Добре випалений глечик дзвенить, як кришталь - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 27.71 € 31.53
Добре випалений глечик дзвенить, як кришталь

«Це не просто захоплення – це моє життя», – каже пан Микола.

Фото Олександра ДУРМАНЕНКА.

Добре випалений глечик дзвенить, як кришталь

Гончар із Локачів дотримується старовинних способів виготовлення керамічних виробів

«Глину треба відчувати»

У невеличкій кімнатці районного Будинку школяра усі полички, стелажі заставлені різноманітними кухликами, підсвічниками, аромолампами… На стінах — ​дипломи Миколи Полякова, керівника гуртка «Гончарство», та його вихованців. І пахне глиною. Вона тут усюди — ​у мішках, на руках майстра, робочому столі, де ретельно розминає її, як господиня тісто.

Ще мить – і можна знімати.

Ще мить – і можна знімати.

 

 — Глину треба підготувати, очистити від домішок, — ​каже пан Микола, викладаючи шмат маси на гончарне коло. — ​Якщо не зробити цього, виріб може тріснути в печі. Деякі майстри купують її. Я спочатку теж користувався магазинною. Але з часом переконався, що найкраща — ​волинська. Вона пластична і практично без домішок. Їжджу її копати у Дубечне Старовижівського району.

Я спочатку теж користувався магазинною глиною. Але з часом переконався, що найкраща — ​волинська. Вона пластична і практично без домішок. Їжджу її копати у Дубечне Старовижівського району.

Микола Сергійович крутить гончарний круг, ледь торкаючись руками глини, і на моїх очах відбувається диво. Невеличка грудка змінюється, росте догори. Спершу набирає обрисів циліндра, потім розширюється у боки (майстер шукає форму, яка відповідає задуму) і врешті стає глечиком. Здається, усе просто й легко. А спробуй зробити! Мало в кого добре виходить з першого разу. У більшості посудина перекособочується, «з’їжджає» з кола.

Глиняні заготовки чекають свого часу.

 

— У гончарстві треба мати терпіння, відчуття глини, щоб стінки були однаковими. І головне — ​правильно відцентрувати її, щоб була посередині круга. А вже тоді можна робити дно, витягувати стінки, декорувати, — ​демонструє майстер кожен етап наро­дження глечика. — ​Стеком чи якимось іншим гострим предметом наносять візерунок, знімають з круга за допомогою дротика чи жилки. Глечик має підсохнути. Завтра до нього під’єднаю вушка, замию, зашліфую. Трохи постоїть, і можна випалювати.

Робота з глиною вимагає фізичної сили.

 

Печі у Будинку школяра немає. Тож пан Микола і свої, і дитячі роботи возить у Дорогиничі, що за шість кілометрів від Локачів. Там, на батьківському обійсті, збудував велику, в людський зріст, піч із бічним завантаженням. Випалювання — ​теж мистецтво. І головне тут, за словами мого співрозмовника, — не перестаратися, дотримуватися технології. Якщо її порушиш, уся праця може піти нанівець, вироби потріскаються. Неправильно випалений посуд із часом лущиться, надщерблюється і кришиться. А ось добре запечена глина дзвенить, як кришталь. Такий посуд довго служитиме.

Знає пан Микола і секрети чорнодимленої кераміки. Розповідає, щоб досягти темного кольору, треба обпалювати виріб без доступу кисню. Дрова мають горіти без полум’я. У глині є залізо, яке проступає, і кераміка стає чорною.

... а часом потрібна й ніжність.

 

Майстер намагається робити не лише звичні виставкові речі, а й автентичні. Ті, котрими користувалися наші діди–прадіди. Скажімо, куманці, горщики–близнята, в яких носили в поле їжу, а також картини з глини.

«По-доброму заздрю польським гончарям»

Колись, розповідає майстер, гончарів було видно здалеку. Вони накульгували на ногу, бо безупинно крутили круг. Зараз на допомогу їм прийшли сучасні технології. Багато хто свої вироби випалює в електричних печах, користується електричним колом. Пан Микола ж надає перевагу механічному, бо ним легше контролювати кількість обертів. Коли дивишся на чудові роботи майстра, виникає запитання: звідки в нього дар до творчості? Передався у спадок? Микола Сергійович заперечує. Каже, що гончарів у родині не було. Та й він не думав, що стане ним, хоча завжди тягнувся до краси, мав творчу натуру. Любив музику, ліпити з пластиліну. У дитинстві, пригадує, всю хату заставив своїми творіннями — ​різноманітними фігурками воїнів, звірів…

Горщики-близнята та картини з глини.

Горщики-близнята та картини з глини.

 

 Уперше в гончарну майстерню він, випускник Волинського училища культури і мистецтв, потрапив після армії. Привів туди товариш.

— То була невеличка майстерня у підвалі Луцької школи № 25, — ​розповідає. — ​Там я вперше спробував зробити власноруч глечик. Не вийшло. Вирішив, що то не моє.

Але, як кажуть, від долі не втечеш. На луцькому підприємстві «Онікс», де працював, виготовляли вироби із формовочної кераміки — ​різноманітні горщики для квітів, вази. Там був гончарний круг. Якось колега показав Полякову ази роботи на ньому і запропонував: «А тепер спробуй сам». Пан Микола сів за коло — ​і вийшло! Перший виріб, звісно, був далеким від досконалості, але сам процес захопив. З тих пір, як каже, почав гончарувати. Йому подобалося перетворювати шматок глини на потрібні в господарстві речі. Та підприємство у важкі та нестабільні 1990–ті не витримало конкуренції — закрилося. Аби заробити на життя, довелося їхати до Ізраїлю, працювати на будівництві. Про ті роки пан Микола згадує неохоче. За кордоном гроші нікому легко не даються. Тож коли приїхав додому, знайшов роботу до душі в Будинку школяра — був щасливим. Тепер від праці отримує задоволення.

Роботи майстра та його учнів.

 

Сьогодні Микола Поляков — знаний гончар, член Національної спілки майстрів України, учасник багатьох фестивалів. Їздив і на відомий Ягелонський ярмарок до Польщі. Мав можливість поспілкуватися з тамтешніми гончарями. Їм по–доброму заздрить. У Польщі майстрів, які відроджують національні традиції, усіляко підтримує держава. Вони мають змогу заробити не лише на продажі своїх виробів, а й на майстер–класах. Там є попит на них, люди дбають й про естетику побуту, цінують екологічний глиняний посуд і охоче купують його. У нас же гончар бореться за своє виживання. Прогодувати сім’ю лише ремеслом — нереально. Зубожілий народ купує переважно фабричний посуд, бо вироби майстрів — не по кишені. Молоде покоління забуває, який вигляд мали отой банячок для їжі, горнятко, виготовлені з глини. Але, на щастя, ще є люди, які ностальгують за борщем із глиняної миски, молоком із гладишки. Тож і сідає Микола Поляков за гончарне коло. Хоче, щоб наступні покоління оцінювали наш побут і культуру не тільки за фаянсовими, порцеляновими і скляними виробами.