Курси НБУ $ 39.92 € 43.31
«Не хочу говорити, де живуть мої волинські майстрині, – дуже багато «мисливців» на них»

Альона Чіні: «Торік, перед Великоднем, ми приїхали з донькою до Луцька».

Фото з домашнього архіву Альони ЧІНІ.

«Не хочу говорити, де живуть мої волинські майстрині, – дуже багато «мисливців» на них»

Із лучанкою Альоною Чіні (в дівоцтві –Стельмащук) «Волинь» познайомила читачів улітку 2021-го, розповівши, як вона підкорила Туреччину авторським дизайнерським одягом з українською вишивкою. Наступного літа, коли вже не один місяць тривало кровопролитне повномасштабне вторгнення росії в Україну, була ще одна нагода повернутися до нашої героїні: тоді вона з донькою жила у Нідерландах, де активно долучилася до волонтерства. І ось недавно ми зустрілися з Альоною в її луцькому офісі в Старому місті – розмова про те, як вона знову сповна повернулася до своєї творчості

«Моя душа – з рідної Волині, я тут черпаю енергію»

У ніч з 23 на 24 лютого 2022 року («саме тоді, коли все почалося») Альона із сім’єю їхала з Києва, де на той час жила, до Луцька. А вже звідси вирушила за кордон. Сім’я вибрала саме Нідерланди з думкою про майбутнє своєї доньки Селін, оскільки ця країна, як дізналися, – найкраща для дітей, їхньої безпеки, розвитку. Мати Альони, яку вона теж забрала з Луцька, по суті, жила на дві країни – час від часу їздила в рідне місто, оскільки там залишився батько Альони, який не захотів покидати свій дім. Чоловік нашої героїні частіше бував у Стамбулі, оскільки там у нього – бізнес. А вона, трохи адаптувавшись за кордоном, долучилася до волонтерства.

Співпрацюючи з мерією міста Хогевен, в якому жила, організувала для українських дітей-біженців уроки малювання, аби їм легше було на чужині. З думкою, як допомогти співвіт­чизникам, котрі були змушені, рятуючись від війни, втікати за кордон, заснувала програму

Вона сказала: ти, мовляв, якщо хочеш, то вертайся, а я за кордон не поїду.  

«Надія на майбутнє». До цієї доброї справи Альона Чіні залучила нідерландського художника Теуна.

А ще вона, маючи на меті допомагати сиротам, у Польщі, в тимчасовому магазині (є така ефективна маркетингова форма) представила колекцію свого одягу. Дизайнерку підтримали у волонтерстві польські зірки, які рекламували та продавали її сукні. Гроші, виручені від продажу, наша землячка передавала українським дітям.

Оскільки хочеться почути про нову сторінку життя Альони Чіні в рідному місті, то й перше запитання таке:

– Коли ж все-таки вирішили повернутися з Нідерландів до Луцька?

– Торік, перед Великоднем, ми приїхали з донькою до Луцька. Вирушали, до речі, в гості – я дуже сумувала за батьками, Селін – за бабусею й дідусем. А закінчилося тим, що залишилися тут. І, знаєте, на цьому наполягала донька. Вона сказала: ти, мовляв, якщо хочеш, то вертайся, а я за кордон не поїду. Донька має свою точку зору, яку я, звісно, враховую. Тим більше, пересвідчилася, що в Луцьку – спокійно. Тож швиденько вирішила питання зі школою – Селін, якій зараз десять років, навчається в приватному ліцеї «Республіка» з посиленим вивченням англійської мови.

– А, які ідеї, плани були для себе на цей період проживання в рідному місті?

– Звичайно, поки я була в Нідерландах, то на рік моя діяльність, пов’язана з творчістю, призупинилась. І це зрозуміло: у всіх була невизначеність і навіть розгубленість стосовно того, що чекає завтра.  До речі, і ті жінки, які вишивали мої вироби (з ними я співпрацюю з 2016 року), залишилися без роботи. Час від часу вони питали мене, чи нема для них замовлення, а я не могла сказати нічого втішного. І ось у Луцьку я знову почала творити. По суті, сталося те, що мусило статися, адже моя душа, все, що в мені закладено, – з рідної Волині, я тут черпаю енергію. Невипадково, не можу довго знаходитися поза межами України.

– І, мабуть, дехто дивується з того, що ви покинули благополучну країну?

– Звичайно...Так було, коли свого часу з Туреччини поїхала. Я ж там жила в замку ХVIII століття родини мого чоловіка. В мене було все, тому багато хто дивувався, як я могла покинути цю розкіш. Такий же подив викликало й те, що я під час війни в Україні покинула Нідерланди. Що можу сказати на це? Я хочу жити й творити на своїй Батьківщині.

«Мені дуже важливо зберегти ручну вишивку»

– Що найбільше мотивувало до творчості?

– Те що жінки, з якими співпрацюю, хотіли вишивати (вже й молодші беруться до цього – буває, чуєш від майстрині: «Дайте роботу мені й моїй онуці»). Воно накладалося на моє бажання зберегти українські традиції, долучитися  до збереження давніх ремесел. Мені дуже важливо зберегти ручну вишивку. Я хочу, щоб люди бачили її не на якійсь картинці, а на реальних виробах. Додам, що не можна двічі зробити однаковий виріб. Навіть в одної й тої ж майстрині щоразу – це вже інший витвір мистецта. Як і дві однакові картини не напише художник.

– А буває, що вас питають, яка різниця між ручною й машинною вишивками?

– Це питання багато хто задає. А я кажу, щоб порівняли картину, роздруковану на принтері, й оригінал, намальований олійними фарбами. Я втішена тим, що після того, як довго не творила, знову пройнялася натхненням. Повторюся, що спонукала до  цього рідна Волинь з її неповторною природою, а  ще те, що сьогодні у мене, як ніколи, – хороша, сильна команда.

Альона Чіні: «Сьогоднішні дні – це випробування на людяність, милосердя, вміння об’єднатися задля того, щоб, допомагаючи захисникам, збороти ворога».
Альона Чіні: «Сьогоднішні дні – це випробування на людяність, милосердя, вміння об’єднатися задля того, щоб, допомагаючи захисникам, збороти ворога».

 – І в яких волинських селах ви знайшли майстринь-вишивальниць?

– А ось цього не буду говорити.  І поясню це неприємною ситуацією, яка сталася нещодавно. Ми створили для німця Франка Петера Вілде, який в час війни дуже активно підтримує Україну, вишиванку на його замовлення в червоно-чорних кольорах. Мою ідею реалізувала одна з майстринь. Це було складно зробити, бо йдеться про непросту техніку, коли  між гладдю – вишивка хрестиком. Це був презент Франку. А трохи більше, як через місяць, розкрученіший бренд, я б так сказала, створив копію цієї червоно-чорної сорочки, яка потрапила в соцмережі. І зараз успішно продає – звісно, вже із машинною вишивкою. Ось чому й не хочу говорити, де живуть майстрині, з якими співпрацюю, – дуже багато «мисливців» на них.  Скажу, що вони – із віддалених поліських сіл, де збереглося це ремесло (там, щозими, як і колись, ще ставлять  ткацькі верстати).

Вона сказала: ти, мовляв, якщо хочеш, то вертайся, а я за кордон не поїду.

До речі, хочу сказати, що у час війни підприємливі, творчі люди мають велику підтримку і всередині України від державних структур, і з боку Європейського Союзу, США. Пів року тому я запропонувала свій проєкт щодо ручної вишивки, а відтак – збереження стародавніх традицій, і виграла досить непоганий грант. Основа в мене була, а цей грант дав мені можливість для подальшого розвитку своєї справи. Крім цього, є різні програми для жінок, завдяки яким можна безкоштовно навчатися. Ось і я завдяки цьому навчаюся у підприємницькій школі від Львівської 
торгово-промислової палати.

– Коли ви були в Нідерландах, то активно волонтерили з тим, щоб допомагати українським дітям-біженцям, а також – нашим захисникам. А як тепер?

– По можливості беру участь в акціях, які ставлять за мету збір коштів для Збройних сил України. Для мене за честь  співпрацювати, наприклад, із мережею «Там-Там», котра проводить благодійні заходи, результат яких – можливість придбати техніку для наших захисників. Або така пам’ятна подія: торік восени на стадіоні «Авангард» відбувся благодійний футбольний матч для збору коштів на реабілітацію жінок, звільнених з російського полону, організатором якого була ця мережа. Я тоді теж долучилася – подарувала, зокрема, жінкам, які так багато пережили, свої вишиванки. Одна з них здивувалася, що, коли закінчилося дійство, сорочку не довелося віддавати, як це з нею було після зйомок якоїсь телепередачі. «Ні, ні – вона ваша», – заспокоювала її.

Сьогоднішні дні – це випробування на людяність, милосердя, вміння об’єднатися  задля того, щоб, допомагаючи захисникам, збороти ворога.  Прикладом є дівчата з волонтерського центру «Старе місто», які постійно збирають кошти, щоб придбати для військових найнеобхідніше. А це все, починаючи від отрути для мишей – до авто. Таким же важливим є і збір солодощів для дітей, батьки яких загинули на війні – стараюся не залишатися осторонь таких акцій. А зовсім недавно, у березні, у Волинському академічному обласному музично-драматичному театрі благодійний захід, під час якого збирали кошти для ЗСУ,  організувала модельна агенція Марини Занюк «MZM». Я теж взяла в ньому участь зі своєю колекцією суконь…

Зараз нема людини, яка не сказала б, що хтось із її родичів чи знайомих воює, а то й загинув чи був поранений. Хлопців на передовій треба підтримувати, бо те, що ми живемо, можемо працювати, творити – завдяки їм, їхній мужності.

Катерина ЗУБЧУК.

Франку Петеру Вілде, який під час війни активно підтримує Україну, Альона Чіні подарувала вишиванку, створену за її ідеєю.
Франку Петеру Вілде, який під час війни активно підтримує Україну, Альона Чіні подарувала вишиванку, створену за її ідеєю. 

Новини та корисна інформація – швидко, оперативно, доступно!​ Приєднуйтесь до нашого Телеграм-каналу  Волинь ЗМІ

Реклама Google

Telegram Channel