Курси НБУ $ 26.65 € 31.31
Чим живе Здовбиця — одне з найбільших сіл України?

Волинь-нова

Чим живе Здовбиця — одне з найбільших сіл України?

У цьому населеному пункті на Здолбунівщині проживає 5700 чоловік. Але, побувавши тут, хочу сказати, що славу воно заслужило не тільки (чи не стільки) цим. Древня історія і патріотичний дух, що передається з покоління в покоління й особливо цінується сучасниками, — ​ось у чому його феномен

«Служити в такому храмі — ​ велика честь»

Не кожне село може похвалитися, що має свій геральдичний знак, а у Здовбиці він є: 22 червня 2013 року герб було затверджено рішенням сільської ради. Автор проекту — ​крає­знавець Олег Тищенко — ​передав у цьому символі понад 500-літню історію села. Є тут елементи з родинних гербів князів Острозьких, які були першими офіційно задокументованими власниками Здовбиці (1487 рік), і Любомирських, котрі ще наприкінці ХІХ століття володіли більшістю тамтешніх земель. А княгиня Катерина Любомирська безкоштовно виділила в 1872 році наділ зі своєї власності під забудову Свято-Михайлівського храму.

Він, такий величний, стоїть у самому центрі села. І саме сюди ми прийшли насамперед із Вікторією Мосейчук — ​секретарем сільської ради, яка на той час виконувала обов’язки голови. Адже саме за історією церкви, як висловився її настоятель отець Валерій, можна прослідкувати зріз епохи і козацької доби, і повстанських бойових змагань. У цьому храмі служило багато священиків, які були патріотами України. І один із них, пам’ять якого тут увічнено, — ​Калістрат Метельський. Це він, як зазначено у тексті меморіальної дошки, розпочав у 1873-му і закінчив у 1878 році будівництво Свято-Михайлівської церкви. Це він започаткував акцію «михайлівська лепта», і лише на закінчення будівництва храму було зібрано 2050 рублів золотом. А у 1888-му в подяку цьому благодійнику і будівничому церкви була створена ікона святого Калістрата.

Калістрат Метельський розпочав у 1873­му і закінчив у 1878 році будівництво Свято­Михайлівської церкви у Здовбиці.

У 1926–1927 роках тут служив відомий богослов, активний учасник відродження української церкви отець Микола Малюжинський. Він був розстріляний та спалений 15 жовтня 1943 року. «Вічна пам’ять борцеві та мученику за віру», — ​ці слова на пам’ятній дошці читає кожний, хто приходить у храм.

Світлиця знайомить із побутом здовбичан у давнину.
Світлиця знайомить із побутом здовбичан у давнину.

 —Служити у церкві, якій у наступному році виповниться 140 літ, — ​велика честь, — ​казав отець Валерій Гелета, з яким ми зустрілися того дня. — ​Історія села і храму — ​нероздільні. На здовбицьких кладовищах похоронено багато козаків із війська Богдана Хмельницького, які полягли під час Берестецької битви. І біля храму є козацькі могили, оскільки в селі розташовувався шпиталь. А вже якщо брати новітню історію, то чимало мешканців села пішли у повстанці. І, на жаль, загинули. Про цю трагічну сторінку нагадують Микитові рови, де покояться жертви НКВС. Тут було розстріляно і загорнуто землею беззбройних хлопців, які нібито прийшли на зустріч із провідниками УПА. Насправді ж це була підступна радянська провокація, зумисно влаштована пастка. Люди вночі викопували і забирали своїх рідних.

Про повстанський дух свідчить меморіальна дошка на приміщенні сільської ради, яка увіковічила пам’ятну подію: 24 червня 1948 року члени юнацької ОУН десятикласники Здовбицького навчального закладу Ананій Григорук, Петро Марчук, Михайло Нестерчук підняли над будівлею школи жовто-блакитний прапор. «Прийміть від нас земний уклін, не змарнувалась ваша справа, народ підвівся вже з колін й для вас гримить: «Героям слава!» — ​звертаються до цих борців за Україну сучасники.

І вже сприймалося як закономірність, що відразу після проголошення незалежності України Свято-Михайлівський храм перейшов до Київського патріархату (хоч і не обійшлося без боротьби, як зазначив староста церкви Анатолій Мохначук, котрий був свідком тих подій). Це сталося за священика Миколи Капія, який був душею цього переходу. Довгий час служив тут отець Віктор Власюк. А на Покрову минув рік, як настоятель храму — ​отець Валерій Гелета.

— У нас є тандем між церквою і місцевою школою, — ​каже отець Валерій. — ​Багато учителів приходять сюди не лише на богослужіння — ​вони беруть активну участь у заходах, які організовує храм. Є співпраця і з сільською радою: церковна громада долучається до урочистостей, які відбуваються з нагоди вшанування козаків, повстанців. Храм, який стоїть у самому центрі Здовбиці, став осередком його життя…

Щоб з малих літ діти знали, в якому селі живуть, які в них були предки, їм змалку розповідають про його історію. У 1993 році у місцевій загальноосвітній школі було створено краєзнавчий музей, який згодом удостоївся диплома зразкового. В його експозиції багато речей побуту, зібраних учнями, учителями, які знайомлять із тим, як жили здовбичанці, які знаряддя служили їм у побуті.

Вікторія Мосейчук: «На цьому узвишші колись стояв панський замок».
Вікторія Мосейчук: «На цьому узвишші колись стояв панський замок».

 «На «палацах» випускники зустрічають схід сонця»

Вікторія Мосейчук, яка нас знайомила із селом, — ​людина молода — ​лише 11 років тому закінчила середню школу. І не історик, як ми дізналися: за спеціальністю — ​товарознавець. Але те, як вона розповідала про свою малу батьківщину, її минувшину, ще раз засвідчувало, наскільки в пошані у мешканців Здовбиці минувшина рідного краю.

— Я вам покажу наші «палаци», — ​сказала пані Вікторія і повела нас на те місце, де ніякого палацу (а тим більш — ​палаців) чи бодай його залишків немає…

Розповідають, що від цієї гори були прокопані підземні ходи. І вели вони до будівлі старої школи, де стояла колись і капличка (тепер тут гаражі, майстерня).

Зате є докази, як довідуємось, що колись на пагорбах, оточених річкою Безодня, на найвищій точці Здовбиці височів замок. У документі, датованому 4 квітням 1621 року, описується панський двір. Сказано, що він був оточений валом, обсаджений дубами і кущами терну. А на самій горі були староруські фортечні будівлі, середньовічні палаци замку. Зокрема, це дослідив Олександр Ольшевський. У своїй книзі «Пам’ятаймо, якого ми роду…» він пише, що вхід був через в’їзну браму, яку закривали ворота. А збудував князівський палац із двох будинків у 1831 році Фридерік Любомирський. На прохання княгині було зведено неподалік і католицьку капличку, яка діяла для вірян католиків аж до 1960 року. Князівський палац частково зруйнувала російська армія у 1915 році, а ще у 1939-му в одному з уцілілих будинків був пункт прийому молока від селян. У сорокових роках минулого століття маєток зовсім знищили. Та люди ще й досі називають це місце «палацами».

Майже 20 років працює у місцевому медичному закладі Марія Мельничук.
Майже 20 років працює у місцевому медичному закладі Марія Мельничук.

 — Колись мені ця гора здавалась дуже високою. А зараз, самі бачите, яка вона, — ​узвишшя, на яке не важко піднятися стежкою, де для зручності і сходинки хтось прокопав. До речі, коли стоїш на пагорбі, то видно довколишні села Уїздці, Лідаву, Новомильськ, Миротин… Розповідають, що від цієї гори були прокопані підземні ходи. І вели вони до будівлі старої школи, де стояла колись і капличка (тепер тут гаражі, майстерня). А на горі як згадка про панський садок — ​три липи. В одну з них якось влучила блискавка, але не звалила наповал — ​частина живого стовбура залишилася, і навесні зеленіє листя, а зараз — ​жовтіє, опадає… І така вже традиція, що випускники місцевої школи саме на «палацах» зустрічають схід сонця.

Знову й знову пересвідчуємось, як мешканці Здовбиці шанують свою історію, коли чуємо від пані Вікторії про таке:

​У нашому селі 43 вулиці, включаючи хутори. І є серед них, на перший погляд, незвичайні — ​Перша, Друга, Третя, Четверта. У 1992 році хтось, правда, зваживши на цю «незвичайність», запропонував дати їм «нормальні» назви. І так було зроблено. Але рішенням сільської ради у 1994-му вулицям повернули історичні найменування. Адже вони — ​свідки далекої минувшини: колись тут стояли козацькі полки Богдана Хмельницького — ​перший, другий, третій, четвертий… Одне слово, не стали у Здовбиці підправляти історію.

«Є все для життя вдома. ще б робота була…»

Те, що село таке велике, означає, що здовбичанці тримаються свого коріння, не покидають прабатьківських місць. Вони дорожать своїм краєм, де такі величаві храми (неподалік від уже згаданого Свято-Михайлівського є церква УПЦ МП, збудована в 1993–1994 роках), де такий гарний Будинок культури, чимало магазинів, аптека і навіть, як у «справжньому місті», — ​перукарня, ресторан, кафе…

Отець Валерій — настоятель старовинної церкви.
Отець Валерій — настоятель старовинної церкви.

 Ну, а в тому, що жителям села не треба їхати кудись за первинною медичною допомогою, ми могли пересвідчитися, коли побували у місцевому медичному закладі. Лікар загальної практики — ​сімейної медицини Марія Мельник, яка працює тут майже два десятки літ, не без гордості показувала фізкабінет, лабораторію, адже, щоб зробити загальні аналізи, людям не доводиться їхати у Здолбунів, наприклад.

— Первинну допомогу надамо, діагноз, сподіваюсь, поставимо, — ​говорила Марія Михайлівна. — ​Якщо треба, то відправимо у районну лікарню. А коли можна на місці лікувати, то у нас є 4 ліжка денного стаціонару, де первинну медичну допомогу можуть отримати і місцеві жителі, і мешканці сусідніх Новомильська, Степанівки, Новосілок…

Пацієнтів, судячи зі слів нашої співрозмовниці, вистачає. Чимало старших людей, дітей, до яких і додому треба піти. Виручає легковий автомобіль, придбаний за кошти Здолбунівської сільради, — ​цей транспорт незамінний, особливо якщо виклик терміновий. А ось щодо проблемних питань, які теж не вирішити без місцевої влади, то це — ​заміна вікон на енергозберігаючі, щоб, як сказала Марія Михайлівна, не доводилося обігрівач вмикати, аби хоч трохи температура піднялася і можна було оглянути хворого.

Звичайно ж, нас цікавило, де здовбичанці заробляють на життя. І ми довідалися, що тут є ПСП «Україна», яке займається тваринництвом, приватне підприємство «Компанія Автоленд», що імпортує сільськогосподарську техніку закордонного виробництва, яка була у використанні (у Здовбиці зернозбиральну техніку, різне сільськогосподарське знаряддя ремонтують). Але ж, як з’ясувалося, кожне з цих підприємств дає максимум півсотні робочих місць — ​для такого села, як Здовбиця, це крапля в морі. Тож, коли мова зайшла про те, де люди працюють, то наша попутниця Вікторія Мосейчук сказала:

— Як і всі українці, у Польщу, Чехію їздять. Чоловіки — ​на будівництво, жінки — ​на збір ягід, яблук…

Прикро таке чути, бо ж, здавалося б, Здовбиця — ​не та глибинка, яку доводиться бачити, зокрема на Поліссі, куди не доїхати, не добратися. Село — ​за 18 кілометрів від Рівного. Як дехто каже, це вже передмістя районного центру — ​Здолбунова. Але і його торкнулася проблема безробіття, як і всіх українців. У людей — ​сім’ї (у селі 105 родин — ​багатодітні), тож і мусять їздити по чужих краях, щоб їх годувати.