Історія кохання: «А якщо я дуже захочу його забути – ти даси мені якесь зілля?»

Кава, мабуть, злегка з гірчинкою, бо пахне саме так. Або через тріщинки на моєму серці мені все гірчить. 

Щоразу важче стає латати те бідолашне серце.

– Люди завжди шукають якнайлегших шляхів, – посміхається демон, відкорковуючи пляшку віскі і заливаючи ним лід у склянці. Найчастіший запит – дай зілля, «щоб він навічно закохався». Чи от «щоб забути». І все воно насильство, чи не так? 

– Ну антибіотик, знаєш, теж насильство. Ним убивають щось, що шкодить. Це питання вибору і пріоритетів, – зауважую я, підсуваючи до себе чашку з кавою. – Просто пов’язані з ним думки і бажання, які не втілюються, забирають у мене енергію. Життя і без того не абрикосовий джем, мені потрібна моя енергія... Оціни: я не просила зілля «щоб він навічно закохався». Моє прохання стосувалось мене. Я проти насильства над іншими.  

Демон доливає собі віскі, не досипаючи льоду:

– Я оцінив.

Я сміюсь:

– Не впевнена, що хотіти когось забути якнайшвидше – насильство. 

Демон виймає з хлібниці булочки:

– Хочеш, я знайду абрикосовий джем? У нас ще десь є навіть з горішками мигдалю, – він дивиться уважно мені в очі, той погляд падає холодною монеткою на дно мого серця, демон же задумливо зауважує. – «Мигдалю» – римується з «люблю». І з «кришталю»… Дістати тобі келих? 

Я роблю заперечний жест рукою, бо якраз згадала щось, про що давно мала йому розповісти:

– Колись у якійсь дурноверхій радіопередачі я почула, що на «забути» іде стільки ж часу, скільки тривало те, що тепер підлягає забуттю. Це неправда. Слава усім богам. Найдовша історія, яку я хотіла забути, тривала понад 20 років. І, уяви собі, через кілька років після її завершення, йдучи вулицею, я не впізнала його при зустрічі. 

Колись я безпомилково відчувала момент його повернення у це місто з усіх світів, завжди за кілька годин без будь-яких на то причин точно знала, що ось сьогодні, нібито зовсім випадково, побачу його. Кожна моя клітина це знала і починала світитись.

Демон саркастично зауважує:

– Купи нарешті окуляри. Ти скоро будинок свій не впізнаватимеш при зустрічі. 

Я сміюсь:

– Ти токсичний. 

Він киває:

– Навряд чи я цим переймаюсь чи хочу позбутися цієї риси. Окрім того, я нарцис, всілякий там шеймер, газлайтер і взагалі втілення мрій.

Я продовжую:

– Так от. Я не впізнала його при зустрічі. Він привітався, я також сказала «Привіт» – автоматично, не особливо задумуючись, хто це, бо в цьому прекрасному місті багато хто зі мною вітається – і лиш за десять метрів по тому я зупинилась і розсміялась. Від усвідомлення, яке накрило мене, як океанська хвиля. Розумієш? Колись я безпомилково відчувала момент його повернення у це місто з усіх світів, завжди за кілька годин без будь-яких на то причин точно знала, що ось сьогодні, нібито зовсім випадково, побачу його. Кожна моя клітина це знала і починала світитись. Ніколи наші випадкові зустрічі не ставали для мене неочікуваними. Я була антеною, яка вловлює найневловиміші сигнали, що свідчать про його присутність. Я за тисячі кілометрів відчувала його біль. Він був моїм першим і так довго – єдиним. І от настав день, я пройшла повз – і не відчула й не впізнала. Ти маєш рацію, зір у мене справді не ідеальний, але… Його я завжди бачила… не очима.

– Як написав один цар на персні, хоч навряд це була обручка, – усе минає! – демон проголошує це, як тост – і салютує мені келихом.

Я замість келиха застосовую чашку.

– Власне. Проте. Яка іронія. Я пам’ятаю кілька минулих життів – і ось, – не впізнаю свого першого.

Демон стинає плечима:

– При такому розкладі не впевнений, що тобі потрібне зілля «щоб забути».  Судячи з усього, в забувати – ти профі. Чорний пояс із забування.

Я заперечую, що насправді – ні. 

Демон бере паузу, дивиться ніби крізь мене, а тоді із непідробною цікавістю запитує:

– А навіщо тобі забувати когось зараз? Це теж якась історія? 

Я зітхаю. Все так банально, що навіть не потребує пояснень.

– Я думала, це може стати історією кохання. Але… Ти даси мені зілля? 

– Не дам. Але можу допомогти в інший спосіб. 

А ось цього вже треба боятись… 

– В який? 

Демон закочує очі під лоба, вдаючи, що йому стало нудно:

– Щось там про клин, яким можна вибити інший…

Я знов зітхаю: 

– Тому що ніхто й не обіцяв, що це втілення буде ідеальним?

Демон доливає собі віскі, знов бере паузу і за трохи видає:

– З чого ти взяла, що ти будеш спати – і тобі ніхто не буде снитись?

Наталка МУРАХЕВИЧ, оповідання із серії #покирозчиняєтьсяцукор.

Читайте також: Чому не можна ворожити на свою долю? Роз’яснення священнослужителя з Волині​.