Жінка–літо, що затрималась на гостинах у весни…
Мрії не слухають Його…
Він знав безліч стежок і доріг, якими міг оминути Її. А ступав на ті, що бігли до Неї
Колись Він відкрив перед Нею свої почуття. Вона стала для Нього чарівним, усміхненим Всесвітом з ямочками на щічках. А потім зачинив душу. У Його долі з’явилось інше ім’я…
Її кохання до Нього було світлим і теплим. Кольору ранішнього неба, яке дарує погідний день. Потім спогади стали вечірньо–прохолодними, наче вистиглий горизонт, за яким сховалося сонце…
Не зізнається: загублене кохання до Неї попросилося в Його серце знову. Він впустив його. І тепер не знає, що з цим робити…
Він не знав, що колись дістане з потаємної кишеньки свого життя Її образ. Буде каятися перед минулим, розуміючи: майбутньому Його каяття, мабуть, не потрібне. Чекатиме, коли з’явиться Її постать.
Вона й далі носить шалики пастельного кольору, якими любить бавитися вітер. І світлий одяг. Не змінилася її легка хода. Жінка–літо, що затрималась на гостинах у весни…
…Як завжди, він перейде на інший бік вулиці, немов на інший бік життя. Скаже, що зустрів Її випадково. Немов ненароком доторкнеться Її руки. Вкотре не наважиться запросити на каву. І не зізнається: загублене до Неї кохання попросилося в Його серце знову. Він впустив його. І тепер не знає, що з цим робити…
…Він з дружиною жив не заради любові — просто жив. У них був спільний дім, діти. Але різними були сни, бажання, спогади. І вони обоє були різними…
Дружини не стало. У дітей своє життя. Його ніхто не чекає…
…Одного дня Він хотів би зустріти Її і більше не відпустити, не загубити. Але мрії не слухають Його. Зраджене щастя не повертається…
Ольга ЧОРНА
