Курси НБУ $ 39.59 € 42.26
Відома волинянка Людмила Приходько: «У житті є завжди радощі, й у воєнному теж!»

У репертуарі актриси – близько 170 ролей.

Фото з архіву газети «Волинь».

Відома волинянка Людмила Приходько: «У житті є завжди радощі, й у воєнному теж!»

Людмила Приходько з тих українок, які вміють вразити, полонити й залишитися в спогадах навіть при швидкоплинному знайомстві. Її знають і шанують як народну — ту, що вміє відчути, зрозуміти й показати світло в темряві. Про себе вона каже, що є гайдамачкою по природі, бо звикла казати, що думає. Втім і на сцені, і в житті її слово виважене, глибоке й особливе

Анкета читача «Волині»:

1. Прізвище, ім’я, по батькові, вік, професія (посада)… Приходько Людмила Іванівна, 77 років, народна артистка України.

З газетою «Волинь» я вже… 45 років. Стільки літ виповниться 19 грудня, відколи я працюю в театрі. Й саме стільки ж я читаю «Волинь». 45 літ тому приїхала в нове місто й завдяки цьому виданню знайомилася з краєм, дізнавалася всі новини. Тим більше я дочка редактора районки «Дніпрова зірка»: мене газети дуже цікавили. Тож я була дружна і з головними редакторами: Полікарпом Гервасійовичем Шафетою, і зі Степаном Дорофійовичем Сачуком, і, звичайно, з Олександром Олександровичем Згоранцем ми в тісній дружбі.

2. Над усе на світі я люблю… життя. От зараз я люблю його, бо маємо такі ЗСУ, таких воїнів (хлопців і дівчат)! Є новини про перемогу в Херсоні, про звільнення міста від ворога. Почути це було для мене великим щастям!.. У житті є завжди радощі, й у воєнному теж! Звичайно, недобре, що вимикають світло, немає води. Але й це життя. Ми бачимо і те, як сходить сонце, як падає сніжок. Бачимо, як люди разом усе переживають.

3. Я шкодую, що… мені не 30. З цього віку мене стали називати «улюбленою актрисою» в Тернополі, а потім і в Луцьку. Це найвище звання, яке може бути. У нас така жорстока професія, що в кожному місті, театрі треба заново завойовувати глядача. Не розкажеш же, як ти грала десь до цього. Мені Бог дав таку можливість — ставати з часом улюбленою артисткою.

Серед тих, кого вона любить понад усе, – Поліна, талановита онучка.
Серед тих, кого вона любить понад усе, – Поліна, талановита онучка.

 4. Я шаленію, якщо бачу або чую, як... росіяни знущаються над людьми, що витворяють у наших селах, містах, як гвалтують, убивають...

5. Якби отримала шанс загадати три бажання... найперше і над усе загадала б, щоб негайно закінчилася війна – завершилася нашою перемогою. Ще хотіла би, щоб були щасливими усі наші українські діти й онуки (і мої теж). Ну і забажала б, щоб я це все побачила.

6. Коли б мені запропонували помандрувати світом у компанії із трьома «знаменитостями», я б запросила із собою... Івана Петровича Котляревського, Остапа Вишню і Михайла Жванецького. Тоді б у нас вдалася весела мандрівка.

7. У найтяжчі часи я черпаю силу в... основі виховання моїх батьків. Коли мені дуже важко, я думаю, як відреагували б мама й тато. Тато мовив би: «Доцю, яка б не була темна ніч, а ранок все одно настане». А мама казала: «Якщо тобі дуже важко, подивися навколо: є люди, яким набагато важче».

8. Я вірю у ... Всевишнього, в людяність і доброту.

9. Зараз моїми настільними книгами є... Кобзар Шевченка і «Лісова пісня» Лесі Українки. Ці видання настільні і тепер, і завжди. От Кобзар – там все ж написано: «Поховайте та вставайте, Кайдани порвіте І вражою злою кров’ю Волю окропіте». Хіба це не про сьогоднішній день? А «Лісова пісня» – один із найулюбленіших моїх творів Лесі. Як вона пише про життя українців! «Та не можеш ти своїм життям до себе дорівнятись».

10. Я запрошую волинян відвідувати театр, тому що... це особливе мистецтво! Його не можна самому переживати. І це велике щастя і для акторів, й для глядачів, коли вони об’єднуються. Спільні тиша, сміх, плач... Театр згуртовує, а тепер це особливо важливо. 

11. Якби я могла обрати спектакль для сучасної сцени, я б... попросила нашого головного режисера Михайла Ілляшенка відновити виставу, яку він поставив першим в Україні. Це «Лісістрата» Аристофана. З нею ми дуже успішно об’їздили всю Україну, тогочасну Молдавію, білорусію. Вистава про війну. Ця глибока філософська комедія має надзвичайно актуальні рядки: «Та не сваріться за якісь там пагорби! Слід бо нам із державного міста повитрушувать нечисть брудную, Реп’яхи всі до одного повиривати! Повитрушувать гнид із тепленьких посад – та гуртом їх під ніготь узяти. А тоді вже усіх до одного коша громадян позбирать добромислих, Поселенців захожих до них приєднать і чужинців до нас не ворожих... От тоді, поєднавши до купи усіх, згуртувавши усіх воєдино, З них великий клубок намотаємо ми і хітон для народу зітчемо!». З цими словами, написаними за 2400 років до нашої ери, запросто можна сьогодні звертатися до наших можновладців.

12. Я не боюся бідності (що недоїдатиму чи гірше вдягнуся), бо... так буває, що життя ставить перепони. І їх треба пережити. Звичайно, є побоювання. Але, наприклад, ми вже з друзями зідзвонюємося: кажуть, якщо вже не будуть опалювати, то поїдемо до нас, щоб разом перебути. Насправді значення має те, як люди ставляться одне до одного...

13. Я захоплююсь українським народом, бо... він такий, яким його оспівали наші поети. Їхні рядки мене надихають. От, скажімо, Павло Тичина написав: «Я єсть народ, якого Правди сила Ніким звойована ще не була. Яка біда мене, яка чума косила! – А сила знову розцвіла». Скажімо, Василь Симоненко упевнено говорив: «Народ мій є, народ мій завжди буде. Ніхто не перекреслить мій народ!». І, звичайно, слова Бориса Олійника (це просто божественний його твір): «Це – мій народ. Спогорда не дивись, Що руки в нього з праці вузлуваті, Душа його пречиста, яко свято, А в серці дума й пісня обнялись».

14. Коли я почую про Перемогу, я ... плакатиму – плакатиму від радості.

Читайте також: «У свої 87 Галина Шафета мріє приготувати деруни для... Валерія Залужного»


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.

Telegram Channel