Слово — бальзам або куля…
Спека й наближення свята журналістів навіяли мені такий спогад давнини. У 1983 році я вперше прибула на практику в газету «Волинь». Відповідав за студентів світлої пам’яті Степан Дорофійович Сачук. Він запитав: «У якому відділі хочеш попрацювати?» Я, сільська дівчина, котра постійно дописувала в Іваничівську «районку», не задумуючись, відповіла: «Тільки у відділі сільського господарства»
Так тимчасово потрапила в команду завідувача відділу Миколи Олександровича Пирожка. Як непросто йому було обстоювати перед редактором мої «сирі» тексти! Микола Олександрович умів делікатно переконати, що зміни в матеріалі сталися не з моєї вини, а з його волі. Та один момент примусив серйозно понервувати куратора.
Після відрядження в Турійський район отримала завдання написати дві статті, одна з яких — про жнива в колгоспі «Дружба». Оскільки тоді такій гарячій темі партія надавала неабиякого значення, то я два дні «пихтіла» над статтею, аби не упустити жодної деталі. Микола Пирожко прочитав мій варіант, дещо уточнив і… похвалив. Дозволив на день раніше їхати додому, сказав, що матеріал у понеділок із самого ранку віддасть до набору. Він акуратно склав мої аркуші біля свого столу на вікні.
З’явилася в редакції у другій половині дня. Стояли калюжі — вночі добре «побушувала» злива з громом і блискавицями… Переступивши поріг, вловила на обличчі завідувача якусь бентежність. Після кількох фраз Микола Олександрович розповів «історію» з моїм матеріалом, через яку мало не трапився скандал. Коли зранку прийшов в кабінет — отетерів. Через відчинену кватирку полилася вода, яка затопила все, що було на вікні, плавало й моє «творіння». А кореспонденція вже була запланована на другу сторінку, її треба було набрати вручну на лінотипній машині й поставити якнайшвидше в гранки. Дві сторінки були вщент розмиті, тому Микола Олександрович відновлював їх — то під лупою, то з пам’яті… І дуже хвилювався, що деякі моменти будуть помилковими. А оскільки під написаним стоїть моє прізвище, то я й відповідатиму. На щастя, все минулося.
Нас, практикантів, учили дуже обережно й виважено працювати зі словом, ретельно й прискіпливо перевіряти всі факти. А куратор групи — професор, уже покійний Володимир Здоровега — не лише на лекціях, а й на виховних годинах нагадував нам, що словом можна не тільки піднести людину, але й ранити та навіть убити.
Нині часи змінилися. Коли читаю критичні публікації, і здебільшого — в електронних ЗМІ, під якими немає підпису автора, називаю це не інакше, як пострілом із засідки...
Журналісти подібні речі завжди засуджували. А тепер часто самі послуговуються не зовсім гуманними принципами. Складніше це робити «низовим» журналістам, де один одного знають за стилем написання матеріалу. Тому тут не заховаєшся за вигаданим іменем. Прикро, що останнім часом влада робить усе, аби місцеві ЗМІ перестали існувати. Мовляв, слухайте, люди, й дивіться те, що «каже Київ».
До чого це може призвести? Наведу вислів, сказаний британським письменником і журналістом Полом Джонсоном: «Коли помирає преса, то на черзі — демократія».
