Курси НБУ $ 27.46 € 31.32
Зустріч із єдиною

«Відчув, що тягнеться до незнайомки серцем і душею».

Волинь-нова

Зустріч із єдиною

Макс не дуже поспішав.  Не було сенсу. Ну, подумаєш, побачення із черговою новою красунею, про яку забуде, як тільки вона переступить поріг.  Він не розумів, що з ним коїлося, але завойована ним дама одразу ж  переставала його цікавити.  Зустрічі були не довгочасними.  А ще ж роботи — тьма.  Не до жінок, коли повертаєшся додому і мрієш виключно про обійми з подушкою

Проте цього не можна було сказати про жіноцтво. Воно божеволіло від нього. І як було не збожеволіти. Красень з фігурою атлета, з демонічними зеленавими очима.  А ще — престижна робота, дорога машина. 
Побувавши в квартирі Макса, чи не кожна з них намагалася залишити в ній згадку про себе.  Мужчина аж засміявся, подумавши про це. Чого тут тільки не було. Хоч відкривай музей.  Носовички, помади, дзеркальця, косметички. А одна, невідомо як, примудрилася залишити навіть туфельку. Як пішла в одній? Не замислювався.  Було нецікаво.
Прощаючись, молоді жінки з надією дивилися в його очі, від яких віяло холодом.  А в ньому щось завмирало. І щоразу, проводжаючи гостю до дверей, пригадував слова:
Чи тебе я назову 
дружиною?
Легку здобич долею 
не звуть…
…Снігу намело багато.  Та усе ще продовжував падати. Макс вів машину дуже повільно.  Не мав бажання швидко зустрітися з Богом. Темрява й втома застилали йому очі. Він був сердитий сам на себе, що замість виспатися матиме ще одну зустріч, яка нічого для нього не означатиме.  Було темно-біло чи біло-темно.  Рясний лапатий сніг  трохи розбавляв темний колір зимового вечора, що вже майже перейшов у ніч.  Була дев’ята година. 

Чи тебе я назову дружиною?
Легку здобич долею не звуть…

І раптом на дорогу вибіг велетенський білий заєць і ледве не опинився під колесами машини. Макс, хоч і їхав повільно, насилу встиг загальмувати. Він вискочив з авто, побачивши, як той майже зник під колесами. 

Це був не заєць.  Із землі повільно піднялася дівчина в білому махровому халатику й такого ж кольору домашніх капцях у вигляді таки зайців.  Була невисокою, худенькою. У смішних великих окулярах на маленькому симпатичному носику.  Від неї повіяло чимось таким домашнім, що у Макса аж приємно защеміло всередині. 

Дівчина ступила крок до нього й благально заглянула у вічі:
– Допоможіть мені, будь ласка. 
– Чим?
– Відчиніть мені двері.  До мене приходила подруга позичити грошей. Я вже була майже в ліжку, бо завтра маю дуже рано вставати на роботу. Вона забула в мене свій телефон. Я вибігла за нею лише на секундочку, щоб сказати їй про це.  А двері зачинилися.  Говорила мені мама, аби не ставити такого замка. А я не послухала.  Ще й як на біду на цій небагатолюдній дорозі машин майже ніколи нема. 
Макс чомусь аж зрадів, що його зустріч  трохи відкладається.  Швидко пішов за замерзлою незнайомкою. 

У студентські роки не раз мав справу з такими замками, тому допомогти було не важко.  Не пройшло й кількох хвилин, як він рухом мага відчинив двері перед дівчиною. 

Який же українець  відмовиться від борщу й вареників?  Хіба ж я не козак?

Вона вдячно глянула на нього. Потисла руку. 
– Щиро дякую.  Я б запросила вас до себе на вечерю. Але впевнена, що   харчуєтеся виключно в ресторанах, тому мій червоний борщ і вареники з картоплею, очевидно, не зможуть вас зацікавити.  Тож бажаю щастя.  Хоча, думаю, у вас його вистачає,  – вона вибачливо глянула на мужчину і взялася за ручку дверей. 

Окуляри спали дівчині на кінчик носа, і вона швидким рухом пальців поправила їх. Макса накрила тепла хвиля.  Так само окуляри сповзали на ніс його непосидючій сестричці,  коли вона була маленька.  А борщ, вареники… Це   його,  хлопця із села, улюблені страви. Коли він і справді останній раз їв їх?  Дійсно ж — усе по ресторанах за тією роботою. А із закордонними партнерами по бізнесу замовляв завжди вишукані страви.

– Ні, ні, – мало не закричав Макс, душею відчувши в цій жінці щось таке, чого йому в житті не вистачало, – я з радістю. Який же українець  відмовиться від борщу й вареників?  Хіба ж я не козак?

Він із великим задоволенням почав вечеряти. Молода жінка сіла напроти, підперши голову руками і ледь похитуючи головою,  наче дивуючись з того, що він може так багато з’їсти, — ну геть так, як робила його мати. Тут було, як удома. 
Макс відчув, що не хоче йти звідси.  Що тягнеться до незнайомки серцем і душею.

Попрощавшись і запитавши номер телефону дівчини, Макс вийшов на вулицю, подзвонив жінці, з якою мав зустрітися, сказав, що побачення не відбудеться, бо він щойно зустрів ту, єдину.  А ведучи машину, радісно усміхався, уявляючи собі, як незнайомка, яка так несподівано увірвалася в його  життя,  годує їхнього сина, поправляючи на маленькому носику великі смішні окуляри. 

Sandra OLEK