Одного дня аргентинець Пабло-Бастіано взяв у руки шкільне фото 53-річної давності і… полетів в Україну

І все ж батьки обрали чужину

Родину Павла Костянтиновича вели непрості життєві дороги. Його бабуся і дідусь у 1946 році разом із дітьми виїхали з колишнього Союзу: вона — ​з Вілії на Рівненщині у Буенос–Айрес, він — ​зі Звинячого Горохівського району на Волині спершу у Парагвай, а потому теж перебрався у столицю заможної Аргентини. Їхні діти Ніна і Костянтин зустрілися в одному з клубів, де збиралася українська діаспора. Зіркою сяйнуло їхнє взаємне кохання, одружилися, а невдовзі вибирали для своєї малечі імена, схожі на українські: синочка назвали Пабло–Бастіано (Павло–Василь), донечку — ​Ісабель–Марія (Єлизавета–Марія).

Працьовиті українці швидко прижилися у чужій країні. Швея і столяр добре заробляли, за півтора року купили власний будинок. Та Костянтин Данилович не встояв перед звабливими розповідями совіцької пропаганди про щасливе життя в СРСР. Хоча навряд чи щиро вірив у ті радянські небилиці. Схоже, щоб утамувати смуток за рідним краєм, попри слізні вмовляння дружини, у 1956–му спродав нажите і повіз сім’ю в Україну.

Так не хотів забувати українську мову, що намагався думати нею і наспівував улюблені рідні мотиви.

…На рідній землі їх ніхто не чекав. Пожили з місяць у Звинячому — ​не було роботи. Добре, що мали хороших друзів, які запропонували її у Ківерцях. Доки батьки ледве зводили кінці з кінцями, щоб прогодувати дітей, абсолютно все у незнайомому поселенні сподобалося лише Павлові. Комунікабельний і непосидючий 8–річний хлопчина швидко знайшов друзів, у школі був високо оцінений учителями — ​і музики, і фізичного виховання, з ровесниками створив вокально–інструментальний ансамбль, перемагав на районних та обласних змаганнях зі стрибків у довжину і мав другий розряд із цього виду спорту. Десятикласником мріяв про навчання у Мурманському військовому училищі.

— Радій, ми повертаємося в Аргентину, — ​у листопаді 1965 року ошелешила хлопця мамина звістка.

«Ви їдьте, а Павло нехай залишається», — ​жалкували тоді за ним учителі. І хоча через поспішний переїзд юнак не закінчив школи, однокласники вклеїли його фото до випускного альбому і надіслали в далеку країну.

Думав і співав по–горохівськи і ківерцівськи

В Аргентині, де народився, 15–річний підліток приживався не так швидко, як в Україні. За додаткові заняття зі спорту і музики треба було платити, тож про них довелося забути і йти здобувати професію. У школі Павло дуже любив хімію, тож і фах обрав, пов’язаний із нею. До 65 літ працював лаборантом. Свого часу одружився з донькою іспанця та італійки — ​Альбою, розбагатіли двома діточками. Син Даніель–Андріан нині живе у Нью–Йорку, подарував Павлові внука Мартіна–Уроля. Донька Валерія–Олександра облюбувала Буенос–Айрес.

 Павло Костянтинович не приховував, що після розчарувань в Україні батьки згадували рідний край нечасто.

— Зате я так не хотів забувати українську мову, що намагався думати нею і наспівував улюблені рідні мотиви. Найчастіше мугикав «На долині туман», — ​ніби сяяв аргентинець, наче освідчувався у сокровенній любові, коли казав ці слова.

Ще декілька років листувався з однокласниками, з родиною у Звинячому, але у кожного, мабуть, з’явилися свої більші чи менші клопоти, тому й листи від друзів став отримувати все рідше. І рідні у селі тим часом загубили його адресу. Коли ж відшукати їх не допоміг і Facebook, пан Павло, який на пенсії має багато вільного часу, цьогоріч рішуче купив квитки і полетів в Україну. Із собою взяв шкільне фото понад півстолітньої давності з прізвищами однокласників.

Найпершим розшукав найкращого друга. У невеликому ківерцівському готелі поцікавився в адміністратора, чи знає він Миколу Маслоша? Чоловік трапився хороший: кудись зателефонував — ​і за хвилину–дві друзі домовилися про зустріч.

Вранці вже вдивлялися одне одному в обличчя в готельному номері. Коля обдзвонив усіх, з ким підтримував зв’язок, і наступного дня, щоб побачитися з Пашкою Дацюком, у Ківерці з різних куточків України мчали його однокласники. Вдалося зустрітися із дванадцятьма: і плакали, і сміялися, і фотографувалися.

«У Буенос–Айресі тепер шукатиму волинську тишу»

Приїхавши у Звиняче, жартівливий і балакучий Павло Костянтинович теж не розгубився. Вийшов із таксі і першій жінці, яка трапилася на вулиці, назвав прізвище Дацюків. Вона ж упізнала в іноземцеві земляка і радісно повідомила комусь по телефону: «Ваш аргентинець приїхав!»

— Ми саме обідали, як мій Коля, побесідувавши з кимось по телефону, помчав до машини. Лише й мовив: «Дядько Павло прибув!» Ми не вірили тим словам, доки не побачили родича в себе на подвір’ї, — ​розповідали Надія та Євген Андрійчуки. — Євген Григорович доводиться двоюрідним братом Павлові Костянтиновичу. Побачити родича–іноземця вони й гадки не мали. А тут така приємна несподіванка!

Павло–Василь у Звинячому впізнав знану з дитинства вулицю на околиці села із чудернацькою назвою Куток, батьківське обійстя на ній, брата і його дружину, яку бачив лише раз 53 роки тому. Познайомився з племінниками Миколою і Лесею, їхніми вже дорослими дітьми — Олександром, Андрієм і юною Катрусею.

Було дуже приємно, що гість, хоч і повільно, однак розмовляв чистою українською мовою. Слова добирав дуже влучно, із почуттям гумору розповідав, що дороги в його країні теж є хороші і не дуже; що в Аргентині в жодному магазині не знайдеш домашньої ковбаси і сала, тому він із задоволенням пригощається цими смаколиками, а ще варениками і борщем у привітній родині Андрійчуків. Не приховував, що пенсії розміром у 1000 доларів в Буенос–Айресі вистачає на все необхідне, ще й на приємні подорожі. Поділився й сокровенним: три роки тому похоронив маму Ніну, яка прожила 91 рік. Батько ж помер ще у далекому 1976–му.

Завдяки племінникові Миколі пан Павло об’їздив Звиняче, побував у сільській раді, познайомився із сусідами. Відвідав у сусідній Вільхівці двоюрідних братів Євгена і Василя та й помандрував у Харків до свого товариша — ​науковця Іллі Фика. Погостював там, відтак — в однокласниці у Львові, ще навідався у Ківерці, а потому — ​знову до рідних у Звиняче.

Так швидко минуло перше побачення аргентинця Павла Дацюка з Україною, яку любить так само щиро, як і свою Батьківщину. Романтик за вдачею, Павло Костянтинович каже, що дихає–не надихається свіжим повітрям на звиняченських берегах, які називає курортом, і що тепер замість 15–мільйонного Буенос–Айреса він і в Аргентині шукатиме українську тишу — ​скажімо, у невеличкому курортному містечку Мар–дель–Плата, де планує оселитися під враженням зустрічі з ріднею. В Україну ж, до своїх привітних Андрійчуків, тепер приїжджатиме частіше. Про це ж мріяв більш як півстоліття!

Леся ВЛАШИНЕЦЬ