Всі проти всіх
Нещодавно шахтарське середовище знову лихоманило. Пік протестних настроїв гірників спричинив не лише гострі дискусії з використанням ненормативної лексики, звинувачень і образ, а й спалахи шин під державним підприємством «Волиньвугілля». У такий спосіб працівники шахти № 9 відстоювали своє право видобувати далі «чорне золото», а на кошти за його реалізацію тримати шахту на плаву та одержувати зарплату. Та чи змінилося щось на краще після таких радикальних дій?
Колектив цього підприємства давно не є монолітним, поділений на умовні групи, за кожною з яких стоїть високий чиновник. Про те, що на шахті не повинно бути «смотрящіх», не раз наголошував голова Незалежної профспілки гірників України Михайло Волинець. Відомо й те, що на підприємствах діє аж три (!) профспілкові організації. Нехай би собі були (теоретично — чим більше, тим краще), якби вони завжди спільно (!) обстоювали інтереси працівників і це додавало плюсів загальній справі. А то складається враження, що нерідко якраз профспілкових лідерів використовують політики у ролі маріонеток для власних інтересів. От як сказав у неофіційній розмові гірник із десятилітнім стажем Олександр К.: «На цих шахтах нема чого триматися. Вже не знаєш, кого слухати. І толку ніякого. Ще тільки стаж і сільська робота не пускають у Польщу». Та найскладніше те, що скільки б не відбувалося акцій непокори, без рішення профільного міністерства нічого не зміниться. Як кажуть, усі дороги ведуть до Києва…
Майже щодня в новинах повідомляється про черговий скандал або гостре протистояння у владній верхівці, яка глобально роздроблена. То прем’єр проти міністра, то керівник НАБУ проти очільника САПу, то керівник партії проти конкретного урядовця…Ситуація нагнітається з наближенням президентських виборів. Уже зараз більше десятка охочих заявило про бажання боротися за пост «гаранта». Свідомі громадяни розуміють: це не вияв демократії, а намагання збити з пантелику й одурманити виборців, котрі вже й не знають, чиїм солодким обіцянкам, які невпинно вкладають у їхні голови вдень і вночі з екрана телевізора, вірити. Чому б не сісти за стіл переговорів усім потенційним кандидатам на президентську булаву й не висунути по одному претендентові від лівих, правих і центристів зі своїми, чітко визначеними ідейними засадами. Як у високорозвинутих країнах. Характерний для нашого менталітету ще один феномен: кого б не вибрали — він все одно буде неугодним, і знайдемо десятки причин обливати його брудом.
Гнилі вистачає й у «хвості риби», бо «повзуча гідра» поширюється згори. Небажання знайти примирення, поступитися власними амбіціями, а то й піти на компроміс, на жаль, простежуються також на обласному, містечковому рівнях, характерне для багатьох колективів. Прикладів — хоч відбавляй!
Якось спілкувалася з представником німецького інвестора, який тричі приїжджав на Волинь, але так і не прийняв остаточного рішення про початок господарської діяльності, хоча такі плани мав. Як з’ясувалося в неофіційній розмові з паном Гансом, причина банальна: вони нам не довіряють, кажуть: ви говорите так, а чините інакше. Перший чиновник твердить одне, а другий приймає протилежне рішення. Так склалося, що важливішу роль у нас відіграє якийсь зовнішній антураж, ніяк не позбудемося показухи в той час, як зміст і вміст усього нерідко благенький, а слова не відповідають справам. Так і в духовному житті. І в цьому, очевидно, основна причина наших негараздів.
Тільки єдність громадян може забезпечити монолітну націю. І лише їй під силу збудувати міцну країну! Пам’ятаймо поетичні слова геніальної Ліни Костенко, котра нас застерігає:
Всі проти всіх,
Усі ні з ким не згодні.
Злість рухає людьми,
Але у бік безодні…
