Туричанська невістка Віра Ткачук дослідила історію древнього села

«Якби довкруг не було лісу, то я не переїхала б сюди з чоловіком»

Спочатку був лист у редакцію від мешканки Туричан Турійського району Валентини Шевчук, яка зазначила, що читає нашу газету ще з часів «Радянської Волині». «Дуже хочу, щоб ви написали про моє рідне село, у котрого така славна історія, його жителів», — йшлося у ньому. А далі була розповідь про Віру Ткачук, яка родом із Любомльщини, але ось уже більш як півстоліття є туричанською невісткою. «Проживає подружжя Ткачуків узимку в Луцьку, а від Великодня — у селі. Влітку і восени Віра Миколаївна — в лісі. Збирає ягоди, гриби. Чи на городі порається, у квітнику. Доглядає чоловіка–інваліда. А найбільша її заслуга у тому, що вона дослідила історію села, зібрала багато матеріалів і видала книжку «А лелеки летять в Туричани». Як зустрінетеся з нею, то вона вам багато що розповість…»

Село зустрічає гостей пам'ятним знаком.

Тож найпершою людиною, з якою ми спілкувалися у Туричанах, звичайно, була Віра Ткачук. Жінка, малою батьківщиною котрої є село Заозерне Любомльського району, вчилася в Луцькому педагогічному інституті на педфаці. Ще на другому курсі, маючи 19 років, вийшла заміж за свого Григорія, який був на 10 літ старший. І хоч скоро в них народилася донька, закінчувала навчання стаціонарно. Чоловік на той час мав роботу в Луцькій школі № 14, і вона туди прийшла з дипломом. А вже згодом, коли одержали квартиру у 40–му кварталі, то працювала у новозбудованій школі № 11.

Про історію села Віра Миколаївна може розповідати годинами.

— Звичайно ж, ми часто бували у Туричанах, — розповідає Віра Миколаївна. — Допомагали мамі Григорія хазяйнувати (батько трагічно загинув ще до війни). І я пам’ятаю, що в цьому селі було більше людей, а зараз — 173 мешканці. У клубі з виставами виступали аматори сцени. Туричани мені сподобалися тим, що поряд ліс, є річка, озеро. Якби не така чудова природа, то навряд чи ми б «отаборилися» з чоловіком тут, коли вийшли на пенсію. Ціле літо сиджу у чорничнику. Я ж із Любомльського району, де теж ліси кругом. То це вже моя любов із дитинства.

«Уперше про панський палац я почула від свого чоловіка»

Але історією села Віра Миколаївна зацікавилася вже «як на пенсію пішла і часу вільного більше стало». Тоді і почала шукати архівні матеріали, записувати розповіді старожилів, зокрема і про один із найгарніших шляхетських маєтків ХІХ століття, останнім власником якого був Тадеуш Крижановський. А ще ж колись тут дуже гарна церква стояла, каплиця. І млин водяний, і вітряк служили людям. З такою, як ми зараз кажемо, інфраструктурою село славилося на всю округу. Знімок палацу, що був зведений у 1806 році у стилі ампір, який можна побачити у книжці «А лелеки летять в Туричани», Віра Миколаївна роздобула в обласному архіві. Фото церкви, яку розбомбили під час війни, їй дала жителька сусіднього села Ягідне. І багато інших світлин зібрала по сусідах. Адже Туричани були дотла спалені німцями, тож ніякі домашні архіви не збереглися. Судячи з фотокарток, дітей за Польщі тут було, як маку. І після війни до школи йшов великий гурт. Правда, переростками були вже хлопчики і дівчатка. То директор вишикував усіх за зростом і вирішив так: менші — у перший клас ідуть, більші — у другий чи третій.

За переказами, у цьому селі побував свого часу Тарас Шевченко і намалював ікону, яку подарував для каплиці

За переказами, у цьому селі побував свого часу Тарас Шевченко і намалював ікону, яку подарував для каплиці. Старожили розповідають, що панський маєток і капличка були з’єднані підземним ходом. І там, де палац стояв, ще й досі «чорні» археологи ходять із металошукачами. І не безуспішно: посуд срібний хтось знайшов, інші цінні речі.

Ось такі вони - туричанські краєвиди.

— Приїдеш, бувало, у Туричани, — каже Віра Миколаївна, — бачиш, як тяжко люди працюють на землі, аж шкода їх. Захотілося зробити для них щось пам’ятне. Так і народилася ідея про створення книжки. І вірш вилився на папір. Його рядки — «А лелеки летять в Туричани, До своєї землі і води, Як набожні і добрі прочани, Й бережуть усе від біди» — стали її епіграфом і назву дали. Я нарахувала в селі 18 гнізд буськів!

А найпершим оповідачем, за словами жінки, котрий, власне, і надихнув написати книжку, був чоловік. Григорію Ткачуку вже 80 літ. Він пережив війну. Був малим, тож не пам’ятає, який вигляд мав зруйнований панський маєток (будівля згоріла у 1939 році), але добре знає, що цегла з нього порятувала людей.

Написати книгу про село надихнули розповіді Григорія Юхимовича.

— З неї, — розповідає Григорій Юхимович, — туричанці і жителі навколишніх сіл після війни грубки робили.

Із розповідей старших чоловік чув і дружині переповідав, що пан Крижановський був дуже добрий, дбав про односельців. Як прийшли перші совєти, то він виїхав до Польщі. Коли прощався з туричанцями, вони просили, аби зостався. Але він сказав: «Панове, якби то прийшла армія, то я б залишився, а це ж іде банда…» До села доходили чутки, що загинув пан Крижановський під час Варшавського повстання.

Про давній вік села свідчать пам’ятники на кладовищі, які постали на могилах священиків більш як 100 років тому.

 Але є у Григорія Юхимовича спогади із пережитого ним самим:

— У нас була хата велика, під бляхою — у ній партизани зробили штаб. Коли німцям це стало відомо, то вони оточили Туричани. А партизани, довідавшись, що по їхні душі йдуть, повтікали на Луків. Німці атакують село, а тут ніякого спротиву — люди мирні. Тоді всіх, а то діти, старики, позганяли у клуб, закрили будівлю і підпалили. Я там був із сестрою своєю, дідом і бабою. Дід ще прикривав мене полою кожуха, щоб я того страху не бачив. І так ми стояли у натовпі. Коли вже стеля почала падати, то цей натовп двинув так, що й двері вибив. Одне слово, порятувалися ми. Як не дивно, німці не стріляли по нас. Тільки вишикували колону і одних відправили на Луків, інших — на Володимир–Волинський. А село тоді спалили.

Це було 10 березня 1944 року. Про той страшний час тепер нагадує нащадкам пам’ятний знак, встановлений у Туричанах у 2011–му.

«Нас мало, але ми такі дружні»

Ці слова я почула від Віри Ткачук, коли мова зайшла про те, хто сьогодні живе у Туричанах.

— Ми з чоловіком купили собі хату, бо та, в якій свекруха жила, була дуже старенька, — розповідала жінка. — А ось Микола Олексюк, колишній шахтар, як вийшов на пенсію, то поселився з дружиною Тетяною у батьківській хаті, і тепер тут подружжя хазяйнує. Він — староста нашої церковної громади. Основна Божа служба, звичайно, у храмі села Дуліби, а ми облаштували капличку в колишній бібліотеці, і до нас приїжджає священик по великих святах. Маємо де вербу, пасочки посвятити…

А вже при зустрічі сам колишній шахтар говорив:

— Може б, іншу думку я мав про це маленьке село Туричани, але ж тут моє коріння. То яким би воно не було, а дуже дороге мені. Он під хатою дуб зеленіє. Батько, як садив його, то сказав: «Буде мені на хреста». А коли вже доживав віку, то поміняв думку: «Хреста купиш, а дуб нехай росте». Тепер це пам’ять про рідну людину.

Микола Олексюк колись у забій спускався, а тепер з трактором «на ти».

Щемливою була розмова із дружиною Івана Ващені, який загинув на Сході України у червні 2014–го. Людмила, котра залишилася із двома дітьми (дочка — студентка, син — школяр) згадувала пам’ятні миті останніх днів, коли чоловік ще був живий:

— Він навіть місяця не пробув в АТО, як наздогнала його смертельна куля. До останньої хвилини Ваня старався берегти мене від переживань. Щоранку ми розмовляли по телефону — мені треба було почути голос чоловіка, переконатися, що він живий. І чула завжди бадьоре: «У мене все нормально». А того дня, 17 червня, Ваня, мабуть, відчував щось чи бачив складну обстановку, і голос його був «не той», як завжди. Народився чоловік у селі Тельчі Маневицького району. І треба ж так статися, що приїхав свого часу на роботу в наше маленьке село, аби звідси потрапити на Схід України і покласти голову. Ще двоє туричан вернулися додому в домовинах.

Спогади про чоловіка обпікають серце.

Про своє село Людмила розповіла:

— Воно гарне, мальовниче, але, бачте, неперспективне. Розташоване далеко від траси. Один раз на день автобус ходить, а то і зовсім нема його. Ні школи в селі, ні медпункту… Але основне — роботи немає. І нікуди не поїдеш, щоб якусь копійку заробити. Бо як, наприклад, мені покинути стареньку маму, так само — дітей? Мусимо жити, як є. Особливо тяжко, коли настає пора такої роботи, що чоловічі руки потрібні, а жінці самій не справитись.

Але найтяжче для Людмили, що без батька діти залишилися. Як втішити сина, який до цього часу не може змиритися, що тата нема? Чим розрадити дочку, котра в розпачі каже не раз: «Мам, мені так хочеться тата побачити»?

І, звичайно, ми зустрілися з автором листа в редакцію, який і покликав в дорогу, — Валентиною Шевчук. Жінка — корінна туричанка, лише на декілька літ покидала своє рідне село, як за вербовкою на Херсонщині жила. Шкодує Валентина Григорівна, що колись не слухала маму, бабусю, котрі розповідали про давнину села, — «в молодості не до цих спогадів, а зараз уже і розпитати нема в кого». Тому–то і вдячна Вірі Ткачук, яка дослідила історію Туричан.

Валентина Шевчук – авторка листа в редакцію – любить вишивати.

…Попрощалися ми з Вірою Миколаївною на в’їзді до села. Там, де по одну сторону дороги колись церква була, а тепер на її місці хрест височить, а по другу, на узвишші, палац стояв. І пам’ятник тут є на честь тих, хто загинув у роки Другої світової війни. Жінка сказала:

Хрест на місці, де колись стояла церква.

— Ось напишете в газеті про наше село — зробите йому рекламу. Може, знайдеться багатий інвестор, який побудує тут, наприклад, деревообробний цех, дасть людям роботу. Так хочеться, щоб Туричани з такою своєю красою — лісом, озером, річкою — не звелися до маленького хутора.