Курси НБУ $ 39.40 € 41.97
«У мене влучили 9 куль, але я продовжував керувати боєм»

Президент України Володимир Зеленський вручає Богданові Копчатову «Хрест бойових заслуг».

Фото із сайту fakty.ua.

«У мене влучили 9 куль, але я продовжував керувати боєм»

Колишній військовий розвідник, 24-річний капітан Богдан Копчатов розповів, що відбувалося у перший день повномасштабного вторгнення на Чонгарі – точці, де російські загарбники прорвались із окупованого Криму в Україну 24 лютого 2022 року

«Мости були заміновані, але вибуху не сталось»

– Можу сказати про те, що сам побачив і пережив, – почав свою розповідь в інтерв’ю «Фактам» Богдан Копчатов. – Як учасник тих подій знаю: не відповідає дійсності версія про те, що напередодні повномасштабного вторгнення мости на Чонгарі було розміновано. Вони були заміновані – це точно: приблизно за пів місяця до повномасштабного вторгнення ми оглядали ці мости. Вибухівка там була. Але, на превеликий жаль, у потрібний момент не відбулася її детонація. Чому так сталося – це питання до військових інженерів.

– Ви певні того, що якби російські диверсанти спробували розмінувати мости напередодні 24 лютого, то їм не вдалося б це зробити непомітно?

– Так, певен. Власне, ворогу й не треба було розміновувати – достатньо просто перерубати дріт, який вів від вибухової машинки до зарядів.

– Цілком можливо, що так і сталося?

– Могло статися й так. Але найімовірніше те, що дріт перебило вибухами снарядів і авіаційних бомб та ракет під час артилерійської та авіаційної підготовки, яку російські війська провели перед наступом на Чонгар.

Вишикував своїх людей, сказав: «У нас великий шанс загинути. Якщо загинемо, то як воїни, а не як раби…»

Минулої весни вдалось повернути з полону морського піхотинця, який особисто натискав кнопку вибухової машинки. Я з ним зустрівся. Він розповів, що спробував провести підрив штатним способом. Не вийшло. Тоді щось там перемикав, але й це не допомогло. Резервного способу підриву не було. Чому? Це питання знову ж таки до інженерів.

Люди запитують, як так сталося, що окупанти блискавично захопили Херсон, дійшли до Маріуполя… Але ж поруч із Києвом загарбники також опинилися доволі швидко. А питання ставлять тільки по Херсону. Мені теж цікаво, чому на Чонгарі нас було лише 500 бійців, а росіян, які туди поперли, – 25 тисяч?

Після артпідготовки посунули ворожі військові колони. Вони були довжелезні: початок колони бачиш, а кінця не видно (до того я навіть уявити такого не міг). Вишикував своїх людей, сказав: «У нас великий шанс загинути. Якщо загинемо, то як воїни, а не як раби…»

Говорити на цю тему можна багато, але, як то кажуть, після бійки кулаками не махають. Слід розуміти, що я офіцер тактичного рівня, тому не знаю, які були стратегічні плани оборони Півдня України.

«Відчуття того, що вмираєш, – поки що найкраще, з тих, які я відчував»

– За яких обставин ви отримали дев’ять кульових поранень?

– Це сталося 2 березня біля Василівки – наша розвідгрупа, виконуючи бойове завдання, потрапила в засідку, яку ворог підготував у лісопосадці. Там складний рельєф: з обох боків асфальтованої дороги яри й лісопосадка. Солдати противника знаходились на примітивно обладнаних позиціях. Але все ж їх не було видно. Тому їхня атака стала для нас несподіваною.

Ворог підпустив нашу розвідгрупу на дистанцію 7−10 метрів і відкрив вогонь –  розстрілював майже впритул. Нас було четверо. Один із наших загинув. Решта – важкопоранені. В мене влучили 9 куль, одна з них – у голову. Проте я не втратив свідомості й керував боєм, аж доки мене не евакуювали звідти. Адже те, що я лежав і помирав, – це мій особистий клопіт. Йшов бій, і як командир, офіцер я мав ним управляти.

– Щоб дожити до евакуації, вам треба було зупинити кровотечу з численних ран. Ви самі наклали собі турнікети?

– Ні, це зробили мої побратими, попри те, що самі були поранені. В кожного з них влучило як мінімум по 5 куль. До того, як вони наклали мені турнікети (фактично врятували), я відчував, як швидко втрачаю кров (мав одразу дві артеріальні кровотечі) – з мене щосекунди виходило життя. Смерть сиділа в мене на колінах – думав, що ось-ось помру, що я вже на шляху до апостола Петра. Але вийшло інакше – мені пощастило, що побратими встигли вчасно врятувати. Вони професіонали високого рівня.

Як це не дивно, відчуття того, як вмираєш, – поки що найкраще з тих, які я відчував у житті. Коли ти помираєш, розумієш, що всі проблеми відходять – ти просто зараз перестанеш бути, й усе скінчиться. Відчуваєш від цього полегшення, кайф. Але тебе рятують і всі насущні турботи повертаються. Думаєш: це ж треба! Краще б я вмер (посміхається).

– Існує стереотип, що коли людина опиняється на межі між життям і смертю, то всі її роки калейдоскопом проходять у свідомості…

– В мене було інше: думка, що прожив і помираю, як належить чоловікові – в бою.

– Лікарі витягли з вас усі 9 куль?

– Ні, тільки вісім. Дев’ята лишилася в нозі. Її не вилучили, бо вона впирається в артерію, тому чіпати небезпечно. Важливо, що вона капсулювалася – обросла оболонкою – і не заважає.
Знаєте, ще до повномасштабної війни я зробив собі татуювання: «Краще вмерти тоді, коли хочеться жити, ніж дожити до того, коли захочеться вмерти». Міністерство у справах ветеранів України має не допустити, щоб мені  й таким, як я, захотілося вмерти, коли ми повертаємося в мирне життя.

Ігор ОСИПЧУК, fakty.ua

Перші чотири місяці після поранення Богдан не міг ходити.
Перші чотири місяці після поранення Богдан не міг ходити. 

Новини та корисна інформація – швидко, оперативно, доступно!​ Приєднуйтесь до нашого Телеграм-каналу  Volyn Nova.

Читайте також: Президент Зеленський присвоїв захиснику з Волині звання Героя України.

 

Telegram Channel