«Із Бахмута на Волинь нас привів Господь»

«Тут не була, а згадку про волинську землю носила з собою стільки років» 

До повномасштабної війни в Бахмуті мешкало 70 тисяч людей, десь утричі менше, аніж в обласному центрі нашого краю. У листопаді писали, що там лишилося 10 тисяч. Тепер це поруйноване місто на лінії вогню, без газу, електрики, води і зв’язку. Але для Вікторії Осіпової, її чоловіка, сина і свекра воно є найдорожчим, хоча вони вже потроху приживаються на новому місці, як і інші майже 76 тисяч  вимушено евакуйованих переселенців. Із пані Вікторією ми розмовляємо про Бахмут і Луцьк, про те, що в неї за спиною й що – попереду. Питаю, чому Осіпови з Донеччини потрапили саме на Волинь? 

- Спочатку ніхто з нас не вірив, що це все надовго. Як Арестович казав– «два-три тижні». Коли навколо вибухає, горить, то в таких умовах ти слухаєш всіх і все, шукаєш якісь зачіпки, щоб заспокоїтися. Ми довго терпіли, спускалися в укриття. Підвали там в основному наполовину у воді. Нема вентиляції. Без світла, нормального повітря. Дуже було холодно. (То зараз буржуйки передають...) Пригадую момент, коли ти чуєш, що летить ракета, – розумієш, що треба втікати в укриття, але або завмираєш, або починаєш бігати з кімнати в кімнату, вибачте, як дурне. Яка там валізка!.. Виміряти й описати страх, як і горе, неможливо! З Бахмута ми виїхали 14 березня. Насправді й не знали, куди їдемо, – на Волинь нас привів Господь. У нас тут зовсім нікого нема! Дякую Богу, що ми тут!

Вікторія Осіпова на цих словах зупиняється й виймає із сумочки невеличку іконку Божої Матері. Розказує, що придбала її приблизно в 2014 році: дуже заворожив її лик Богородиці-Життєдайниці. З того часу носить її при собі. Жінка з хвилюванням пояснює, яке відкриття зробила уже тут, на Волині: 

– Одного разу знову взяла цю іконку до рук і чомусь стала перечитувати молитву на зворотному боці. А там – про волинську землю! Ось тут є місце, де згадуються князі Острозькі і сказано: «…яка укріпила землю Волинську в Православ’ї». Хіба це не неймовірно?! Я жодного разу не була на Заході України. Жодного. Були в Дніпрі, Києві, Харкові і за кордоном... Тут не була, а згадку про волинську землю носила з собою стільки років...

Одного разу знову взяла цю іконку до рук і чомусь стала перечитувати молитву на зворотному боці. А там – про волинську землю! Ось тут є місце, де згадуються князі Острозькі і сказано: «…яка укріпила землю Волинську в Православ’ї». Хіба це не неймовірно?!

«У шоці, що якесь, вибачте, падло прийшло й каже: «Тепер це буде наше»

– Як нам у Луцьку? Дуже гарне місто, найбільше полюбила вулицю Лесі Українки, тут наче серце Лучеська. Це місце про свободу… Не помітила ніяких відмінностей між людьми:  що в нашому Бахмуті добрі, чуйні й порядні люди, що тут. Правда, спочатку дуже важко сприймала сирени. У нас із заводу був інший звук. Тут він правильний, але дуже б’є по психіці. Під час однієї з сирен в мене просто відмовили ноги. Вимкнулися ніби. Завдяки психотерапевту і неврологу ввімкнулися…

 Буває, іноді відчуваєш трішки нерозуміння. Декілька днів тому передали думку знайомих, що от «ви скиглії, бо ви постійно скаржитеся на минуле, і настрій у вас поганий». Це мене вразило. Я не є людиною, яка бідкається й скаржиться, але знаю, як це – втрачати. Важко, коли тебе виривають з твого дому, з твого середовища.

Моя мама перша з нашої сім’ї стала бомжем. Це сталося після подій початку 2014 року. Вона з Єнакієвого. Довго сиділа в підвалі, було різне. Щастя, що залишилася жива. Психологічний стан, думаю, в людей, які таке пережили, не покращиться ніколи. Хіба що при довготривалій психологічній терапії. Ми вивезли звідти маму. А тоді вона спробувала продати будинок, щоб мати кошти на житло в Бахмуті. Там такі махінації, що українські документи там не діють і їх потрібно переробити на умовні днр-івські. Зявилося повно шахраїв, ріелтерів, нотаріусів. Маму розкручували впродовж року. Вмовили привезти оригінали. На цьому історія завершилася. Якийсь посередник перевіз на територію, підконтрольну Україні, за великий будинок з ремонтом, новими меблями, гаражем, господарськими приміщеннями 3 800 доларів. І сказав: «На этом все і забудь, і не вздумай рипацца». Мама виїхала до 24 лютого, бо могла знайти роботу хіба на 7 тисяч гривень... Зараз працює в Польщі, працює на важкій роботі, орендує кімнату в гуртожитку.

Можу сказати, що я дуже вдячна їй, що вона мене вивчила. А освіту я отримала в єнакієвській гімназії імені Берегового з поглибленим вивченням англійської мови. Я являю те, що мені дали в моїй гімназії: це був хороший і якісний старт. Цими знаннями я користуюся. Тоді мама зі старшою медсестри перекваліфікувалася в охоронці на м’ясокомбінаті, щоб могти мене вчити.

... Ми не знаєм, що з  нашим житлом й іншим майном в Бахмуті. Та й питати нікого не хочеться, бо то вже буде паскудством щодо людей, яким там найважливіше зберегти життя, а не перевіряти... Стараємося за те не триматися. Буде мирний час — побачимо.

 

Взагалі важко, коли тебе позбавляють тебе твоєї справи, твого бізнесу. Наприклад, я не працювала перукарем «десь». Я мала невеличкий салон. 23 лютого мій чоловік саме завершив ремонт нового приміщення. Усе робив своїми руками. Воно було пречудове: світле, в дзеркалах. Ми вклали туди купу грошей. Однак мої руки не змогли там попрацювати навіть дня… Ми мали дві кав’ярні (одна дуже маленька), а друга більша, чоловік зробив її з морського контейнера – на Набережній. У нас не було такого періоду в житті, коли ми могли розслабитися. Починали з нуля, хапалися за все, вкладали зароблене в справу. А тепер нам нікуди повертатися. Як із цим? Просто забути й щасливо усміхатися? Стараємося за те не триматися. Аби були здорові – ми ще щось зробимо. Найбільш боляче, що ніхто не поверне нам час, який ми обоє віддавали справі, а могли провести з нашою дитиною, яка постійно була сама. А синові вже 12 років.

 Також не можу спокійно сприймати запитання, чи правда, що всі східняки проросійські? Мене завжди виводить із рівноваги, коли нас починають ділити. Так було, на жаль, завжди. Мій дід родом з Тернопільщини. Але родина була велика, роз’їхалася. Шкода, але не підтримували зв’язків...  Або траплялося таке зауваження: «Можливо, наше місто вас прийме». Не тільки ваше, а й моє. Бо Україна – моя. І я в себе вдома, в своїй Україні.

 

 

Я можу сказати, що я патріотка свого народу, своєї землі. При тому не згодна з певними діями у Верховній Раді, з тими законами, які приймають. Але я – за кожного українця! І в шоці від того, що якесь, вибачте, падло прийшло й каже: «А тепер це буде наше».

Як і вдома, в Луцьку працюю перукарем. Я не звичайна перукарка – а колорист і трихолог. Займаюся проблемами шкіри голови. Допомагаю людям чим можу. Постійно навчаюся, дізнаюся нове. І мені це подобається. Подобається знаходити якийсь висновок, який працює. Перукарство – це ж не просто підстригти. Добре, коли ти робиш людей хоч трішки щасливими. Я можу і вмію подарувати класну емоцію, вислухати, порадити, якщо запитають. Коли закінчиться війна, я все-таки створюватиму зі своєю сім’єю те, що вмію робити добре.

Плани на «після війни»? В цих умовах я нічого не планую. На завтра є, на два-три дні вперед максимум. Бо є така гадська сила, яка може зруйнувати все в один момент. А ще не треба багато на що сподіватися. Важливо жити сьогодні, в цей момент, дорожити близькими і рідними. Цінуйте й любіть усе, що маєте! Тепер стараюся робити те, що дуже хочеться, сьогодні й зараз. Тільки Господь знає, скільки нам вділено і де ми будемо... 

Читайте також: На Україну чекає ще одна війна - втягнута буде не тільки Росія.