Курси НБУ $ 26.27 € 32.01
Дівчина з картини

Волинь-нова

Дівчина з картини

Я вийшов з води, ліг на пісок. Річкова прохолода трохи освіжила стомлене від кількаденної спеки тіло. Закрив очі і одразу ж почав думати про ту, кого не знаю, але яку так хочу зустріти. А за тим раптом наче кудись провалився…

— Не можна так довго лежати на сонці з відкритою головою, — чи то почувся, чи то примарився мені приємний дівочий голос.

А тоді хтось поторсав мене за плечі. Сильніше, сильніше.

Опритомнівши, я відкрив очі, і одразу ж заплющив, бо в них, наче струмом, ударило щось неймовірно зелене–зелене, те, про що я так мріяв, у що вже й не вірив. Це була вона. Незнайомка із зеленими очима. Та, яку я дуже хотів побачити, та, з якою мріяв прожити разом усе відміряне мені Богом життя.

— Це ти, — потягся до дівчини. — Це ти. Боже, я таки зустрів тебе.

Дівчина із зеленими очима здивовано дивилася на мене.

— Я вас не знаю, — спантеличено промовила вона.

— Зате я щодня думаю про тебе.

— Ви — божевільний?

Вона легко скочила на ноги й зібралася тікати.

— Ні, ні, будь ласка, — кинувся за нею. — Я маю ваш портрет.

Вона зупинилася…

Оксанка сказала, що я йолоп, нездара, що їй не подобається моя не надто висока зарплата, що вона вже не має сили чекати на моє так давно обіцяне моїм шефом підвищення по роботі. І що вона втомилася бути для мене безоплатною Золотою Рибкою, яка виконує мої забаганки.

Одним словом, до побачення.

Я був у трансі. Ми ж так чудово розуміли одне одного. Мені заздрили всі мої друзі. Казали, що пощастило з характером супутниці життя, яка не виїдає мозок, як це робили їхні жінки чи дівчата мало не щодня. Оксанка завжди була тиха і привітна, всерозуміюча. Але ж не даремно хтось придумав, що в тихому болоті чорти водяться. Двері за молодою жінкою зачинилися, я повернувся в кімнату, де ми щойно чаювали і кинув об підлогу улюблену голубу Оксанчину чашку з великими рибками. Вона жалібно дзенькнула, розбиваючись на шматочки, як моє щастя.

— Пливи, пливи, Золота Рибко, — сумно сказав я.

Щоб якось трохи розвіятися, пішов гуляти берегом річки, парком. Як на зло, майже всі йшли парами (вихідний же!) І це ще більше підсилювало мій біль і самотність.

Повертався додому через центр. Сьогодні було особливо людно. Насамперед там, де продавали картини. Якийсь новий художник виставляв свої полотна. Деякі з них були дуже оригінальними, тому люди охоче купляли їх. Мені було не до полотен. Уже хотів іти, коли живописець подав покупцеві куплену ним картину, відкривши іншу, меншу, яка стояла за нею.

— Зовсім забув про неї, — сказав художник. — Думав, що залишив удома.

Я глянув і остовпів. На мене щедро сипонуло зеленню величезних замріяних дівочих очей, обдало жаром від усміхнених повних уст.

Я глянув і остовпів. На мене щедро сипонуло зеленню величезних замріяних дівочих очей, обдало жаром від усміхнених повних уст.

Майже не торгуючись, дав названу ним суму, вхопив картину, притис до серця і полетів додому. Душа співала.

Дома повісив полотно на стіну напроти дивана. І так й просидів до сутінок, вдивляючись в бездонні очі дівчини. Я відчував її присутність. Дівчина з картини, здавалося, була живою.

А коли стемніло, підвівся, приготував чаю, налив собі й дівчині. Сів розповідати їй про своє життя. Вона уважно слухала, тихенько підсміюючись кутиками гарних уст. Лягаючи спати, підійшов до картини, побажав «на добраніч». Її очі ласкаво побажали мені доброї ночі.

Але ніч не була доброю. Як тільки я ліг під ковдру, одразу ж подумав, яким ідіотом був, не запитавши в художника, де знайти дівчину. І хоча заспокоював себе, що зроблю це завтра вранці, проте спати не міг, тому до ранку малював в уяві нашу майбутню з незнайомкою зустріч.

Ранок приніс розпач. Художника не було. Інші не знали, куди він подівся.

Адже, виявляється, вчора він продав геть усі картини.

Так я знову втратив кохання. Ні, наче й не втратив. Незнайомка ж була зі мною. Від картини віяло ніжністю. Я бачив її, але не міг обняти, продовжити в ній свій рід.

Щонеділі марно приходив на місце продажу картин. Художники співчутливо розводили руками. І ось несподівано дівчина з картини сама прийшла до мене…

— А мій брат сьогодні знову з картинами, — сказала дівчина.

Ми пішли в центр. На одній з картин її брата знову була моя доля. Вона сиділа за столом у саду, і листя на деревах ще більше підкреслювало зелень її очей. І хоча дівчина на портреті сиділа одна, на столі був чайник і дві чашки. Одна з них залишалася порожньою. Картина мала назву «В чеканні».

— Я вже тут, — сказав, міцно взявши дівчину за руку. — Ти вже ніколи не чаюватимеш сама. Ходи, наллєш і мені чаю.

Sandra OLEK.