пожоджук змалечку спостерігав, як мама Палагна вишивала сорочки та рушники на замовлення. Одного разу вирішив і собі спробувати. Коли нікого не було вдома, взяв мамині дорогі нитки, тканину і як зумів, так і вишив. Звісно, лише зіпсував матеріал. За це мати побила Дмитра так, що він потрапив до лікарні. Свою ж першу вдалу вишивку чоловік зберігає донині. Вона для нього найцінніша з усіх.

Житель Космача Нестор Пожоджук відновлює давні техніки вишивання  та передає їх майбутнім поколінням.
Житель Космача Нестор Пожоджук відновлює давні техніки вишивання та передає їх майбутнім поколінням.

 Зараз у доробку майстра понад 150 вишиванок, безліч рушників, скатертин, картин і портретів: «Була сорочка, яку вишивав для замовника з Чикаго, то працював над нею близько семи місяців. Там усі рукави зашиті. Покрій зроблено так, що можна привідкрити груди і зі звороту, як і зовні, теж є вишивка».

Дмитро Онуфрійович бідкається, що тепер в гонитві за заробітком часто порушують усі норми технік вишивання: «У вишивці має бути дисципліна кожного хрестика і кожного стібка. Є символи, які ворогують. Якщо вишити поруч два «недружні» узори, сорочка нестиме негативну енергетику. Наприклад, сваргу не можна то в один, то в інший бік обертати. Ще шиють узор не симетрично, а з одного боку. Воно людину перехиляє так, як би ото вітер хитав. Вишивку треба розуміти, вміти читати орнаменти, знати, які кольори поєднувати. Українська чоловіча сорочка застібається спереду посередині. Тепер же дехто робить застібку збоку, як у традиційних російських».

Майстер розповідає, що колись у їхньому селі завжди ходили у вишиванках. Якось, коли він був у третьому класі, перед Великоднем прибіг до школи молодший хлопчик Василько і похвалився, що мама купила йому «панську» сорочку. Цілим класом втекли з уроків, щоб подивитися на дивовижу, яка виявилася звичайною фабричною. Таку вишивку пан Дмитро порівнює з пластиковими квітами: «У нас з’явилося безліч китайських машин, які по п’ять вишиванок за один раз роблять. Там немає жодної енергетики. Коли над цим мудрує людина, особливо мати, дівчина, дружина, то вона у молитвах просить Бога, щоб оберігав того, хто буде носити цю сорочку».

У нас з’явилося безліч китайських машин, які по п’ять вишиванок за один раз роблять. Там немає жодної енергетики. Коли над цим мудрує людина, особливо мати, дівчина, дружина, то вона у молитвах просить Бога, щоб оберігав того, хто буде носити цю сорочку.

«Володимир Івасюк віддав свій ремінь, щоб подарувати мені шматок тканини з узором»

Дмитро Онуфрійович збирає і відновлює втрачені візерунки та давні техніки вишивання. Коли працював журналістом, часто їздив у відрядження по селах Буковини, Півдня України та Полісся: «Кажуть мені: «Пиши про доярку». Я беру в неї інтерв’ю, а потім розпитую, що ще вміє робити. Записую те все в блокнот. Було багато випадків, коли міг дістати від них шматочок якогось узору з рушника чи сорочки. Назбирав понад 20 тисяч. Але які ці речі? Здебільшого старі, зношені, які виконували роль ганчірок. Їх треба було прати, потім десь зберігати. Я розклав узори по мішках. Але туристу цього не покажеш. Тому купив великі шматки полотна і попереносив на нього узори, підписував, звідки який. Маю велике панно з поліськими орнаментами – понад сотню. Назбирав їх у нинішній чорнобильській зоні ще до аварії, коли там жили люди, які дотримувались традицій. Як вибухнув Чорнобиль, усе пропало. А в мене це збереглося».

Майстер згадує цікаву історію з Володимиром Івасюком: «Одного разу йшли ми по Кіцманю. Там великий ялиновий ліс. І якась жінка ламала гілки хвої, щоб сплести вінок. Я побачив у неї в руках відірваний шматок із переду чоловічої сорочки. Мене так зачарувала та вишивка, просто слів не було. Івасюк попросив подарувати мені ту тканину, жінка спершу відмовила: «А чим в’язати хвою?», то він віддав їй ремінь. Удома я роздивився той узор, вишитий прямим хрестиком. І вигаптував таку саму сорочку. Назвав її «Кіцманська ялина».

Чоловік розповідає, що колись, за давнім українським звичаєм, крижмо, в якому хрестили дитину, зберігали, а перед весіллям із нього шили весільну сорочку: «Вона мала бути вишита найдорожчими нитками і найкрасивішим орнаментом. Довіряли роботу хорошій людині, яка мала робити це з гарним настроєм та з чистими помислами. Після вінчання сорочку можна було вдягати тільки на Великдень або Різдво. Коли людина вмирала, в ній її хоронили. Так багато унікальних узорів було поховано в землю».

У колекції пана Дмитра є орнаменти не лише з усіх етнічних регіонів України, а й із Болгарії, Молдови, Білорусі, Росії, Литви і Балкан.

«Я навіть знайшов космацький узір у Росії, у Ставропольському краї. Дослідив, що там сорочку вишивали українки, які були вивезені з Космача в радянські табори. Орнамент так сподобався жінкам із інших регіонів, що вони його позичили. Росія любить присвоювати собі витвори інших культур. Тому Україні потрібно оберігати свою вишивку, аби її ніхто не привласнив, – каже Дмитро Пожоджук. – Коли чую російську мову, то мені здається, що кати йдуть вбивати мене, бо саме нею катували в Омському таборі мого діда Миколу – одного із засновників «Просвіти» у Космачі. Цією мовою підписували накази на депортацію моїх родичів і багатьох українських патріотів з України в сибірську мерзлоту. Уся Росія, починаючи від Санкт-Петербурга до Магадана, стоїть на українських кістках, полита українськими сльозами... Україна має бути в кожного в серці. Для неї треба жити. Україну має любити, шанувати, працювати на її славу президент і його оточення, депутат, спортсмен, артист і простий селянин чи робітник».

Ольга ВЕКЕРИК.
За матеріалами poradnica.com.ua, rai.ua, ukrreporter.com.ua.

Читайте також:«Люблю гірські серпневі ранки за ось таке молоко», - тревел-фотограф зі Старовижівщини, який побував вже в 41 країні світу