Курси НБУ $ 39.40 € 41.97
«Дитину згубила, вдосвіта зварила»... (Відео)

26 листопада о 16:00 запаліть у своєму вікні свічку пам’яті!

Фотоколаж із сайту ukr.net.

«Дитину згубила, вдосвіта зварила»... (Відео)

Друкуючи сьогодні фрагмент із титанічної праці Почесного громадянина Волині, Луцька і Старовижівського району Андрія Бондарчука «Україна. Голодомор 1946–1947 років: Непокараний злочин, забуте добро» (2017), ми просимо вас прочитати цю книгу Людського Болю і Милосердя, а також запалити 26 листопада о 16:00 у своєму вікні свічку пам’яті у День сумної 90-ї річниці Голодоморів в Україні

У серці моїм два цвяшки забито...

Їх зоставили своїми розповідями, коли відходили у засвіти, мої бабуся Орися Артемівна і дідусь Сергій Дмитрович. Зоставили, щоб молодше покоління знало, у якій диявольській кузні вони кувались, хто той диявол-коваль...

Цвяшок перший: «Вставай, Галю, сестру їсти...» 

У селі Високопілля, що на Харківщині, я народилась, там пройшли мої шкільні роки. Дореволюційне Високопілля – село вільне, козацьке, заможне. Селяни мали свої землі, одноосібно на них працювали, вміли добре господарювати. Від революції 1917 року мешканці села були не в захваті. Радянською владою були незадоволені. А коли почалась примусова колективізація, заможні селяни вчинили великий спротив. Та сили були нерівні, тож зрозуміло хто переміг.

Кінець 1932 року. Колективізацію було завершено. В результаті багато мешканців села, які відмовились вступити в колгосп, були розкуркулені і насильно вивезені до Сибіру... Жорстоким катком прокотилась колективізація і по великій сім’ї мого прадіда, Дмитра Клубаня... Прадід виростив великий сад, що став сенсом його життя, його великою любов’ю. І раптом все пішло шкереберть, все було пограбовано. Сім’ю прадіда розкуркулили, забрали землю, коней, реманент. Засумував старий, замкнувся в собі. Його душа не розуміла: що ж то і в ім’я чого коїться. Ліг у клуні, відмовився від їжі, пив тільки воду і згодом помер. Таким мовчазним і гордим був протест талановитого хлібороба.

Недалекий сусід, дружина якого померла від голоду, забив свою маленьку дитину, варив і їв її. 

Мій дідусь, Сергій Клубань, у колгосп вступати категорично відмовився і був засланий в Сибір, а бабуся залишилась в селі з трьома маленькими дітьми. В 1932 році, з її слів, спеціальні бригади з представників влади почали забирати в селян продукти харчування та корів. Заходили на подвір’я, вигрібали все з комор, льохів, хлівів, нишпорили по хатах і клунях. Якщо на подвір’ях були стіжки сіна, довгими і гострими металевими прутами наскрізь пронизували їх, щоб раптом люди не змогли в сіні приховати щось із їжі. Навіть землю перекопували в підозрілих місцях, шукаючи сховане.

Село було приречене на вимирання. Першими почали від голоду пухнути і помирати маленькі діти, старі і немічні люди. Потім почали вимирати цілими сім’ями. Весною 1933 року бабуся втратила найменшого сина Митька, а двох старших дітей врятувала, годуючи їх жолудями. Голод шаленів. Люди помирали навіть на вулицях, просто ідучи, падали і вже не вставали. Кожних два дні їздили спеціальні бригади, збирали мертвих і вивозили за межі села.

В селі траплялись випадки людоїдства. Із спогадів бабусі, недалекий сусід, дружина якого померла від голоду, забив свою маленьку дитину, варив і їв її. Сусідка, зайшовши до нього, побачила це і сповістила міліцію. Людоїда засудили на 25 років позбавлення волі. Відбувши покарання, він повернувся до села. Жив самотньо, селяни уникали спілкування з ним. Випадки людоїдства на території Харківщини і Полтавщини були непоодинокі, навіть пісню про це склали. Сумну, жахливу.

Ця пісня назавжди запам’яталася мені, хоч я не була свідком Голодомору... Пам’ятаю дві сусідки. Розмовляли, згадуючи голод 1932– 1933 років, співали таких тужливих пісень, аж серце краялось. В одній з пісень говорилось про те, що мати «дитину згубила, вдосвіта зварила» і кликала старшу дочку: «Вставай, Галю, сестру їсти». Співали і плакали, співали і плакали, згадуючи замордованих своїх померлих дітей.

У мене, тоді підлітка, серце ніби зупинялось від слів цієї пісні. Я плакала і просила не співати її більше ніколи... Бо це неможливо було слухати.

Цвяшок другий: «Дідусеві сльози...» 

Ще не загоїлись душевні рани моїх земляків, спричинені жахіттям Голодомору 1932–1933 рр., ще не оплакала Слобідська Україна померлих дітей своїх, а вже нові випробування очікували на них. Війна 1941–1945 рр. залишила гіркий слід у долях моїх односельців. Більша частина нашого села була спалена фашистськими загарбниками, коли вони відступали. Смолоскипами палали добротні хати козацького села. Позбавлені житла, селяни масово рили землянки і жили в них роками, страждаючи від розпачу і холоду. В землянках і застав їх післявоєнний Голодомор. 1946 рік був посушливим і неврожайним, та не настільки, щоб потерпати від голоду. Непосильні державні хлібозаготівлі стали основною причиною голоду.

Мої дідусь і батько, як і багато односельців, їздили в Західну Україну, зокрема на Волинь, щоб придбати продукти харчування і не дати загинути сім’ї. Розповідали, що волиняни із розумінням і співчуттям ставились до них, годували їх, впускали переночувати. Пригадую розповідь дідуся Клубаня Сергія Дмитровича. Отаборившись за якимось селом, чоловіки варили суп. Місцеві діти, які пасли корів, підійшли до них, стали розпитувати про їхнє життя, чому вони покинули свої домівки. Поцікавились, чому ж то той суп лише на якомусь зіллі, без картоплі, без засмажки, на одній воді. Побігли до села, принесли хліба, сала, молока – ще й побажали: «Здорові їжте!». Зі сльозами на очах дідусь розповідав про цю доброту дитячих душ.

...Зворушена, що в Західній Україні братів-українців зі Слобожанщини розуміли, співчували їм і ділилися з ними хлібом-сіллю, хатнім теплом, увагою. Добре, що в Луцьку з’явився пам’ятник Християнському милосердю рятівників від порятованих. Низький уклін їм за доброту, людяність, милосердя.
м. Луцьк.

Любов ХВЕНЬ, 1947 р.н., Харківська – Волинська області.

Читайте також на volyn.com.ua: «Волинь повоєнна: імпортований голод».

Telegram Channel