До сліз: про бідну бабусю, що виявилася найбагатшою людиною

Пам’ятаю, як же я тоді хотіла їсти. Щойно повернувшись зі школи, випила ту юшку й встала з-за столу така ж голодна, як і сідала. Мама у кімнаті годувала меншу сестричку. Тій було три місяці. З нею було трохи легше. Пам’ятаю маму, яка сиділа і плакала. Я розуміла причину її сліз, тому нічого не запитувала. Потрібно було щось робити, але що? Мені ж лиш 10 тоді виповнилось.

Узявши навіщось торбу для продуктів, я вийшла з дому. Дала собі слово, що не повернусь без продуктів. От просто не повернусь. Пішла на ринок. Ховаючи очі, підходила до прилавків і просила хоч трошки хліба. Досі пам’ятаю ті відчуття. Не дай Боже нікому. Ніколи!

Але люди були глухі до моїх слів. Дехто навіть казав, що наряд до мене викличе. Я йшла геть, але підходила до іншого продавця. Уже коли я геть зневірилась і йшла додому з понурою головою, мене покликала старенька:

— Доню, купи кропу до супчику. Всього три гривні пучечок.

Я тоді як розплакалась:

— Бабусю-ю-ю-ю. Я б його і так з’їла. У нас у хаті ні крихти хліба немає. У мене сестричка малесенька, а мама не працює.

Бабусю-ю-ю-ю. Я б і так цей кріп з’їла. У нас у хаті ні крихти хліба немає. У мене сестричка малесенька, а мама не працює.

Дивно, але та старенька, ледь уставши зі свого стільчика, взяла свій візочок і командним голосом наказала вести її до нас додому. Я знала, що так не можна, але тоді чомусь взяла і привела ту бабусю у наш дім.

Пам’ятаю, як вони довго розмовляли з мамою. Чула, що схлипували і плакали обоє. А потім бабуня Катя вийшла на кухню і попросила мене допомогти їй. Пам’ятаю ту її сумку на тачці- «кравчучці». Тоді вона здалась мені чарівною скринею, з якої та виймала такі потрібні нам продукти.

Читайте також: 12-річного хлопчика з Дубна, в якого обгоріло 90% тіла, рятує в США «дядько Гена».

І картопля, і морква, і сир домашній, і кріп, і петрушка, кілька кабачків і бурячок. Ми тоді зварили супу і картоплі пюре. Я ніколи в житті до того і після того так смачно не їла. Бабуся дивилась на нас, втираючи сльози, і лиш примовляла:

— Хороші мої. Їжте, їжте. Тепер усе буде добре. Виживемо, прорвемось і не таке переживали. Ми все зможемо, мої хороші.

А потім почались дива. Бабуся Катя забрала нас із міста до себе в село. Квартиру ми здавати почали. У бабуні — ​старенька хатина на дві кімнати і одна величезна піч. А ще й у неї були корівка, свинка і курочки. Я дивилась на все це великими здивованими очима міської дитини, а бабуня учила мене всьому. Я з радістю доїла корівку і годувала поросятко, дуже любила ручних бабусиних курочок.

Тато так і не повернувся. Не знаю, де він зараз, але нас це і не цікавить. Мама і досі живе з бабунею у селі. Ту квартиру ми продали і купили дві менші для нас із сестрою. Хоча я свою уже на більшу поміняла — ​у мене сім’я.

Бабуся Катя для нас уже давно стала рідною. Навіть уявити лячно, що було б, якби я тоді пішла іншою дорогою або якби тоді вона не покликала мене.

І знаєте що? Бабуня ж моя бідна жінка, по суті, була. Старенька глиняна хата, клаптик городу, з якого і жила. Але для нас у той момент вона стала найбагатшою людиною на світі. Вона сама, нічого, по суті, не маючи, змогла врятувати трьох людей, подарувати нам надію, дати упевненість у завтрашньому дні.

Зараз вони з мамою квіти розводять і продають. У них там ціле цвітуче царство — ​з усіх сіл з’їжджаються до них за красою. Моя ненька її кличе не інакше як «мамуся», а та її «донечкою». Вона не любить згадувати, як ми з’явились в її житті, лиш каже, що для неї ми стали подарунком Всевишнього, адже інакше вона б вікувала на самоті.

Анна КОРОЛЬОВА.