«П’ятеро всиновлених? Ні, у нас шестеро рідних!» - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 27.89 € 31.63
«П’ятеро всиновлених?  Ні, у нас шестеро рідних!»

Мама Алла й тато Іван уже не можуть уявити себе без такої кількості дітей

Мама Алла й тато Іван уже не можуть уявити себе без такої кількості дітей

Фото Ніни Коструби

«П’ятеро всиновлених? Ні, у нас шестеро рідних!»

У сім’ї Семенюків із села Усичі Луцького району підростають троє синочків і троє лапоньок-доньок

Ківерчанка Алла росла у дружній багатодітній сім’ї, закінчила школу й обрала фах будівельника. У Торчині, де навчалася, зустріла свою половинку — Івана Семенюка зі Смолигова Луцького району, який працював на підприємстві «Волиньхолдинг». Молоді люди побралися. Подружжя раділо, коли Бог послав їм донечку Владу. Але серце Алли було неспокійне, бо ще з юних літ щеміло, коли бачила сумні оченята вихованців Ківерцівського сиротинця «Сонечко», що неподалік від школи, де вона навчалася.

— З концертами ми часто виступали у дитбудинку, — пригадує жінка, — а малята так горнулися до нас, що я тоді подумала: як виросту, то обов’язково візьму на виховання сирітку. І коли у 2011-му попросила Івана, щоб ми всиновили хлопчика, його це не здивувало, бо також виховувався у сім’ї, де росло троє дітей. Нашій Владочці було вже п’ять років. На той час переїхали жити до моєї двоюрідної бабусі Ніни Андріївни Топольської в Усичі, яка не мала дітей, вона також нас підтримала. Ми пройшли навчання, оформили документи і з нетерпінням чекали зустрічі із синочком. 4-літній Сашко тоді перебував у Рожищенському будинку дитини. Там і дізналися, що у хлопчика є ще рідна дворічна сестричка Мар’яна, яка дуже хворіла. Так ми усиновили не тільки синочка, а й донечку.
Болем озивається материнське серце, коли пригадує, як дівчинці у чотирирічному віці робили операцію в Києві, без якої аж ніяк не можна було обійтися. Дуже боялися, не спали ночами, але так хотіли, щоб донечка стала здоровою.

Мама Алла й тато Іван уже не можуть уявити себе без такої кількості дітей
Мама Алла й тато Іван уже не можуть уявити себе без такої кількості дітей

 Серце Алли ще з юних літ щеміло, коли бачила сумні оченята вихованців Ківерцівського сиротинця «Сонечко».

— Я вірю в те, що Бог зцілив нашу Мар’янку, і сьогодні вона весела та життєрадісна, хоча ще часто навідуємося на огляд до лікарів, — усмішка осяває обличчя матері.

Дивлюся на молоде подружжя, яке зусібіч обступили дітки, і відчуваю, наскільки справжня їхня любов. До мами горнеться жвава Марійка, яка стала четвертою дитиною в сім’ї Семенюків — третьою всиновленою, її взяли з Луцького будинку маляти.

Дівчинка народилася із серйозними недугами, але це не стало на заваді Семенюкам. Вона перенесла вже три  операції.  Зараз  —  третьокласниця Усичівської школи.
А потім у родину прийшов  рідний брат Марійки Михайлик. Тоді він мав чотири роки, зараз йому сім. «Це татів мазунчик», — з ніжністю усміхається мама, хоча й переживає, бо у хлопчика також є проблеми зі здоров’ям. Із ним відвідують реабілітаційний центр, вдячні спеціалістам за допомогу, бо бачать і в навчанні, й у здоров’ї поліпшення.

Останнім родину поповнив Максим. Коли заговорили про нього, метка Марійка швиденько принесла із сусідньої кімнати альбом. «Це мамин», — сказала. І я побачила в ньому багато вирізок газетних публікацій про життєві долі людей, серед яких і з газети «Волинь-нова» — про особливих хлопчиків, обділених здоров’ям, Давида та Максима.

— Ми з чоловіком не раз перечитували їх, переживали за діточок, але не зважувалися поїхати і забрати, — розповідає Алла. — Та  коли  через  рік  дізналися, що одного хлопчика вже всиновили, а Максимчик чекає на тата й маму, перенісши три операції на серці, рішилися. Йому  тоді  було чотири з половиною роки, а  важив  він 11 кілограмів.

Сьогодні у затишній оселі Семенюків, яка ще добудовується, підростають Влада, Саша, Мар’яна, Михайлик, Марійка і Максим. Четверо з них — учні Усичівської школи, двоє — на індивідуальному навчанні. Батьки розраховують час так, щоб встигати скрізь, допомагають одне одному. У родині панують взаєморозуміння та підтримка.

У Семенюків немає поділу на своїх і чужих. Тож коли я обмовилася, що їхня рідна дитина — Влада, подружжя в один голос заявило: «У нас — усі рідні. Ми вже уявити себе не можемо без наших дітей, просимо у Господа здоров’я та миру для всіх».

Ніна КОСТРУБА