Пів століття зі скальпелем у руках: гуру ковельської медицини Анатолію Джигуну - 80

«Бажання стати лікарем має своє коріння»

– Моє дитинство минуло на Хмельниччині, – каже Анатолій Миколайович. – Наша сім’я жила в селі Гнатівка, котре славилося садками, де росли черешні, яблуні, груші. Запам’яталося на все життя, як восени тут пахло копченими сливами. Місцеві жителі спеціалізувалися на цьому продукті – чорносливі...

Але тут Джигуни жили недовго. Батько, ветеринар за професією, й мама, вчителька початкових класів, напевно, з думкою про майбутнє сина, якому треба було здобувати середню освіту, готуватися до вишу, перебралися на Тернопільщину – у велике село Новосілки Підгаєцького району, де хлопець і закінчив школу. Коли мова зайшла про вибір професії, то, за словами Анатолія Миколайовича, бажання стати лікарем має своє коріння.
– Я дружив з однокласником, брат якого був головним лікарем дільничної лікарні, – розповідає він. – Ми з ним не раз бували в медзакладі. Я мав можливість спостерігати за спілкуванням фахівців із пацієнтами. І, мабуть, уже тоді це мене приваблювало. Зіграло свою роль і «сімейне коріння» – те, що мій батько був ветеринарним лікарем. Тож коли в 1959-му закінчив десятий клас, то моє рішення вже було готове: Тернопільський медінститут (на той час, як довідався згодом, цей виш був дуже молодим – тільки три роки як відкрився). Тато дав старий дерев’яний чемодан – спакував я сякі-такі речі, книжки й поїхав. Сам, до речі. Хоч було мені тільки 16 літ! То був час, коли батьки не бігали за дітьми й не влаштовували їх.

 Тато дав старий дерев’яний чемодан – спакував я сякі-такі речі, книжки й поїхав. Сам, до речі. Хоч було мені тільки 16 літ! 

Абітурієнт Анатолій Джигун успішно склав усі іспити. Але, оскільки конкурс на одне місце був великий, то, як це буває, не вистачило одного бала. Довелося вертатися додому ні з чим. Як зараз каже, не дуже й переживав, знаючи, що все одно свого доб’ється. Не закидаючи далеко підручників, зразу ж почав готуватися до наступного року. А розуміючи, що легше вступити, маючи трудовий стаж, пішов на роботу до батька ветеринарним санітаром. І коли поїхав третій раз, то вже «ті підручники знав напам’ять». І на останньому екзамені з фізики викладач привітав його зі вступом до вишу.

«Ану, розумнику, зараз перевіримо, що ти знаєш»

Зі студентських літ – ось такий спомин, який свідчить, що життя нашого героя могло б скластися зовсім по-іншому:

– Коли я був на третьому курсі, львівський професор Комаровський (в молодому виші було багато приїжджих викладачів), оцінивши, певно, моє ставлення до навчання, викликав до себе й запропонував працювати в науковому студентському гуртку. Моє завдання полягало в тому, що я, співпрацюючи з патологоанатомами, готував для його наукових досліджень анатомічні препарати. Натомість професор пообіцяв до закінчення інституту забезпечити мене матеріалами на кандидатську дисертацію. Ви уявляєте, яка це була мотивація! Я з головою поринув у цю роботу. Став повноцінним співпрацівником кафедри. Професор Комаровський забезпечив мені, єдиному, мабуть, в інституті, наказ ректора, згідно з яким я мав один день на тиждень суто для наукової роботи. Більшість викладачів нормально до цього ставилися. А були й такі каверзи, коли доходило до заліку чи іспиту з їхнього предмету: «Ану, розумнику, зараз перевіримо, що ти знаєш».

Забігаючи наперед, скажемо: коли після закінчення вишу Анатолію Джигуну видавали в ректораті диплом (він був з відзнакою), то наполегливо пропонували роботу в інституті. Випускника залишали на кафедрі мікробіології.

– Але мене, – каже з цього приводу Анатолій Миколайович, – приваблювала лікувальна практика (для наукової роботи треба мати відповідний стан душі). Я хотів бути хірургом. Ця мрія остаточно мене поглинула, коли ми на шостому курсі мали практику в районних лікарнях. Мені випало проходити її в Теребовлі – там я уже був не лише присутній на операціях, а й пробував оперувати як помічник хірурга. І ще до розподілу побував у Ковелі й мав розмову із тодішнім головним лікарем райлікарні з приводу того, чи зміг би тут працевлаштуватися. Той сказав: «Закінчуй інститут і приїжджай, якщо є бажання».

Справа в тому, що на той час Микола Джинун уже був одружений. Його обраниця Валентина, якій ще рік треба було вчитися, – із селища Луків, що на Турійщині. Вона й потягнула, як мовиться, чоловіка у свій край. І врешті-решт він одержав направлення на Волинь. А вже тут подальшу його долю вирішувало обласне управління охорони здоров’я.

«Незважаючи на посади, я майже завжди працював на пів ставки хірургом»

Покерували в управлінні доброзичливо, як пригадує Анатолій Миколайович. Оскільки дипломований випускник приїхав із рекомендаційним листом із Ковельської райлікарні з приводу того, що його можуть працевлаштувати, то це було взято до уваги.

– А хірургом я став у Любитівській дільничній лікарні, – розповідає чоловік. – На той час (а це був 1967 рік) тут було хірургічне відділення на п’ять ліжок – мене призначили його завідувачем. Не забуду той день, 5 серпня, коли вперше добирався до місця роботи. Від траси попутка довезла до Сільгосптехніки, що на початку села. А звідти – пішки: йду-йду – кінця-краю нема… Але перш як одержати право оперувати, треба було отримати відповідну кваліфікацію. Тож через декілька місяців мене направили на курси до Луцька – в обласну клінічну лікарню. Це вже було робоче місце. Мені дуже багато дала співпраця з хірургом Анатолієм Ціхоцьким.

Спочатку я лише допомагав йому за операційним столом. А потім він мені доручав і самому оперувати, зокрема видаляти апендикс. Звичайно, за його присутністі. І скажу, що одна справа, коли за твоєю спиною стоїть досвідчений хірург, який у будь-яку мить підстрахує, й зовсім інша, коли працюєш сам. Я це добре відчув, коли повернувся після курсів у свою Любитівську лікарню і вперше самостійно оперував. Це теж був апендикс, навіть без будь-яких ускладнень, але за спиною не стояв колега, який за потреби підстрахує.

І скажу, що одна справа, коли за твоєю спиною стоїть досвідчений хірург, який у будь-яку мить підстрахує, й зовсім інша, коли працюєш сам. 

А в травні 1968 року в Ковельській райлікарні під час відпусток не було кому працювати в нічні зміни. І головний лікар запропонував Анатолію Джигуну приїжджати на чергування. У червні він зовсім перебрався до міста, яке стане для нього рідним на все подальше життя. Тут, уже маючи до 20 літ стажу, він провів одну з найскладніших своїх операцій. Під час чергування Анатолія Миколайовича покликали у приймальне відділення. Там був пацієнт, оглянувши якого, хірург зрозумів, що може бути проблема, пов’язана з ножовим пораненням серця.

– Дав команду: «Негайно в операційну!» – пригадує ту екстремальну ситуацію лікар. – Подзвонив в операційний блок. Там якраз був колега. Удвох ми й прооперували хлопця, якого хтось ударив ножем. Ніби й зараз перед очима ця картина: розкриваю грудну клітку, за нею – серцеву сумку й бачу пульсуючу рану. Тут уже своя тактика – швидко опановуєш себе й робиш усе, аби закрити рану, зупинити кровотечу, а потім накласти шви, закрити серцеву сумку, зробити всі маніпуляції, пов’язані з післяопераційним періодом. У хворого не було ніяких ускладнень. Правда, після виписки з лікарні я з ним більше не зустрічався…

Анатолій Миколайович тривалий час очолював амбулаторно-поліклінічну службу в Ковельському районі. Був завідувачем відділу охорони здоров’я Ковельського міськвиконкому. Але майже завжди, як сам висловився, не розлучався зі скальпелем – міг на пів ставки працювати хірургом. Це не заборонялося, а навіть заохочувалося. Досвід (можливість надати складнішу допомогу під час операцій на шлунку, печінці) приходив і з практикою, зі знаннями, одержаними на курсах з хірургії, які періодично проводили в Києві, Харкові, Львові, а також завдяки самоосвіті – «брався за всі новинки спеціальної медичної літератури».

«Звичайно, якби дозволяв віковий ценз, я б хотів освоїти і пересадку»

Сьогодні ми все частіше чуємо про успіхи ковельських лікарів. 25 листопада 2019-го Ковельське МТМО стало першою районною лікарнею в Україні, де була проведена трансплантація. Тоді медики пересадили нирку. А в грудні того ж року ковельські спеціалісти разом із київськими колегами вперше за 15 років в Україні провели трансплантацію серця. І вона вже не одна. Чи не шкодує Анатолій Миколайович, що його хірургічна практика не збіглася з цим надсучасним періодом у діяльності медичного закладу, якому віддав багато літ праці?

– Оскільки завжди прагнув до вдосконалення і новизни, то, звичайно, задумувався над цим. І скажу, що, якби мав таку можливість (дозволяв віковий ценз), я б прагнув освоїти і пересадку органів. Сьогодні стало реальністю те, що колись здавалося фантастикою. Щодо нашої лікарні, то вона завжди була в числі кращих в області. І, без перебільшення, основи нинішнього успіху закладалися ще і в 1970–1980 роки. Найбільше, звичайно, зробив Олег Самчук, який змінив на посаді свого батька (нині Олег Олегович очолює Перше територіальне медичне об’єднання Львова. – Авт.). При ньому в Ковелі почалися операції з трасплантології.

…На пенсію Анатолій Джигун вийшов лише три роки тому. Перш, як висловився, почувався, ніби перебуває у відпустці, а через кілька місяців зрозумів, що це вже «постійна константа», і пристосувався до нового плину днів. Тепер вони з дружиною господарюють на дачі – оскільки обоє люблять землю, то це неабияка втіха доглядати за городом, садом. А недавно додався ще один статус – вони стали прадідусем і прабабусею. Тож відчуття того, що життя продовжується, не покидає.