Курси НБУ $ 26.45 € 30.86
Він хрест воздвигнув у собі

Волинь-нова

Він хрест воздвигнув у собі

Ця книга побачила світ минулого року з ініціативи Братства ветеранів ОУН і УПА Волинського краю імені полковника Клима Савура та Волинського обласного товариства «Діти репресій», яке нині очолює Антон Ступак

Саме Антон Григорович, який узяв на себе обов’язки упорядника, доклав чимало зусиль та енергії, аби творчий спадок Петра Боярчука дійшов до читача. Книга має символічну й промовисту назву, вихоплену із роздумів самого письменника і журналіста, — «Душа болить і… воскресає» (на фото) та приурочена 75-річчю створення УПА. Про долю родини Ступаків тут також згадано — у статті «Злочинець у віці… два місяці». Як зазначено в анотації, «у книзі опубліковані матеріали, присвячені висвітленню правди про борців за незалежну й соборну Україну, а також про долю їх сімей, які не увійшли до раніше виданих автором книжок і малодоступні через їх розпорошеність у газетах».

Дуже хотілося б, щоб і книги Петра Боярчука були прочитані й почуті, бо в них звучать дзвони застороги: незнання історії не звільняє від відповідальності за долю України.

Втім, варто зауважити, що переважна більшість цих матеріалів друкувалася саме у «Волині-новій», а найперші — ще тоді, коли видання називалося «Радянська Волинь». Інколи недоб­розичливці чи зазд­рісники називали Петра Боярчука журналістом од­нієї теми. Це неправда хоча б тому, що Петро Оксентійович працював у газеті ще задовго до того, коли публікації на зразок «На Сибір і додому» стали можливими. Його перу була підвладна будь-яка тема. Та й посада власного кореспондента не давала змоги зациклюватися на кількох проблемах. Але та, котру символічно можна означити «пошуком батькової правди», стала для колеги і хрестом, який він добровільно, із синівського обов’язку воздвигнув у собі (саме таку назву — «Хрест, виздвигнутий в собі» — має завершальна публікація книги), і крилами, що додавали сили, підносили над буденністю. А відтак — поїздки, зустрічі з людьми, архівні пошуки, болючі спогади й роздуми виливалися не лише в газетні публікації, а й у книги: «Крик голодного звіра» (1998), «Дорогами болю» (2003), «Бій під стінами храму» (2005)…

«Душа болить і… воскресає» (2017) — то наче продовження цього переліку, та видане, на жаль, уже без участі автора. Щодо якос­ті цих книг, їх вагомості не лише у творчому набутку письменника, а й загалом в українській літературі цього жанру, то вкотре пошлюся на думку нашого видатного земляка. Світлої пам’яті Євген Сверстюк, доктор філософії, лауреат Національної премії ім. Та­раса Шевченка та Міжнародної премії ЮНЕСКО, президент Асоціації незалежної української інтелігенції, у листі до Петра Боярчука у березні 2007-го писав: «Дякую за ваші книжки. Признаюся, не думав, що їх прочитаю. Але їх не читати не можна. Вони належать до джерельної і першорядної літератури з історії Волині ХХ століття. Взагалі ваші книги треба вивчати в школах…»

Гадаю, в об’єктивності оцінки такого неупередженого читача й критика, як Євген Сверстюк, ніхто не сумніватиметься. Однак щодо вивчення у школах… Наклад книги «Душа болить… і воскресає» — усього… 300 примірників. Це в жодному разі не докір видавцям і упорядникові. Їхній ентузіазм і старання гідні найбільшої вдячності. То нагадування тим, хто мав би дбати, щоб молодь знала правдиву історію

своєї багатостраждальної землі від Заходу і до Сходу. Знала так, як знав і відчував її Петро Боярчук, який, немов заповіт, залишив одкровення: «Кожен, хто прагне жити за принципами одвічної загальнолюдської моралі, повинен спорудити чесний хрест і храм добра, правди та справедливості насамперед у собі. А спорудивши храм, мусить бути завжди готовим відкрити його для інших. Навіть без огляду на те, що хтось увійде до нього, не витерши бруду з чобіт, а чи спробує винести щось на колючі вітри огуди. Коли є такий хрест і є такий храм, а двері його відчинено, то й перед людьми сповідуєшся, як перед Господом Богом».

Практично все, що зібрано між палітурками цієї книги, колись уже було прочитане на сторінках газети. Але й нині кожне слово, кожен рядок не втратили гостроти, актуальності, вагомості. Тому по-доброму заздрю тим, кому пощастить ознайомитися з цими своєрідними сповідями Пет­ра Оксентійовича вперше. І з невимовним трепетом згадую нашу останню телефонну розмову. То був блискучий урок справжньої журналістики — тієї, яка пише історію, правдиву і нелукаву. Останньою інформацією заслуженого журналіста України Петра Боярчука для рубрики «Доброго дня вам, люди!», продиктованою мені як ведучій уже з лікарняного ліжка, була розповідь про земляка, який ударив на сполох у дзвони Михайлівського собору, скликаючи киян у найкритичніший момент Майдану. Нині молодого священика родом із Горохова Івана Сидора знає вся Україна. Дуже хотілося б, щоб і книги Петра Боярчука були прочитані й почуті, бо в них звучать дзвони застороги: незнання історії не звільняє від відповідальності за долю України.