Кавалер ордена Леніна разом із синами звів храм - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 27.04 € 32.79
Кавалер ордена Леніна разом із синами звів храм

Анатолій Римар: «Спочатку я мусив побачити церкву в своїй уяві і тільки потім почав будувати».

Фото Олександра ДУРМАНЕНКА.

Кавалер ордена Леніна разом із синами звів храм

Церкви сьогодні є у багатьох селах області, але імена їхніх будівельників відомі далеко не всюди. Зазвичай на запитання, хто спорудив храм, люди кажуть: «Якісь майстри». Однак у Полонці Луцького району відповідь на це питання добре відома. Місцеві жителі знають, що церкву Різдва Пресвятої Богородиці у 1992 році збудувала родина Римарів — батько Анатолій Степанович із синами Юрієм і Миколою — та їхній товариш Андрій Мірошниченко

Через 37 років передовий бригадир знову опинився на шпальтах нашої газети

75–літній Анатолій Римар довго не погоджувався на розмову про свою роль у будівництві Божого храму, кажучи, що просто виконав роботу, яку вміє. Однак треба одразу наголосити, що відповідальну місію йому доручили не випадково, бо наш герой — не рядовий муляр, а відомий у Луцькому районі будівельник. Свого часу керував комплексною бригадою з пересувної механізованої колони № 173 тресту «Волиньсільбуд», яка спорудила чимало об’єктів у селах навколо обласного центру. Цей підрозділ зводив школи у Липинах, Рокинях, Чарукові, дитсадок у Липинах, 16–квартирний будинок у Підгайцях, а у селі Ратнів — житлові будинки і господарські приміщення.

Коли Анатолій Римар будував храм то довелося побути й архітектором. 

До речі, про Анатолія Степановича «Волинь» пише вже вдруге. Щоправда, перерва між публікаціями становить аж… 37 років. Першу розповідь про бригадира газета надрукувала у 1981–му. Приводом для статті стало нагородження його орденом Леніна — найвищою в СРСР відзнакою. Кореспонденція про передового керівника була розміщена на першій сторінці під «шапкою», що свідчило про особливу важливість. Бригадира у ній відзначали за високі виробничі показники і дисципліну.

 Анатолій Степанович став будівельником, наслідуючи батька, і так само прищепив інтерес до цієї справи синам Юрію і Миколі. Працюючи на будові зі шкільного віку, він сподівався, що проведе тут все своє життя. Але взимку 1988 року в Баківцях Луцького району впав із причепа і пошкодив хребет. «То було страшно, — пригадує. — Здавалось, нервова система зовсім відключилася. Міг говорити, але не відчував ні рук, ні ніг. Хлопці з переляку поклали мене на піддон, почали смикати туди–сюди. І розворушили — спочатку повернулася чутливість рук, потім ніг. Тоді я подумав, що, мабуть, закінчилася моя стройка».

Публікація у «Радянській Волині» за 1981 рік,  в якій ішлося про бригадира, удостоєного найвищої відзнаки СРСР.

Публікація у «Радянській Волині» за 1981 рік, в якій ішлося про бригадира, удостоєного найвищої відзнаки СРСР.

 

 «Чудом було те, що впав з висоти 7 метрів і залишився неушкодженим»

Передчуття його не обмануло. Травма виявилася серйозною і призвела до другої групи інвалідності. Бригадиру довелося покинути роботу, а без неї він не уявляв життя. Кілька років приватно виконував невеликі замовлення, і в цей час громада Полонки з тодішнім священиком отцем Анатолієм звернулася з проханням побудувати церкву. Під неї раніше вже зробили фундамент (хоча й невдалий), та далі цього справа не пішла. Майстри з інших сіл пропонували послуги, але за роботу хотіли таку плату, якої у місцевих жителів і близько не було. Анатолій Степанович не одразу пристав на пропозицію. З одного боку, хотілося «тряхнути стариною», а з іншого остерігався: «Здоров’я не маю, та й знаєте, як воно робити щось у своєму селі».

Люди й сьогодні дякують Анатолію Римару за зроблену справу.

 

 Крім проблемного фундаменту, була там ще одна складність — відсутність проекту. З цього факту у селі не роблять таємниці: храм зводили без документації, бо виготовити її на той час було дорого та й нікому. Довелося Анатолію Римару працювати не тільки будівельником, а й архітектором. «Але це в мене вроджене, — усміхається майстер. — Коли починаю щось будувати, мушу бачити в голові завершення, яке воно має бути. Без цього навіть не починаю… Потім через кілька років у Полонку із Ківерців представники приїжджали, запитували, чи можуть зробити собор за таким проектом, як у нас? Робіть, кажу, але проекта немає».

Анатолій Степанович не одразу пристав на пропозицію збудувати церкву. З одного боку, хотілося «тряхнути стариною», а з іншого остерігався: «Здоров’я не маю, та й знаєте, як воно робити щось у своєму селі».

За справу взялися влітку 1991–го. Крім Анатолія Степановича, синів Юрія, Миколи та Андрія Мірошниченка, були на будові інші мешканці села. Чимало жителів Полонки і сусіднього селища Вересневе допомагали у міру своїх сил працею та коштами. Хотіли збудувати церкву швидко, тому трудилися згуртовано, з ентузіазмом. Але знову стався непередбачуваний випадок. На будові не було підйомного крана, відра з цементом, цеглу нагору подавали вручну. І в розпал робіт батько з синами впали з риштування. Дошка, на якій стояли, зірвалася з кріплення і полетіла вниз.

— Коли мене питають, чи трапилося якесь чудо під час роботи, то найбільшим було те, що ми летіли з семи метрів і живі зосталися, практично не ушкоджені, — каже майстер. — Тільки руку подряпав і на лобі трохи. Я й раніше на будові падав, але не з такої висоти.

Анатолій Степанович до цих пір пам'ятає першу службу в новому храмі.

 

З тих пір минуло чверть століття. Проте Анатолій Степанович досі пам’ятає всі параметри церкви (висоту, довжину, ширину, товщину стін), і те, що пішло на неї 150 000 цеглин! Результатом роботи досвідчений будівельник задоволений. Каже, храм вийшов просторий, з хорошою акустикою — у ньому добре чути, як править священик і співає хор. От тільки буває в церкві зараз доволі рідко — підводить здоров’я. Та незалежно від того, є на літургії чи немає, щотижня в храмі лунає молитва за будівничих. Нинішній священик отець Василій Янчук молиться за них під час кожного богослужіння, і буде робити так завжди, поки в церкві відбуватимуться відправи.

«Церкву робили на совість, вона стоятиме кілька століть», – кажуть Юрій (зліва), Анатолій і Микола Римарі.

«Церкву робили на совість, вона стоятиме кілька століть», – кажуть Юрій (зліва), Анатолій і Микола Римарі.

 

А щоб здорові були, батько синів вербою добряче лупцює!

 

«Ви є будівельниками гнізд, а Бог, коли захоче, пошле туди птахів»

— Чи задумувався, що будую не просто стіни, а храм для Бога? — перепитує Анатолій Степанович. — Чесно кажучи, не особливо, хоч і був вихований у релігійному дусі. Просто старався працювати на совість. Як вийшло — судити людям.

Храм Різдва Пресвятої Богородиці у Полонці — один із перших, які з’явились на Волині вже в незалежній Україні. Ошатна споруда з червоної цегли височіє на видному місці, маючи величний вигляд будь–якої пори року. Раніше тут стояла дерев’яна церква, яку розібрали і перевезли у сусідній Коршовець. А жителі Полонки, маючи в серці глибоку віру в Бога, понад усе хотіли, щоб у них з’явилися куполи нового храму та залунав церковний передзвін. І він залунав!

Ось такий він храм Різдва Пресвятої Богородиці у Полонці.

 

 — Я тоді на першій службі не міг стримати сліз, — і нині, коли Анатолій Степанович згадує цю мить, очі його блищать. — Знаєте, яка була велика відповідальність і велике щастя, що храм разом із тобою зводять твої сини…

А далі будівничий із сумом почав говорити, що сьогодні порівняно з початком 1990–х релігійне завзяття значно ослабло. На недільну службу в селах приходить зовсім мало людей.

… Факт прикрий, кажу панові Анатолію, але він не применшує ролі тих, хто зводить храми і про яких монахи зі священної гори Афон говорять: «Ви є будівельниками гнізд, а Бог, коли захоче, пошле туди птахів».

— А як гадаєте, мають Бога в серці ті депутати, що декларують як свою власність зведені за вкрадені ними гроші церкви? — запитує мене Анатолій Степанович.

Я усміхаюсь. Бо тепер знаю, звідки мудрість, відповідальність і доброта у заступника головного редактора з господарських питань газети «Волинь–нова». Так–так, наш колега Микола Римар — один із синів, які допомагали батькові зводити храм.