«Старе розвалюємо, а чи збудуємо нове?..»

…песимізмом «рядових» первинної ланки медицини

За 32 роки роботи в газеті мала б уже звикнути: люди не завжди готові відверто висловлювати свої думки. Як правило, на найцікавішому місці зупиняються і просять вимкнути диктофон.

От, наприклад, запитую у знайомих лікарів «первинки», як вони ставляться до змін, нововведень, пов’язаних із першими кроками медичної реформи. «Тільки ж прізвища мого не вказуй», — нагадують зазвичай.

— Чи я повинна радіти, що зі мною є багато охочих укласти декларації? Телефонують, просяться переважно люди, які постійно хворіють. Хто живе на моїй дільниці, до кого я змушена була часто ходити на виклики, рекомендують мене своїм знайомим, що мають серйозні проблеми зі здоров’ям. А в колеги — більшість тих, хто звертається раз на рік з ГРВІ, щоб мати лікарняний. Їм байдуже, з яким лікарем підписувати угоду. А отримувати будемо приблизно однаково, бо оплату за пацієнтів диференціюють за їхнім віком, а не за станом здоров’я, — розмірковувала досвідчена й добросовісна лікарка одного з луцьких центрів первинної медико–санітарної допомоги.

— У містах легше, а на мені — 4 села і 2 хутори, всього понад 4 тисячі жителів. Навіть якби працювала 24 години на добу, не зможу всім догодити. Нехай транспорт нормальний дадуть, ремонт в амбулаторії зроблять, щоб миші по кутках не бігали, а тоді питають, як іде підписна кампанія, — нарікала сімейний лікар із поліської глибинки.

Кількість трудових мігрантів із кожним роком зростає. За приблизними підрахунками, зараз їх  понад  4 мільйони, тобто 10% населення.

Тринадцять амбулаторій в області ждуть розв’язання кадрової проблеми. Вибирати лікаря сільські жителі не мають із кого. От і з Великого Обзира Камінь–Каширського району надійшла до редакції скарга на завідувачку амбулаторії. Ми поцікавилися думкою головного лікаря центру первинної медико–санітарної допомоги Ігоря Солов’я і почули: «А де взяти іншого фахівця?» А його колега з іншого району емоцій не стримувала:

— Коли мені нагадують про клятву Гіппократа, хочеться в очі плюнути. Молодий спеціаліст «первинки» зараз отримує майже стільки ж, як санітарка. Як буде надалі — побачимо. Але вже зараз зрозуміло, що люди повинні відвикати від колишніх порядків, коли і лікар мусив бігти на кожен виклик, і «швидка» виїжджала, і на прийом до «вузького» спеціаліста люди йшли, коли заманеться. Старе розвалюємо, а чи збудуємо нове? Але це — «не для преси»…

…плодами праці й настроями наших трудових мігрантів

Вихідні провела на Тернопільщині, їздили на весілля до чоловікових родичів. Мала нагоду поспілкуватися з жінками–«італійками», які з такої поважної нагоди прибули на батьківщину з далеких Апеннін. Назвати їх бідовими заробітчанками язик не повертається. Люди по 10 — 20 років проживають в Італії, дехто і дітей туди забрав, вивчили мову, непогано влаштувалися і додому не рвуться.

Чепурні обійстя в рідному селі, добротні будинки, облаштовані «по–європейськи», — їхня заслуга. Передають зароблені гроші родичам, вкладають їх у нерухомість.

— Купила дві квартири в Тернополі, здаю в оренду. І в селі дім добудували. Але повертатися не спішу. А що тут робити? Там і клімат кращий, і харчі якісніші, і порядку більше. Хазяї в мене не скупі, старій синьйорі я, можна сказати, за компаньйонку, на життя не скаржуся, — хвалилася сусідка за весільним столом.

Кількість трудових мігрантів із кожним роком зростає. За приблизними підрахунками, зараз їх понад 4 мільйони, тобто 10% населення. І це без тих наших земляків, які проводять у Польщі відпустки на збиранні полуниць, вишень чи яблук. Україна входить у першу десятку держав за кількістю населення, яке проживає за межами країни народження. Оптимісти кажуть, що ситуація не критична: мовляв, у Таджикистані кожне третє домогосподарство має заробітчанина, у Молдові чверть населення задіяна у трудовій міграції.

Наводять і аргументи на користь такого стану речей: українці з–за кордону щороку переказують до 9 млрд доларів, це майже у 5 разів більше, ніж маємо іноземних інвестицій. Заколисані такими заспокійливими виправданнями, наші державні мужі заплющують очі на те, що останнім часом сусідні країни активно заохочують міграцію «мізків» — айтішників, інженерів, лікарів, медсестер, що з України виїжджає перспективна молодь і навряд чи сюди повернеться.

Я спостерігала, на яких авто під’їжджали весільні гості, як були вони виряджені, які розмови вели, й думала про те, що гроші, які вливають в українську економіку трудові мігранти, навряд чи мають відчутний вплив на неї. Левова частка витрачається на непродуктивне споживання з метою продемонструвати, що «ми круті, ми можемо собі це дозволити». Така вже вдача у нас, українців.

…невтомністю й заповзятливістю очільниці МОЗ Уляни Супрун

Такої уваги і настільки суперечливого ставлення до себе, мабуть, не переживав жоден її попередник на цій посаді, яких за історію незалежної України було більш як два десятки. По–перше, шлях Уляни Супрун до міністерського крісла пролягав не через парламент, як того вимагає Конституція. Її призначив уряд виконувачем обов’язків, і в такому непевному стані вона лишається й донині. Медичну реформу, яку заповзятливо пропагує і просуває Уляна Супрун, багато хто критикує. Найбільші антагоністи — голова Комітету ВР з питань охорони здоров’я Ольга Богомолець, екс–очільник МОЗу Олег Мусій та опозиційні депутати, які постійно намагаються відправити непоступливу «американку» у відставку. Мовляв, Супрун — аматорка в управлінських справах, іноземка, яка не розуміє реалій України, знищує вітчизняну систему охорони здоров’я. Їй ставлять у провину, що народилася і виросла у Детройті, що має на рахунках у США чимало грошей, їй роблять закиди щодо освіти та зовнішності і називають «доктор смерть»…

Неоднозначно сприймають наші співвітчизники й активну просвітницьку діяльність Уляни Супрун, яка на своїй сторінці у Facebook регулярно розвінчує медичні міфи і спростовує усталені застереження лікарів. То вона переконує нас викинути з аптечок йод і зеленку, то дає перелік неефективних при лікуванні грипу препаратів, які призначають хворим в Україні, то заспокоює, що протяги й сидіння на холодному здоров’ю не шкодять, і вчить нас, як диких тубільців, чистити зуби на ніч… Це дратує навіть лояльних прихильників пані міністерки. Бо мимоволі напрошуються запитання: «А кому ж, як не вам, наводити порядок на ринку ліків, дбати, щоб ми мали якісні вакцини, не потерпали через відсутність сироваток? І чи резонно пояснювати, що руку з пробою Манту можна мочити, якщо не завжди є туберкулін?»

Сьогодні важко судити, чи здійсняться плани нинішньої очільниці Міністерства охорони здоров’я і якими будуть плоди реформи. Але Уляна Супрун ламає стару систему без вагань, без тіні сумніву. Чи добрий це симптом?