Хутірcька держава Кривці і досі дає собі раду - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 28.18 € 32.32
Хутірcька держава Кривці і досі дає собі раду

Батькові гени передалися дочці – завдяки цьому і збереглося родинне гніздо.

Олександр Філюк

Хутірcька держава Кривці і досі дає собі раду

Тут одне-єдине обійстя серед лісу, де живе родина Петра Григоровича Кривця. Від цього прізвища — і назва хутора, що належить до села Любохини Старовижівського району. А колись, як сказав господар, стояло чимало хат, «жаль, що фотографій нема, а то побачили б, яка краса була»

«Як приїжджав «чорний ворон», то знали, що когось заберуть»

Нинішньої весни ми робили репортаж із любохинівського хутора Забіле, який був надрукований у «Волині-новій» за 22 березня. Секретар сільської ради Людмила Цьось, яка стала нашим попутником, тоді сказала, як здалося, з ноткою ревнощів:

Пасічником Григорій Петрович став, уже як на пенсію вийшов.
Пасічником Григорій Петрович став, уже як на пенсію вийшов.

 — А чого тільки сюди вирішили ви поїхати? У нас є ще і Кривці…

З подальших слів стало зрозуміло, чим викликана така реакція. Виявилося, що для Людмили Володимирівни хутір Кривці дуже близький і дорогий. Тут народився і виріс її батько — ​рідний брат Петра Григоровича. І хоч, уже маючи свою сім’ю, він побудувався у Любохинах, де й з’явилася на світ вона, все ж часто дівчинкою приходила до родини. Власне — ​до свого коріння. Добре пам’ятає батькову матір — ​бабу Степаниду, якій Бог дав довгий вік — ​91 рік. Тому-то і хотілося показати цю місцину. А що хуторів сьогодні все менше та менше і небагато людей залишилося, які можуть розповісти про їхню минувшину, то ми, звичайно, охоче пристали на пропозицію Людмили Володимирівни і разом із нею побували у Кривцях, зустрілися з родиною, яка зберегла хутір.

Перш у нашому хліві була колгоспна ферма, потім збудували більше приміщення. Так ми тут і залишилися.

— Он і мій дядько, — ​каже жінка, вітаючись із господарем.

Побачивши нас і, мабуть, спершу здивувавшись, хто ж то приїхав на таке відлюддя, чоловік відповідає на наше «Доброго дня!» А дізнавшись, що то «преса» до нього завітала, каже із жалем:

 

 — Шкода, що фотографій цього хутора нема, а то б ви побачили, як тут гарно було колись. Хати стояли хороші, господарські споруди, кожне хазяйство обгороджене. Тиша і благодать — ​тільки пташка могла пролетіти…

А де ж поділась та краса? Коли про це зайшла мова, Петро Григорович розповів:

— На Сибір повивозили людей, нібито за те, що «хлопцям із лісу» допомагали хуторяни. А ще більше, думаю, за те, що господарства міцні мали. І нас би вивезли, але ж батько був на фронті (забрали його в 1944-му). Інакше б і він опинився десь у Магадані.

Чоловік, як висловився, трошки пам’ятає, як то було.

— То ж уже, — ​каже, — ​початок 1950-х, я — ​хлопчак, бо ж народився у 1945 році. Пригадую, приїхали якісь люди, оточили хутір. Усі знали, як є машина, яку в народі «чорним вороном» звали, то когось заберуть. Так тоді й мого двоюрідного брата вивезли, і багатьох інших хуторян. А ще хтось до села свою хату перетягнув, бо ж не давали тут жити — ​скидали дахи, мури розвалювали.

А з батьком своїм Петро Григорович так і не зустрівся.

— Мама була при надії, як його забрали на фронт, — ​розповів чоловік. — ​Додому з війни він не вернувся. Діда пам’ятаю. Від нього, а найбільш від матері чув, як за Польщі жилося — ​на землі робили, ніхто діла не мав до них. Щоб мати щось, треба було і недоспати — ​по досвітках пряли, ткали, вишивали. Якось уже в середині 1950–х і нас хотіли переселити у Любохини — ​хату розкривали. Мама і місце в селі позначила, де будемо будуватись. Та прийшов її брат і спинив: «Куди ти з дітьми — ​не даси ради». А за якийсь час пригнали сюди отару овець. Перш у нашому хліві була колгоспна ферма, потім збудували більше приміщення. Так наша сім’я тут і залишилася. Мати, старші сестри, а там і я, як підріс, пасли овець. Мучилися біля них, але нас уже в село не виганяли. У 1980–х і світло провели — ​це якоюсь мірою завдяки тій вівчарні.

«А тепер у нас своя маленька ферма»

Те суто колгоспне, завелике, як для одного господаря, приміщення привернуло нашу увагу, коли ми тільки зайшли на обійстя Кривців.

 

 — Колгосп розвалився, а кошара залишилася, — ​почули від Петра Григоровича. — ​На той час я тут жив зі своєю сім’єю — ​дві сестри і брат покинули хутір. Мені вже було звично ходити біля овець, то так воно і далі склалося, що власну маленьку ферму завів. І зараз із молодим приплодом є до 20 голів.

За ті опікунські гроші, які ми з дідом одержували на дітей, одну хату побудували. І на другий дім блоки вже лежать…

Якби ж то тільки вівці — ​ще ж є кінь, три корови, два бички, свині, поросята маленькі підростають. Родина Кривців живе з хазяйства. Як довелося почути, таких грошей, як люди, котрі їздять на заробітки у Польщу чи деінде, не мають, але все ж на життя не нарікають.

— Пасіка невелика є, — ​каже Петро Григорович і веде нас у садок. — ​Сімей бджолиних не багато, але собі меду вистачає. Як діда не стало, то мати трохи ходила біля вуликів. А я вже, як вийшов на пенсію, то зацікавився бджолярством, бо раніше, поки колгосп був, мав іншу роботу.

А ще пригадує:

— У діда було 20 гектарів землі — ​все пішло у колгосп. Але голоду ми не знали, хоч у селі по-всякому було. Завжди тримали «запасну» корову — ​продасть мати її і зерно має за що купити. А як є мука, то є хліб, є з чого затірку зварити. Вже не пропадеш. Колись і хутірське життя дуже виручало, бо ж у селі землю давали за нормою, а в лісі можна було якусь грядчину розорати, з дровами не було ніколи проблем.

«47 років тут прожила, то вже звиклася до такого відлюддя»

З літами Петрові Григоровичу самому було б важко хазяйнувати на хуторі. Але склалося так, що дочка Валентина перебрала батькові гени. Вона і чоловіка свого переманила сюди. Зовсім юною була (тільки-но 17 виповнилося), як вийшла заміж.

Любов Миколаївна, яка не дала внукам пропасти, ось так, за вишиванням, відпочиває.
Любов Миколаївна, яка не дала внукам пропасти, ось так, за вишиванням, відпочиває.

 — Планувала після школи, — ​каже жінка, — ​поїхати в Луцьк і освоїти спеціальність швачки. Але відмовилася від цього задуму. Хоч і вчилася добре, трійок не мала, на середній освіті все і зупинилося. Видно, я хуторянка від природи. Правда, якби вернути час назад, то на ветлікаря пішла б учитися, бо дуже люблю біля худоби ходити. А вона ж, буває, хворіє — ​доводиться шукати ветеринара.

А швачкою Валентина не стала, як виявилося, бо любохинівський хлопець Василь Бобела, на сім літ старший, покликав заміж, то й забрала дівчина документи з облюбованих курсів. Троє дітей виростило подружжя. Старші дочка і син вчаться у луцьких вишах, а найменший — ​ще школяр, дев’ятикласник. Сім’я вже й будинок у Любохинах побудувала (того дня, як ми були на хуторі, з Василем не зустрілися, бо він якраз у новій оселі підлогу вкладав). Але жінка не впевнена, що колись із чоловіком переберуться в село.

— Це вже швидше для дітей хата, — ​сказала Валентина, — ​щоб онукам легше було до школи добиратися — ​не так, як мені і нашим дітям. Це ж чотири кілометри. А зимою, як замете, то, бувало, й удома сидиш — ​кучугури такі, що не пройти. Поки ферма була колгоспна, то дорогу розчищали, аби доїхати сюди, а потім із цим стало проблемно.

І спогад із тих шкільних літ: як- то раділа, коли стовпи привезли, щоб електролінію протягти. Повертаючись після уроків на хутір, ішла дів­чинка по тих стовпах, які лежали вздовж дороги, і тішилася, що вже не при лампі треба буде робити домашнє завдання. А ще таке пригадує жінка:

— Якось, як я була десь у класі сьомому і ходила у другу зміну, відмінили останній урок. Хтось із батьків завжди виходив назустріч, як верталася зі школи, а тут я сама вирішила добиратися, щоб годину не гаяти. Це взимку було. Вечір місячний, морозний. Знала, що вовки у цій місцевості є, — ​неподалік хутора якось удень їх бачила. Тож думала, аби на них не натрапити. Аж, дивлюсь, із-за кар’єру, з тіні, виходить сіроманець. А за ним — ​і другий, і третій. Стала я і завмерла, щоби сніг під ногами не рипів. Уже розмірковувала, як тікатиму у верболіз, коли вони побіжать у мій бік, чи до найближчих сусідів, які живуть на околиці Любохин. Та за якийсь час мовчазних змагань вовки пішли геть. А страху я таки мала…

Валентина показувала нам хазяйство — ​ту худобу, біля якої любить ходити і яку самій хотілося б лікувати. У хліві — ​три корівки. Чи ж має доїльний апарат? З приводу цього жінка каже:

— Маю, але поки що обходжусь без нього. От як уже п’ять корів буде в нас, то, може, і доїльний апарат зніму з гвіздка.

Добротна хата хуторян, як почули, збудована у 1932 році. Її свого часу перетягнули на вище місце, не раз ремонтували — ​шалівку міняли, перекривали, навіть добудовували. Але зруб той, який дід поставив. Міцний, бо, зауважив господар, колись різали ліс тоді, як він мав більше ста літ, і дерево було добре просмолене.

«Не допустили ми з дідом, щоб онуків по інтернатах порозбирали»

А ось зі старшою господинею хутора — ​дружиною Петра Григоровича Любов’ю Миколаївною — ми зустрілися у селі Любохини, де вона живе з онуками. Коли почули, що жінка вибралася звідси, то майнула думка, що, може, Кривці розлучились. Але виявилося, що причина зовсім інша. Благородніша. У подружжя була ще одна дочка Світлана, яка, на жаль, дуже молодою

(33 роки мала) померла через важку хворобу. Залишилося без матері п’ятеро синів!

— У 2002-му Світлани не стало, — ​розповідала при зустрічі Любов Миколаївна. — ​Тоді найменшому було 4 роки, а найстаршому йшов 10-й. Ще як жила сваха і зять, то я не перебиралася. І як сваха померла, то я лише навідувалася — ​попрати, щось зварити. Та скоро і зятя не стало. І вирішили ми, що тепер моє місце біля хлопців. Не допустили ми з дідом, щоб онуків по інтернатах порозбирали. І чоловік тут буває навіть і по пару разів на день. Ми ж теж хазяйство тримаємо, руки чоловічі потрібні. Та й слово дідове не зайве, бо ж то хлопці росли.

Уже й онуки повиростали. Найстаршому — ​25 років. Трьох із них ми не застали вдома — ​у Польщу поїхали на заробітки.

— Залишилася я з двома меншими онуками, то так тихо, що навіть незвично, — ​каже жінка і далі розповідає: — ​За ті опікунські гроші, які ми з дідом одержували на дітей, одну хату побудували — ​старший онук міг би женитися — ​є куди дружину привести. Кажу йому: «Поки я є — ​весілля зроблю». І на другий будинок блоки вже лежать…

Це ще один штрих до того, які то хазяйські люди — ​хуторяни. За вишиванням застали ми Любов Миколаївну. Почувши, що ми вертаємося з Кривців, куди вона прийшла колись у невістки (до речі, теж із хутора, тільки трохи ближчого до села), жінка мовить:

— Попопасла я колгоспних баранів. Вода не вода, а ходити за отарою треба. З гумовців не вилазила ціле літо. Тож тільки сніг зійде — ​привозять отару в «літній табір» до нас. Ще й трави нема — ​чорно кругом, а треба пасти. Мені тепер боком вилазять ті калюжі, по яких ходила у чоботях, — ​ноги болять, – каже із сумом жінка, але за якусь мить переводить мову на свою надію – онуків...