Курси НБУ $ 26.32 € 30.52
«Бери побольше — ​бросай подальше!»: як українські студенти БАМ будували

Перед вильотом з друзями Леонідом Качуровським та Андрієм Татаркіним.

Фото з особистого архіву автора.

«Бери побольше — ​бросай подальше!»: як українські студенти БАМ будували

Чим переймався і з чого дивувався 30 років тому нинішній редактор відділу місцевого самоврядування і сільського життя газети «Волинь–нова» Кость ГАРБАРЧУК

«Хто не лінується, повертається звідти на новеньких «Жигулях»…

Нещодавно у своєму архіві зна­йшов пошарпаний блокнот, у якому записи датовані 1988 роком, а зроблені вони в місті Тайшет Іркутської області Росії. Якраз минає 30 літ з тих пір, як я потрапив на будівництво Байкало–Амурської магістралі, відомої під короткою та звучною абревіатурою БАМ. Радянські пропагандисти цю залізницю — ​протяжністю понад 4 тисячі кілометрів — ​називали всесоюзним ударним комсомольським будівництвом ХХ століття. Старше покоління часто чуло популярну в ті часи пісню: «Веселей, ребята, выпало нам путь железный строить, а короче — ​БАМ». А поінформовані люди жартували, що насправді залізницю будують «забайкальські комсомольці», а скорочено — «зеки».

Оскільки у країні недорозвиненого соціалізму не вистачало робочих рук, то й створили студентські будівельні загони, в яких на канікулах можна було підзаробити. Тим більше, що ми наслухалися байок від старшокурсників про величезні гроші на БАМі — ​хоч греби лопатою. Мовляв, хто не лінується, повертається звідти на новеньких «Жигулях». Але на саме будівництво залізниці досить важко було потрапити, адже туди рвалися студенти з усього Союзу. Тому дуже часто будзагони просто відправляли в якусь сибірську «діру» понад колією копати траншеї — ​дешеву робочу силу, і нічого там не заробиш. Ми довго шукали грошовитий об’єкт й уважно вивчали контракт. Підписали його, лише коли переконалися, що їдемо саме на трасу БАМу. Сесію складали достроково й досить успішно. Викладачі ставилися лояльно до учасників комсомольських будівельних загонів.

Старше покоління часто чуло популярну в ті часи пісню: «Веселей, ребята, выпало нам путь железный строить, а короче — ​БАМ».

Авіарейсом «Київ — ​Омськ — ​Братськ» ми потрапили у Східний Сибір. Для більшості з нас це був перший у житті переліт літаком, ще й на таку відстань — ​понад 5 тисяч кілометрів. А в Тайшет добиралися поїздом. Їхали й дивувалися тим просторам: кінця–краю їм нема. Хто бував за Уралом, той насправді знає масштаби. Але найбільше вразив страшенний бардак та безгосподарність у гігантських розмірах. Це вже ми побачили на власні очі: розкрадання та зловживання буквально на кожному кроці. Ще й дивувалися, яким чином ходять ті поїзди по залізниці, яка зроблена настільки недбало.

Отож у червні 1988–го на будівництво траси приїхав міжнародний загін студентів Київського університету з романтичною назвою «Либідь». Невеличке сибірське містечко на річці Бірюса відоме в історії тим, що в ці краї російський цар Микола І відправляв у заслання декабристів, а в роки сталінських репресій навколо нього були розміщено 8 концтаборів. Це вже згодом ми дізналися від місцевих жителів, більшість із яких — ​нащадки каторжан. А тоді воно стало знаменитим завдяки фразі радянського прем’єра Олексія Косигіна: «БАМ начинается с Тайшета».

Для нас він розпочався з облаштування табору на околиці в якомусь занедбаному клубі. У наметах жити ми відразу відмовилися, адже погода справді сибірська, лише 5–8 градусів тепла, а ночами бували й заморозки. Саме тоді, дощового літа 88–го, в місто привезли фільм «Холодне літо 1953– го…» У сибірській тайзі він сприймався зовсім інакше, адже ми якраз перебували в тих місцях, про які йдеться у картині.

Втому знімали дуже просто, але ефективно: грали у волейбол та… пили горілку

Найбільше нам дошкуляли комарі, але зовсім не такі, як у нас в Україні. Таке дрібне двокриле створіння, від якого немає спасу, називається гнус. Воно пролазить крізь футболку, сорочку, п’є кров, виїдає очі. Ми наслухалися стільки страшилок від місцевих жителів про знайдені скелети людей, яких у тайзі замордував гнус. Але компенсували ці негаразди просто фантастичні краєвиди первозданної сибірської природи та неймовірні світанки і заходи сонця, які я фотографував на слайдову плівку. У мене досі зберігається кілька сотень кольорових знімків Тайшета та його околиць у різну пору доби.

Нас чекала безперервна й виснажлива робота киркою й лопатою — ​майже як у радянській армії: «Бери побольше — ​бросай подальше!» Втому від важкої праці знімали дуже просто, але ефективно: грали у волейбол та… пили горілку. Хочу нагадати, що тоді в країні якраз тривала горбачовська антиалкогольна кампанія, розпочата у травні 1985–го. Щоправда, до сибірських околиць вона так і не дійшла. Там були свої правила та закони. В Тайшеті монополію на торгівлю спиртним тримали в руках місцеві цигани. Не знаю, де вони взялися, але в місті була чимала община. Оскільки алкоголь, як і в усьому Союзі, продавали по дві пляшки в руки, то на ромів «працювала» бригада місцевих чоловічків зі специфічним кольором обличчя, котрі ще зранку займали чергу біля магазину, хоча горілчаний відділ розпочинав роботу о 14–й  годині. Тільки вони могли отоваритися й за це отримували від своїх «роботодавців» безкоштовно кожну шосту куплену ними пляшку. А цигани продавали півлітровку «казьонки» — ​хоч вдень, хоч вночі — ​за 20 карбованців при фіксованій державній ціні 3,62 крб. Дуже простий і вигідний бізнес на БАМі, де було чимало спраглих любителів «зеленого змія».

Найбільше зраділи першій зарплаті — ​552 карбованці за місяць. Як для студентів зі стипендією 40 рубликів — ​просто неймовірні гроші.

Ми вирішили порушити циганську монополію і якось усім загоном у вихідний день вирушили під магазин. Саме тоді зрозуміли просту істину: всі поважають грубу фізичну силу — ​25  молодих та дужих студентів проти спитих мужичків. Нас тоді пропустили без черги…

Найбільше зраділи першій зарплаті — ​552 карбованці за місяць. Як для студентів зі стипендією 40 рубликів — ​просто неймовірні гроші.

Ми бурхливо відзначали професійні свята — ​спершу будівельників, а згодом — ​залізничників. Хочу наголосити, що ми не лише «бухали», але й важко працювали. Адже за два місяці збудували залізничний переїзд та проклали 5 кілометрів колії.

Майор «під мухою» запросив нас утверджувати соціалізм у Нікарагуа — ​і ми, звичайно, погодились!

У нашому загоні, крім українських студентів–істориків, ще було кілька іноземців, серед них сирійський вірменин Хайк Салатян — ​з медичного інституту та кілька партизанів–сандіністів із далекої країни Нікарагуа. Вони саме перемогли підтримуваних американцями контрас і прийшли до влади. У нагороду за мужність героїв війни направили на навчання в СРСР. Так смагляві воїни з берегів Карибського моря потрапили в Київський університет на факультет міжнародних відносин.

Не знаю, як вони засвоїли нашу науку, але пити так і не навчилися. Дуже швидко чманіли і втрачали здатність ходити. Одного разу нам довелося колишнього комбата, майора Роландо — ​маленького, товстенького й неймовірно важкого — ​нести кілька кілометрів з об’єкта на руках, так його розібрало після нерозведеного медичного спирту. Ми лаяли його, їхню революцію й тодішнього президента Даніеля Ортегу. А п’яний нікарагуанець співав щось та кричав: «Только не трогайте Сандино — ​это святое, это наш Ленин».

А п’яний нікарагуанець співав щось та кричав: «Только не трогайте Сандино — ​это святое, это наш Ленин».

Їхнього вождя ми справді не чіпали, а комбата кілька разів по дорозі «губили» й клали у корчі погодувати комарів, щоби швидше протверезів. Наступного дня, добряче похмелившись, майор став нас агітувати й запрошувати до себе в Нікарагуа будувати соціалізм. У їхній республіці катастрофічно не вистачало вчителів. Ми всі дружно погодилися, навіть узялися вчити іспанську мову, щоправда, недовго. Бо Роландо дуже швидко засвоїв наші матюки й вживав їх дуже доречно й активно. Це викликало неймовірний регіт усього студентського загону. Якось до нас приїхав інструктор ЦК комсомолу, й нікарагуанський партизан доступно йому пояснив зрозумілою без перекладу мовою, як він отримав травму руки. Більше ніхто з перевіркою на нашій ділянці траси не з’являвся.

Заробили по півтори тисячі карбованців за літо. Хочу нагадати, що це ще були не інфляційні, а нормальні гроші, ми вирушили купатися на Байкал. За 70 кілометрів від Іркутська є селище Ліствянка. Саме там неймовірно красива сибірська річка Ангара витікає з озера, щоправда, на вигляд це безкрає море. Хоч на початку вересня вода вже була холодна, нам після кількох ящиків оковитої вона здавалася гарячою. Ми орендували цілий пароплав і на якомусь острові влаштували бенкет.

Щасливі й багаті, переповнені враженнями, повернулися в Київ. На зароблені гроші я побував у туристичному поході на Кавказі: Чечня, Грузія й Абхазія, а також купив якісний імпортний одяг. Міг собі таке дозволити. Хто жив у часи суцільного дефіциту, мене зрозуміє. Восени буде 30 літ, як бородатий студент в австрійському пальті, справжньому англійському костюмі і в югославських туфлях прийшов у гуртожиток № 6, що на вулиці Ломоносова, 59 у Києві. Там я і познайомився зі своєю майбутньою дружиною. Але це вже інша історія…

 

Часом працювали не киркою,  а пилкою.
Часом працювали не киркою, а пилкою.

 

Колію укладали не тільки «забайкальські комсомольці», але й київські.
Колію укладали не тільки «забайкальські комсомольці», але й київські.