«Відчув, що тягнеться до незнайомки серцем і душею».
Зустріч із єдиною
Макс не дуже поспішав. Не було сенсу. Ну, подумаєш, побачення із черговою новою красунею, про яку забуде, як тільки вона переступить поріг. Він не розумів, що з ним коїлося, але завойована ним дама одразу ж переставала його цікавити. Зустрічі були не довгочасними. А ще ж роботи — тьма. Не до жінок, коли повертаєшся додому і мрієш виключно про обійми з подушкою
Проте цього не можна було сказати про жіноцтво. Воно божеволіло від нього. І як було не збожеволіти. Красень з фігурою атлета, з демонічними зеленавими очима. А ще — престижна робота, дорога машина.
Побувавши в квартирі Макса, чи не кожна з них намагалася залишити в ній згадку про себе. Мужчина аж засміявся, подумавши про це. Чого тут тільки не було. Хоч відкривай музей. Носовички, помади, дзеркальця, косметички. А одна, невідомо як, примудрилася залишити навіть туфельку. Як пішла в одній? Не замислювався. Було нецікаво.
Прощаючись, молоді жінки з надією дивилися в його очі, від яких віяло холодом. А в ньому щось завмирало. І щоразу, проводжаючи гостю до дверей, пригадував слова:
Чи тебе я назову
дружиною?
Легку здобич долею
не звуть…
…Снігу намело багато. Та усе ще продовжував падати. Макс вів машину дуже повільно. Не мав бажання швидко зустрітися з Богом. Темрява й втома застилали йому очі. Він був сердитий сам на себе, що замість виспатися матиме ще одну зустріч, яка нічого для нього не означатиме. Було темно-біло чи біло-темно. Рясний лапатий сніг трохи розбавляв темний колір зимового вечора, що вже майже перейшов у ніч. Була дев’ята година.
Чи тебе я назову дружиною?
Легку здобич долею не звуть…
І раптом на дорогу вибіг велетенський білий заєць і ледве не опинився під колесами машини. Макс, хоч і їхав повільно, насилу встиг загальмувати. Він вискочив з авто, побачивши, як той майже зник під колесами.
Це був не заєць. Із землі повільно піднялася дівчина в білому махровому халатику й такого ж кольору домашніх капцях у вигляді таки зайців. Була невисокою, худенькою. У смішних великих окулярах на маленькому симпатичному носику. Від неї повіяло чимось таким домашнім, що у Макса аж приємно защеміло всередині.
Дівчина ступила крок до нього й благально заглянула у вічі:
– Допоможіть мені, будь ласка.
– Чим?
– Відчиніть мені двері. До мене приходила подруга позичити грошей. Я вже була майже в ліжку, бо завтра маю дуже рано вставати на роботу. Вона забула в мене свій телефон. Я вибігла за нею лише на секундочку, щоб сказати їй про це. А двері зачинилися. Говорила мені мама, аби не ставити такого замка. А я не послухала. Ще й як на біду на цій небагатолюдній дорозі машин майже ніколи нема.
Макс чомусь аж зрадів, що його зустріч трохи відкладається. Швидко пішов за замерзлою незнайомкою.
У студентські роки не раз мав справу з такими замками, тому допомогти було не важко. Не пройшло й кількох хвилин, як він рухом мага відчинив двері перед дівчиною.
Який же українець відмовиться від борщу й вареників? Хіба ж я не козак?
Вона вдячно глянула на нього. Потисла руку.
– Щиро дякую. Я б запросила вас до себе на вечерю. Але впевнена, що харчуєтеся виключно в ресторанах, тому мій червоний борщ і вареники з картоплею, очевидно, не зможуть вас зацікавити. Тож бажаю щастя. Хоча, думаю, у вас його вистачає, – вона вибачливо глянула на мужчину і взялася за ручку дверей.
Окуляри спали дівчині на кінчик носа, і вона швидким рухом пальців поправила їх. Макса накрила тепла хвиля. Так само окуляри сповзали на ніс його непосидючій сестричці, коли вона була маленька. А борщ, вареники… Це його, хлопця із села, улюблені страви. Коли він і справді останній раз їв їх? Дійсно ж — усе по ресторанах за тією роботою. А із закордонними партнерами по бізнесу замовляв завжди вишукані страви.
– Ні, ні, – мало не закричав Макс, душею відчувши в цій жінці щось таке, чого йому в житті не вистачало, – я з радістю. Який же українець відмовиться від борщу й вареників? Хіба ж я не козак?
Він із великим задоволенням почав вечеряти. Молода жінка сіла напроти, підперши голову руками і ледь похитуючи головою, наче дивуючись з того, що він може так багато з’їсти, — ну геть так, як робила його мати. Тут було, як удома.
Макс відчув, що не хоче йти звідси. Що тягнеться до незнайомки серцем і душею.
Попрощавшись і запитавши номер телефону дівчини, Макс вийшов на вулицю, подзвонив жінці, з якою мав зустрітися, сказав, що побачення не відбудеться, бо він щойно зустрів ту, єдину. А ведучи машину, радісно усміхався, уявляючи собі, як незнайомка, яка так несподівано увірвалася в його життя, годує їхнього сина, поправляючи на маленькому носику великі смішні окуляри.
Sandra OLEK
