«Батькам зізнався, що був не на Рівненському полігоні, лише коли повернувся з фронту» - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 23.60 € 26.14
«Батькам зізнався, що був не на Рівненському полігоні, лише коли повернувся з фронту»

До буднів у зоні бойових дій адаптувався швидко.

Фото з архіву Олексія Максиміва.

«Батькам зізнався, що був не на Рівненському полігоні, лише коли повернувся з фронту»

Воєнна сторінка лікаря–анестезіолога Нововолинської центральної міської лікарні Олексія Максиміва

«Тижні справжнього жаху — ​отримали медпрепарати, датовані минулим століттям»

— Війна і вчить, і об’єднує, і загострює, і ламає… — починає розповідь медик. — Перші місяці, які видалися важкими, пам’ятаю майже похвилинно. Потім спогади дещо розмилися, бо втягнувся в бойовий ритм, в окопне життя.

Олексія Максиміва — ​лікаря–анастезіолога Нововолинської центральної міської лікарні — ​було непросто розговорити. Він із тих, хто не вихваляється. З перших хвилин бесіди наголошує, що нічим особливим не відзначається. Є хлопці з більш героїчною біографією, які на полі бою отримали каліцтва, гинули. А його Бог милував…

…Це був кінець березня — ​початок квітня. Тоді отримав інформацію, що його призивають на військові збори. Прибув у військкомат. Відправили в 51–шу механізовану бригаду. Про мобілізацію ніхто не говорив.

Пан Олексій дещо стишує бесіду, задумується:

— Що застали і з чого починали? Перші тижні був справжній жах. Законсервована техніка зразка 1969–1979 років, відповідно укомплектовані й медпрепарати, датовані минулим століттям. Зі всього начиння повикидали різні мазі від сонячних опіків на всю бригаду. Назбиралося два десятилітрових відра з бинтами і ще деякими лікарськими засобами, якими можна було тільки зупинити кровотечу при порізі пальця. Вирушили в Рівне для бойового злагодження — ​перші автомобілі і БТРи заглохли. Десь біля Володимир–Волинського цукрового заводу двигуни повиходили з ладу. Нам пощастило — ​ми за світловий день добралися туди. На 200 цивільних — ​один контрактник. Як палатку поставити, ніхто не знає. «Загуглили» через інтернет мобільними телефонами відповідні інструкції, почали вчитуватися — ​і так налагоджувати військовий побут. Не було загального військового керівництва, ніхто не проводив ні теоретичних, ні практичних завдань, тільки випустили по два ріжки патронів з автомата.

«Найпам’ятніша кава у житті — ​на передовій від коханої»

— Психологічно солдатів не готували до того, що вони йдуть на війну, в зону бойових дій, не інструктували, як себе вести, щоб не потрапити в халепу через власну необережність, — продовжує лікар.

Та помалу звикли до розпорядку, — ​і ось уже їхня бригада на Сході. Добралися до роздоріжжя в Дніпроперовській області: справа — ​Донеччина, зліва — ​Луганщина. Тоді пронизав справжній страх. Свердлила мозок думка: «Що робитиме дружина з двома дітьми?» Тривоги додала трагедія 10–го блокпосту біля Волновахи.

Чи довго адаптовувалися до воєнної атмосфери?

— Незабутнім залишився той вечір, коли стріляли неприцільно місцеві орки. Перший свист куль заставив задуматися, що поруч — ​небезпека. Але людина може звикнути до всього, а надто тоді, коли знаєш, що мусиш бути в певному місці, — ​розмірковує пан Олексій, котрому, видно, непросто згадувати окремі епізоди. — ​Війна також людину втягує. Спочатку в нас було Дачне на Дніпропетровщині, потім — ​Варварівка, Лисичанськ, Сєвєродонецьк на Луганщині, де наша бригада вмілими бойовими діями заставила російські окупаційні війська відійти з тієї території, де ми закріпилися аж до сьогодні. Весь час служив у третій бойовій тактичній групі з колегами — ​хірургом з обласної лікарні та двома ковельськими стоматологами. У мене — ​лише контузія, а один з них мав осколки в ногах, аж до колін, другий навіть тиждень побув у полоні в росіян.

Як ваша служба позначилася на родині, сім’ї?

І якби знову виникла така ситуація — ​діяв би так само. Захищати країну — ​обов’язок справжнього мужчини.

— Дуже важко переживала дружина, я їй вдячний за підтримку. Сини, тоді їм було 13 і 9 років, думаю, сьогодні гордяться татом, вони приїжджали до мене в Рівне й запам’ятали, як «бавилися» моїм автоматом. Від тестя з тещею, звичайно, цього не зміг приховати, бо вони проживають у Нововолинську, а батькам розповів і показав знімки, вже коли повернувся з фронту. Їм усе говорив телефоном, що служу в Рівному, комплектую аптечки, проводжу з солдатами теоретичні й практичні навчання з медпідготовки. Особливо вдячний дружині за каву, яку вона мені передавала на передову, і яка, завдяки волонтерові Валерію Курстаку, прибувала майже під Іловайськ персонально до мене. Я вранці нею смакував, не ховаючись в окопі. І це круто, бо принципово: чому я маю ховатися на своїй землі від якихось зайд?

«Вплиньте на тих, що за річкою…»

Пан Олексій більше розповідає про побратимів, із якими доводилося переживати складні моменти: оговтуватися від обстрілів, рятувати поранених, підтримувати їх не лише фізично, а й морально.

Які люди воювали, працювали поруч із вами?

— Різні. Підприємці, дуже багато спеціалістів професійних будівельників, інженерів, фермерів, працівників сільського господарства. Були й ті, хто потрапив на війну з відчаю — ​не складалося сімейне життя. Але всі вони — ​дужі хлопці, великі патріоти. Опісля їх агітували на контрактну службу, де вже була зарплата від 10 тисяч гривень і вище, але частина хлопців хотіла обробляти землю, будувати, зрештою, відпочити від війни. Хоча були й такі, кого воєнна служба приваблювала. Приємно здивувала наша медсестричка Марія Груй, заявивши про своє бажання залишатися на війні. Адже їй там чи не найважче — ​окопи, бліндажі, обстріли, надання першої медичної допомоги. Підтримую зв’язки з однополчанами, колегами–медиками. Окремі після фронту потребують психологічної реабілітації, декого, на жаль, слід рятувати від алкоголю.

Вчорашній військовий лікар довго був вражений поведінкою місцевого населення. Адміністративний кордон між Дніпропетровською і Донецькою областями пролягає по річці Вовча — ​і це, смію думати, неспроста, особливо в назві річки. На Дніпропетровщині — ​щирі, приємні люди, з вишуканою українською мовою, зі своєрідною говіркою. Як вони стоять за Україну і як швидко розібралися, хто є хто в державі! Особливо втішали діти, цікавилися всім, жінки приходили з коробками пиріжків і бідонами домашнього борщу, щоб підгодувати солдатів.

А ось там, за річкою, була вже зовсім інша атмосфера, жителі, які завжди чимось невдоволені, приходили постійно з претензіями. Від них можна було лише почути: «Мне однаково, Украіна здесь ілі Путін. Мнє должни дом отремонтіровать, то і то сдєлать». Ми вже давно позбулися такого менталітету. А там бачили випадки, як люди отримали пакет «сепарської» крупи з черв’яками надурняк і бігали по селу, тішилися нею.

Як колектив лікарні сприйняв вашу службу на фронті?

— Відчував підтримку всіх, особливо жінок, які більш емоційно переживали. Підтримували і в телефонному режимі, я дзвонив завідувачеві, надавав інформацію.

Лікар–анестезіолог поспішає — ​така в нього служба. Не чекаючи чергового запитання, каже:

Не шкодую ні за чим — ​це моя життєва позиція. І якби знову виникла така ситуація — ​діяв би так само. Захищати країну — ​обов’язок справжнього мужчини.

 

Тепер – знову на посту в реанімаційному відділенні Нововолинської центральної міської лікарні.
Тепер – знову на посту в реанімаційному відділенні Нововолинської центральної міської лікарні.