«Хороше на війні — ​це хлопці, до яких хочеться повертатися»

Рідним може стати місце, яке докорінно змінило твоє життя. До нього приростаєш і тілом, і думками. Його звуків не стерти й не стишити, бо вони розбивають ущент усі попередні ритми та плани.

«Мріємо про дім, у якому жили до 2014-го»

— У 2003-му приїхав у Лисичанськ проповідником, прожив там 9 років, — ​розповідає Олександр. — ​Пізніше із сім’єю переїхали в інше місто, яке нині окуповане. І з етичних міркувань я не хочу його називати. Думав, що війна зупиниться у Слов’янську. Не вірилося, що так далеко протягнеться лінія фронту. Коли розпочалися серйозні бої і в Лисичанську розбили міст, відправив дружину з дітьми на Маневиччину, в Оконськ, звідки вона родом. Сам залишився. Багато людей не хотіли виїжджати — ​та й не мали куди. Залишаючи місто, думали, що це лиш на два тижні, тимчасово. Тому із собою фактично речей не брали. Востаннє я був там у червні 2014-го.

Для мене честь служити разом із бійцями, які пройшли Донецький аеропорт. Дивишся на них, молоді такі, а скільки разів бачили смерть!

Олександр Ружило родом із Горохівського району. Капелан допомагає і українським військовим, і жителям Донбасу, а також дітям війни, які радіють кожному дарунку і вже зовсім не бояться військових.

 Спілкуємося з ним просто на лавочці на вулиці, де мені вдалося його «спіймати» між поїздками на Схід. Нашу розмову перериває телефонний дзвінок, з якого долинає мелодія: «У той день, коли закінчиться війна і хлопці змучені повернуться додому». Від цих слів десь у душі ховається сльоза.

— Стоячи з бригадою на українських позиціях, дивився в бік міста і чекав, коли ми хоч трішки просунемося вперед, але цього не сталося, — ​ділиться спогадами Олександр. — ​Спочатку діти згадували, що там залишились друзі, улюблені речі, вони знали лише цей дім. Хотілось би повернутися в рідне місто, але вільне від окупації, зайти в оселю. Я спостерігав, як усе починалося, як змінювали прапори на будівлях. Це відбувалося на моїх очах. Усі сусіди знали, що я із Західної України…

«Дорога туди — ​це квиток в один бік. Завжди їду і прощаюся з рідними…»

«…Ось запрацювали «Гради», і серце забилось частіше. А завтра стає примарним». Відчуття потрохи повертаються до Олександра. Він пригадує, як виїжджали люди, вивозили дітей, тварин. Дехто біг прямо у домашніх капцях. Багатьох не випускали, розстрілювали.

 — Автомобіль у мене був із волинськими номерами, — ​продовжує Олександр Ружило. — Коли я наблизився до наших блокпос­тів і побачив здалеку український прапор — ​аж сльози виступили. Це було в червні, а вже в серпні повернувся назад у Лисичанськ, Сєверодонецьк як капелан. Ці міста звільнили, але люди там навіть не мали їжі. Це був дуже тяжкий час — ​2014 рік. Дорога туди — ​це квиток в один бік. Перед поїздкою завжди прощаюся з дітьми, помолимось разом, обніму їх і поцілую.

Хороше на війні — ​це хлопці. Люди, до яких хочеться повертатися. І найголовніше — ​бути поруч із ними. Інколи буває, що нічого не потрібно говорити, просто слухати, а наболілого там багато.

— Ми були на маріупольському та луганському напрямках, Світлодарській дузі, — ​розповідає капелан. — ​Для мене честь служити разом із бійцями, які пройшли Донецький аеропорт. Дивишся на них, молоді такі, а скільки разів бачили смерть! Багато психологічно травмованих. Я завжди молюся за них і повторюю їм слова: «Повертайтеся живими і здоровими, але… людьми». Це дуже важливо, бо чимало бійців прийшли звідти, а війна так і залишилась із ними. Кажу кожному: «Вас ждуть як героїв, вами пишаються у школах, тож будьте такими, якими вас знають, із добром у серці». Працюю з ними як психолог і капелан. Мене досі вражає готовність військових жертвувати собою. Ти знаєш людину буквально кілька хвилин, але вона вже сідає в машині так, щоб у разі небезпеки, закрити тебе собою. Поблизу 29-го блокпоста стоїть капличка, стежка до якої за роки війни заросла травою. Приїжджаючи, я завжди заходив туди. Ішов у супроводі солдатів. Якось один із них зупинив мене і сказав: «Почекайте, я піду першим — ​може, там заміновано». І це дуже сильно зачепило: чужа людина готова мене захистити, ризикуючи своїм життям.

«Діти там — дорослі: знають, що таке «прильоти і отльоти»

Їм потрібно чути, що їх удома чекають. Важливо отримувати ті малюнки, листівки. Це дає стимул, щоб жити, боротися, надію на завтрашній день, стримує від самогубств. Зберегти там може тільки Бог. І тому вони дивляться на капелана як на священика. Там, на війні, чимало хлопців уперше читають «Отченаш».

— Воює на нашому боці багато бійців і з Донецької, і з Луганської областей, — мовив Олександр. — ​Переважно ми працюємо з військовими, але часто веземо допомогу і діткам. Востаннє були в Миронівському, Красногорівці, обстріляних із «Градів». Їздили по школах. Дітлахи пережили багато горя, біди, вони знають, що таке «прильоти і отльоти», калібри, розуміють, яка зброя стріляє. Це діти війни, у яких травмовано психіку, і це позначається на їхньому здоров’ї. Їм добре відомо, що нічого із землі не можна піднімати, не робити зайвих рухів чи кроків, бо там може бути розтяжка чи міна, а під час обстрілів чимдуж бігти в підвал.

По той бік багато патріотів, які люблять Україну і залишилися там лише тому, що не мають куди переїхати. З кожним візитом я бачу зміни. Ми якось повертались із Києва, і на Хрещатику до нас підійшов солдат. Мовчки потиснув руку, обійняв… Це вже військове братство, яке на все життя! Вони всі потребують і духовної, психологічної реабілітації. Побачивши несправедливість, багато хто повертається назад. Хлопці реагують на все вже інакше. Тому й у церквах повинні молитись за них, а ми — ​підтримувати.

Часто мене запитують, коли закінчиться війна. Будь-яких домовленостей не може бути просто з моральної точки зору. Ми воюємо — ​і хочемо перемогти. Зі звільненням окупованих територій. Тільки так — ​і не інакше!