Курси НБУ $ 26.18 € 31.97
Через 30 років мати почула звістку  про сина, якого давно... похоронила (Фото, відео)

Його листи і сьогодні гріють серце матері.

Фото Олександра ДУРМАНЕНКА.

Через 30 років мати почула звістку про сина, якого давно... похоронила (Фото, відео)

У ці дні про Велику Глушу Любешівського району почула вся Україна у зв’язку із сенсаційною новиною: солдат Радянського Союзу, який пропав безвісти в Афганістані і якого тепер знайшли, може бути Ігорем Білокуровим із цього поліського села

Чоловік втратив пам’ять, має нове ім’я, прийняв іслам, але серце кличе його додому

Ігор Білокуров пропав безвісти 9 квітня 1988 року в провінції Кандагар. Тобто за 10 місяців до того, як радянські війська почали виводити з Афганістану. Зараз він живе у провінції Балх, у племені туркменів. Має ім’я Амріддін. Цього солдата, скажемо так, бо поки що остаточно не з’ясовано, хто він, знайшла експедиція, яка займається пошуком водоносних пластів в Афганістані. Після спілкування і з’явилася версія, що це Ігор Вікторович Білокуров.

На фотознімках Ігор такий молодий.

На фотознімках Ігор такий молодий.

 

Із відео, яке можна побачити в інтернет–мережі, зрозуміло, що чоловік не говорить ні українською, ні російською мовами. Він прийняв іслам. У нього нема ніяких документів, навіть афганського паспорта. Повернути його на Батьківщину непросто, оскільки Посольства України в Афганістані нема. Тож, щоб звільнити солдата, який 30 років тому пропав безвісти, треба почати з виготовлення документів, відкрити таджицьку візу і тоді летіти в Україну, де його можуть упізнати. За вирішення цієї проблеми взялися члени експедиції, котрі й натрапили на заручника, Спілка ветеранів Афганістану. І якщо є Бог, то Він має допомогти у цьому — почути молитви найріднішої людини — матері Ігоря Антоніни Василівни. У ці дні жінка пережила і радість, і неймовірне хвилювання, коли серце доводилося підтримувати краплями. Це ж 30 літ вважала, що син мертвий, і ось з’явилася надія на зустріч із ним.

Серце матері пече невгамовний біль за сином.

 

«Ігор був спокійний, скромний і дуже хотів стати військовим»

Учора ми побували у Великій Глуші. Разом зі своєю попутницею, працівником сільської ради, Людмилою Корпан прийшли до оселі, де вже багато літ самотньо живе Антоніна Василівна. Розуміючи, в якому стані зараз жінка, починаємо розмову здаля.

— Де ж то таке прізвище Білокуров узялося на Поліссі?

Не може втриматися Антоніна Василівна від сліз.
 

Не може втриматися Антоніна Василівна від сліз. 

— А мій чоловік Віктор — росіянин. Народився він у Дебальцево Донецької області, трохи жив на Запоріжжі, вчився в Ялті, потім — у Львові. А направлення на роботу одержав у Велику Глушу. Він у мене аптекарем був. Як я вийшла за нього заміж, то теж стала Білокуровою.

Ось таким мама Ігоря й запам'ятала.

Два сини подарував Бог подружжю. Ігор народився в 1963–му, Віктор — на три роки молодший. А вийшло так, що залишилася мати сама. Старший син пропав безвісти, молодший живе в Білорусі. Як тільки розвалився Союз, за словами жінки, перебрався із сім’єю в Іваново, бо вдома не було ніякої роботи. Там дві внучки — дві вчительки. У 2004–му поховала чоловіка.

Скільки-то літ серце краялося біля цього пам’ятника?!

Скільки-то літ серце краялося біля цього пам’ятника?!

 

Потихеньку переходимо до непростої теми: розпитуємо про Ігоря, який він був, чим займався після школи?

Коли вже минуло 20 років і ноги стали відказувати, то подумала я: як поставлю пам’ятник, то хоч онуки квітку яку покладуть. Але наш батюшка  не дозволяв ставити пам’ятник. 

— Дуже спокійним і скромним. Син не пив і не курив. Він мав дівчину. Все говорив: «Мам, вона найгарніша у світі». Але життя склалося так, що шляхи молодих людей розійшлися. Після школи вступив у профтехучилище в Луцьку — вчився ремонтувати автомобілі. А одержавши диплом, поїхав на роботу в Запоріжжя, на завод, де «Таврії» робили. Звідти його і в армію забрали. Строкова служба пройшла у Чехословаччині. Після армії приїхав додому і влаштувався у Луцьку на підшипниковий завод. Але Ігорю дуже подобалася військова форма, тож хотів вивчитися на офіцера. Казав: «Мамо, я піду служити прапорщиком, а як зарекомендую себе добре, то мені дадуть направлення у військове училище». І зробив так, як надумав — пішов служити у військову частину міста Володимира–Волинського — був начальником продовольчого складу.

У цьому альбомі життя сина.

 

  І ось 1987 рік. Жінка пригадує:

— Пише мені Ігор листа вже з дороги: «Мене відправляють за кордон, в одну із азіатських країн. У наступному листі я його питаю: «То, може, ти в Афганістані?» Запевнив, що ні. І я така рада. Бо ж уже знала, що таке той Афганістан. Бачу по телевізору щось про війну, то кажу: «Добре, що наш Ігор туди не попав». А молодший син Віктор тоді вже не втримався: «Мамо, та наш Ігор — в Афганістані». Я тоді в крик, плач…

Портрет сина став для Антоніни Василівни теж іконою.

Портрет сина став для Антоніни Василівни теж іконою.

 

Через рік служби на війні, восени 1987 року, якраз на жовтневі свята, Ігор приїхав додому у відпустку. Місяць був із батьками.

— Я ж бачу, що він такий знищений, — говорить Антоніна Василівна. — І до нього з такими словами звертаюся: «Синок, не йди більше туди». Я вам чесно признаюся, що так казала. А він мені на те: «Мамо, як ти сміла таке подумати?! Це ж позор — не вернутися в частину, стати дезертиром!» І поїхав. Так хлопців виховали у школі: «Хто, як не я».

Відправився Ігор на службу в кінці 1987–го. Ще декілька місяців усе було, як зазвичай: дуже часто листи матері писав, ще й нумерував. І ось Антоніна Василівна зауважує, що довго нема звістки від сина. Тоді вона пише начальнику частини, де служив Ігор. Відповіді не одержала. На цьому не заспокоїлася — до міністра оборони послала листа: «Де мій син? Уже місяць не маю від нього звістки».

Антоніна Білокурова  всі ці десятиліття зберігає синові нагороди і речі...

Антоніна Білокурова всі ці десятиліття зберігає синові нагороди і речі...

 

— І приходить мені повідомлення, — каже, не стримуючи сліз, жінка, — що «9 квітня 1988 року ваш син пропав безвісти». Служби я не замовляла. Усе виглядала сина, надіялася, що він повернеться. Та ось, коли вже минуло 20 ро­ків і ноги стали відказувати, то подумала я: як поставлю пам’ятник, то хоч онуки квітку яку покладуть. Та й буде могила, матиму куди прийти до сина. Так я вирішила. Може, і не права була. І наш батюшка не дозволяв мені ставити пам’ятник. Тоді я владиці Ніфонту зателефонувала і він сказав: «Як тобі серце підказує — так і роби». А що серце підказує? Двадцять літ нема сина, то що ще чекати? І 10 років тому я поставила пам’ятника. Прийду до нього, посиджу біля свого синочка, виплачуся, наговорюся і так мені тоді легко…

«Блага звістка прийшла мені на Благовіщення»

Уже декілька разів по селу Велика Глуша був поголос, що Ігор знайшовся, а вона, Антоніна Василівна, нібито не признається. Коли про це зайшла мова, жінка каже:

— Та чого б я не признавалася? Я б кричала, що син мій знайшовся. І от недавно родичка Галина Ганіч подзвонила і сказала, що її діти (вони були якраз на сезонних роботах) побачили в інтернеті прізвище Білокуров. Йшлося про те, що солдата, який безвісти пропав в Афганістані, знайшли. Ті діти і скинули відео. Це було якраз перед Великоднем — на Благовіщення. Ось така мені блага звістка прийшла. А я ж не дійду сама. Дзвоню племіннику Льоні: «Іди ти, може, впізнаєш того солдата». Пішов він. Цілу ніч усією сім’єю дивився те відео, а на ранок приходить і каже: «Деякі риси обличчя сходять з Ігоревими». На телефоні своєму показав мені знімок того солдата. І я не зразу признала — борода чорна, а ми всі руді. Довго вагалася. А потім подумала, що це 30 років минуло, то й не дивно, що так змінився Ігор. Тепер йому було б 55.

Телефонував мені і той геолог, який шукав воду в Афганістані. Це до нього підійшли місцеві люди і сказали, що є в полоні російський солдат, який пам’ять втратив. Із перекладачем із ним розмовляли, бо не по–нашому він шваргоче. А коли запитали, хто він, звідки, то почули слово «Волинь».

Мати сподівається, що це одна й та ж сама людина.

Жінка, розповідаючи це, гірко плаче і каже:

— Допоможіть. Ви, журналісти, їздите до мене, пишете для сенсації. Але якби ж то на тому не закінчилося — якби якось паспорта виробити тому солдатові. Нехай і не мій це син, але ж то наш солдат. Поможімо йому. А матір якось знайдемо.

 Синову медаль «За відвагу» вручали матері.

 

 Антоніна Василівна показує листи, які їй писав Ігор, медаль «За відвагу», якою син був нагороджений у грудні 1988 ро­­ку, «ще за Горбачова». Прощаємося на оптимістичній ноті: щоб у цій же кімнаті, де ми розмовляли, зустрітися ще раз, коли Ігор приїде додому.

— Дай Боже, — каже жінка.

І хай Господь виправдає цю надію.